Любов до України — прохання не монополізувати
Останні події, пов’язані з конфліктом Ющенко — Тимошенко, справді розкололи країну. Але вже не на Схід і Захід, не на прихильників і противників помаранчевої революції, а за принципом: публічна «корупційна» сварка — це серйозно чи «милі посваряться — краще помиряться»? З одного боку, різкі обвинувачення, яких ніхто, щоправда, поки що не довів, дуже різкі й образливі, щоб бути частиною передвиборної гри. З іншого — якщо це не технологічний розіграш, тоді ще гірше та сумніше. Зрозуміло, що тележурналістам у такому скандальному середовищі працювати — одне задоволення: коли колишні друзі-політики наввипередки топлять одне одного, спливає таке, чого роками з них не витягнеш, навіть у результаті суперпрофесійних журналістських розслідувань. А тут — самі і за милу душу, без вмовлянь і каверзних запитань. Тільки обвинувачують вони одне одного справді якось дивно, на рівні «ти поганий» і «ай-яй-яй». Утім, і виправдовуються так само. І всі ці дивні перепалки-обвинувачення вже не один тиждень заповнюють собою телеефір.
При цьому, хай це і дивно, зіркою телетижня став не Порошенко, який звітував у «Іду на Ви» («1+1») перед журналістами про свою «пухнастість» і закликав їх провести «своє незалежне розслідування», не Турчинов, чию прес-конференцію розтиражували вітчизняні канали, не Шкіль, який увесь тиждень вимагав пояснити, чим саме провинилася відставлена Тимошенко, і навіть не Юрій Єхануров, який не набрав для призначення прем’єром лише три депутатські голоси. «Зіркою» став Борис Березовський, який розбурхав суспільний спокій спершу натяками, а потім і прямим текстом заявив, що і фінансово, й ідеологічно допомагав помаранчевій революції на особисте прохання Ющенка, Жванії та Безсмертного. Звісно, заради світлої ідеї боротьби за демократію в нашій країні, — як же без демократії, боротьба за яку його і вигодувала, і збагатила! За лондонського борця вхопилися всі — від «5 каналу» до «Інтера», а в «Свободі слова» (ICTV) розбирали вже «історію» одкровень політемігранта, які дивовижно вчасно виявилися вкиненими в український інформаційний простір. Однак не тільки завдяки цьому моменту програма Савіка Шустера вийшла динамічною та гарячою. По-перше, йому вдалося звести представників конфліктуючих сторін, зацікавлених і зловтішних спостерігачів, давши їм можливість висловитися практично в очі. По-друге, глядачі змогли оцінити не тільки саму дискусію та послухати думки політичних уболівальників, а й, завдяки прямим ввімкненням із Києва й Тернополя, пережити настрої співгромадян у змінених політичних обставинах. А громадяни явно розчаровані. Розчаровані як економічними прогалинами та провалами нової влади, так і публічними розбірками колишніх лідерів Майдану, які закликали країну до об’єднання в боротьбі за добру справу. Приємно, що хоч у студії, попри різницю або навіть полярність висловлювань, необхідності консолідації та примирення ніхто не заперечував. Знову ж — в ім’я світлих ідеалів і любові до України, хоча політолог Володимир Полохало і просив цю любов «не монополізувати». Пригадали й про те, що використання боротьби з корупцією як інструмента боротьби за владу, — також не ноу- хау, а давно відпрацьований і цілком успішний метод. А з приводу Березовського — то, як зазначив Олесь Доній, слід визнати, що своєї мети він досяг: став в Україні політичною фігурою. До речі, знаючи про сильну та багаторічну нелюбов Путіна до нинішнього завсідника українського телеефіру, можна було б припустити, що в нашого й російського президентів нарешті з’явився привід для зближення та взаєморозуміння. Якби не одне «але». Як справедливо зауважив Леонід Кравчук, який також брав участь у програмі, «президент повинен бути, як дружина Цезаря, — поза підозрами». Шкода, чого-чого, а підозр вистачає.
Зовсім інше враження справив ще один проект ICTV — фільм «Зрада» про «корупційні та незаконні дії прем’єра Тимошенко». По-перше, в ньому йшлося про підприємство, до якого (як і до цього телеканалу) безпосередньо причетний Віктор Пінчук. По- друге, якщо вже вирішили казати правду-матку, то робити це треба було тоді, коли обвинувачена була на посаді і наділена силою. Інакше негарно виходить, як мстивий плювок у спину. І по-третє, якщо говорити про незаконні дії, то без особистостей і без подвійних стандартів. Якщо прем’єр віддала незаконне розпорядження, за що й була затаврована тележурналістами, то на адресу голови ФДМУ Валентини Семенюк, яка чомусь це розпорядження виконала, не прозвучав навіть осуд.
Загалом минулий телетиждень не дав нудьгувати. Знову країна прикипіла до екранів під час прямої трансляції засідання Верховної Ради, коли відбувалося голосування за нового прем’єра. І знову Президент дав привід для здогадок і домислів, заявивши, що знає про те, що відбувалося вночі напередодні десь у лісі. Він достеменно знає, а нам що тепер? Ось і мучся — що ж могло відбуватися в якомусь лісі вночі та за повного місяця. Жах… Знову Генпрокурор Піскун здивував можливістю говорити довго і ні про що. Уже так телеканали і їхні глядачі чекали його викривальної прес-конференції, на якій він мав оголосити висновки про достовірність обвинувачень Зінченка на адресу президентського оточення. Але наш чудовий прокурор знову всіх заспокоїв: і Порошенко — не корупціонер, і Тимошенко, хоч подекуди в нас часом дещо негарне й відбувається. Факти нібито є, і справи порушені, а імен винних, як завжди, немає — не час. І наскільки затягнеться ця нечасовість — не ясно.
Загалом, телеглядачі, як і раніше, почуваються їжаками в тумані, намагаючись вгадати по час від часу почутих-побачених фрагментах повний контур того, що в ньому ховається. На жаль, українське телебачення лише сприяє такому фрагментарному сприйняттю.
