ЛЮДИ І МОНСТРИ: закони еволюції

Всесвітній банк зацікавився питанням, звідки беруться диктатори. Тобто як так виходить, людина начебто нормальна і приходить до влади не в результаті військового перевороту, а потім раптом починає катувати, заарештовувати і страчувати. Результати дослідження, що проводилося під егідою Всесвітнього банку,  опубліковано наприкінці серпня на  сайті цієї організації і викладено російською мовою на сайті РБК у публікації від 30.08.2016 під назвою «Еволюція чудовиськ: що змушує диктаторів змінюватися». Публікація цілком виправдана, оскільки в Росії це питання украй актуальне останні тисячу років, а упродовж останніх сімнадцяти років його актуальність загострилася надзвичайно.

Аналітики Всесвітнього банку дійшли висновку, що будь-який правитель може перетворитися на диктатора, але й будь-який диктатор має шанс стати пристойним лідером своєї країни. Забігаючи наперед,зауважу, що в тексті доповіді Всесвітнього банку немає переконливих доказів другої частини наведеного вище висновку.

Оскільки Всесвітній банк — організація фінансова, то й модель, яку ці аналітики побудували у своїх спробах пояснити, від чого залежить перетворення влади на диктатуру, має  передусім економічний характер. Як приклад перетворення «нормального» правителя на монстра диктатури наведено президента Зімбабве Роберта Мугабе, який, на думку авторів доповіді, коли прийшов до влади 1980 року, поводився цілком пристойно, що в доповіді доведено цифрами зростання економіки, а також бурхливим зростанням рівня грамотності.

Міжнародна громадськість була від Мугабе в такому захваті, що 1981 року його номінували на Нобелівську премію миру. До речі, особисто мені шкода, що він тоді її не отримав, оскільки ідіотизм міжнародної громадськості в цьому разі був би дещо очевидніший, що, можливо, зробило б сьогоднішню поведінку цієї громадськості трохи адекватнішою.

Насправді Мугабе був монстром завжди, з першої миті свого приходу до влади, коли перше, що він зробив, — уклав угоду з тодішнім президентом КНДР Кім Ір Сеном про військову співпрацю, результатом якої стала підготовка і формування особистого спецназу Мугабе. Спираючись на свою гвардію, Мугабе одразу ж почав чавити опозицію і вбивати мирних громадян десятками тисяч. 1987 року він змінив конституцію і оформив свою диктатуру юридично.

«Прозріння» міжнародної громадськості щодо Мугабе почало поступово з’являтися лише наприкінці дев’яностих, коли проявилася ще одна безневинна особливість Мугабе — його чорний расизм. Під час операції «чорний переділ» Мугабе відібрав землю в 4 тисяч білих фермерів, на яких фактично трималася економіка  Зімбабве, і під страхом смерті вигнав їх з країни. Економіка, природно, впала: безробіття до 2000 року сягнуло 90%, ВІЛ — 20% населення, інфляція до середини «нульових» стала 321 мільйон відсотків, а коли 2008 року Мугабе випустив купюру вартістю 200 мільярдів зімбабвійських доларів, а в січні 2009 було надруковано  папірець вартістю 100 трлн місцевих доларів, деякі найбільш передбачливі аналітики на Заході запідозрили, що інтелігентний борець за свободу робить щось не так. Утім, далеко не все. 2010 року було опубліковано доповідь університету Сассекса, де «чорний переділ», який у цій доповіді виступає під псевдонімом «земельної реформи», було оцінено вельми позитивно. Директор цього університету Ян Скуунс того ж таки року випустив книжку «Земельна реформа в Зімбабве: міфи і реалії», в якій виклав докладно своє захоплення тим, як Роберт Мугабе славно влаштував економіку своєї країни.

Даруйте, шановані читачі, вам це нічого не нагадує? Я маю на увазі засилля таких ось «скуунсів» не у Великобританії, а в інших країнах Заходу і Сходу. Заглядання Буша-молодшого в очі Путіну в червні 2001-го, під час якого американський президент «відчув його душу» і побачив в ньому «відверту і гідну довіри людину». Нагадаю, що історичне заглядання відбулося через кілька місяців після вбивства «гідною людиною» телекомпанії НТВ і майже рік після трагічної загибелі підводного човна «Курськ» і фірмової путінської посмішечки у відповідь на запитання Ларрі Кінга — «вона потонула».

Більшість російських лібералів вважали, що Путін все робить правильно до 25.10.2003 року, тобто до арешту Михайла Ходорковського. До цього часу вже було повністю зачищено медійне і політичне поля, в країні вимкнено світло і звук, ліквідовано самостійність регіонів. Раду Федерації, а услід за нею і Держдуму, перетворено в машинку для штампування законів, написаних у виконавчій владі, а освічена російська і західна громадськість продовжувала захоплюватися пласкою шкалою оподаткування і «лібералом» Кудріним в уряді. І лише коли наш вітчизняний Мугабе зачепив нашого вітчизняного «білого фермера» Ходорковського, у деяких представників громадськості почали виникати певні сумніви.

Повернімося до доповіді Всесвітнього банку. Як приклад зворотної еволюції — з монстрів у пристойні правителі — колишній президент Гани Джері Ролінгс. Тут, на думку аналітиків Всесвітнього банку, все було навпаки: спочатку він поводився жахливо — катував, душив свободу слова і навіть вбивав своїх супротивників — але потім раптом став на шлях виправлення, відкрив для себе цінності демократії, здобув підтримку МВФ і Всесвітнього банку і, нарешті, 2000 року став першим керівником незалежної Гани, який віддав владу мирним шляхом.

Як і у випадку з Мугабе, опис політичної траєкторії Ролінгса, м’яко кажучи, дещо спрощений. Для аналітиків Усесвітнього банку з тяжкою формою економічного детермінізму не існує нічого, окрім фінансів і управління за допомогою фінансів. А втім, ні! Вони ще запровадили термін «лінія Могадішо» за назвою столиці Сомалі, де у 1992—1995 рр. було проведено миротворчу операцію ООН. «Лінія Могадішо» — це момент, за якого миротворча місія іноземних сил в чужій державі переходить на етап бойових дій з метою зміни режиму. Тобто два способи управління: гроші і армія. Повертаючись до порівняння еволюцій Мугабе і Ролінгса, зазначимо, що доповідь взагалі не враховує кардинальних відмінностей політичного і соціального ландшафту цих країн, не бере до уваги діаметрально протилежну людську історію і сутність цих двох людей. Мугабе — партизан-маоїст, з головою, набитою крайньо лівими поглядами і цінностями. Ролінгс — офіцер, військовий льотчик, син фармацевта і власниці готелю, попервах налаштований на подолання соціальної несправедливості. Тричі вчиняв військові перевороти, зокрема два успішних. Але щоразу, маючи можливість стати диктатором довічно, повертав країну у бік демократії і сталого економічного розвитку, зокрема й за рахунок захисту приватної власності.

Я не називаю тут імен трьох авторів доповіді Всесвітнього банку. Вони не мають значення. Їх всіх звуть — Всесвітній банк. І ще МВФ, ООН і інколи Рада Європи. Вони майже всі так гадають. Що «диктатор більше схильний до репресій за високих доходів, тобто за більших можливостей отримання ренти». (Цитата.) Про жорстокі диктатури в таких бідних країнах, як КНДР і Куба, аналітики Всесвітнього банку забувають, оскільки методами фінансової дії ці та подібні до них диктатури не лікуються, а інших методів дії, а головне, інших методів аналізу їхня картина світу не вміщує.

Головний висновок доповіді — товарні санкції врятують країну від диктатури — спирається на концепцію «економічної людини» Адама Сміта, відповідно до якої всі люди завжди керуються лише економічною вигодою. Щоправда, сам видатний британський економіст чудово розумів, що це абстракція, запроваджена, як і будь-яка наукова абстракція, для зручності моделювання реальності. І насправді, від справжніх диктаторів, від таких монстрів, якими є Мугабе чи Путін, жодні санкції не врятують. Ні той, ні той санкцій не боїться і під їх тиском не піде, оскільки втрата влади для них рівносильна смерті.

Мугабе 92 роки, і звільнення Зімбабве від цього чудовиська відбудеться, напевне, у такий самий спосіб, яким Узбекистан наразі позбувся Карімова. Що ж до Путіна — а саме спроба приміряти на Росію висновки цього дослідження спонукали мене звернути увагу на доповідь Всесвітнього банку — то, оскільки він у півтора рази молодший від Мугабе, природне звільнення Росії від цього диктатора найближчим часом нам не загрожує. Судячи з доповіді, особи, що ухвалюють рішення на Заході, взагалі мало розуміються на таких країнах, як Росія і Зімбабве. Тому допомоги від них чекати не варто. Санкції теж допомога, але явно недостатня. Важливішою була б цілковита моральна ізоляція Путіна і його оточення, на яку, з огляду на все, Захід не готовий. А отже, головним ресурсом змін залишається те, практично ніким не прогнозоване сьогодні зростання громадянської активності, яке дасть змогу розпочати процес зміни влади. Утім, громадянська активність в Росії завжди приходить, не стукаючи, не попереджаючи про свій візит.