Люди й епохи
Судячи з телевізійної програми, країна досі гуляє — святки. На старий Новий рік кожен телеканал пізнього вечора постарався показати «щось новорічне» — із запасників. Телевізійні аналітики й творці не розважальних ток- шоу все ще відпочивають і накопичують сили, хоч уже хочеться побачити результати цих накопичень. Поки про поточні новини обмінювалися думками тільки в студії програми «Наголос» Михайла Погребинського. Говорили про Грузію…
Та незважаючи на різдвяні канікули, не залишилося непоміченим і невідзначеним практично всіма вітчизняними телеканалами 70-річчя першого президента України Леоніда Кравчука. Протягом тижня його багато показували — було розлоге інтерв’ю з Гордоном по УТ-1, на тому ж каналі вийшла присвячена йому програма «Герої України», а в понеділок ще одна ювілейна телестрічка, плюс інформаційні сюжети з приводу в усіх новинах, включаючи показ бажаючих розцілувати ювіляра особисто. (Судячи з побаченого, чоловічі поцілунки першому президенту особливого задоволення не приносили, хоч і цей ритуал він витримав гідно).
Отже, що нового дізналися ми про людину, завдяки якій перші державні кроки України отримали стільки міжнародних авансів? А дізналися, що почуває вона себе добре, життям своїм задоволена, навіть більше, ніж 10 років тому, щаслива у сім’ї, і сім’я з нею щаслива. Що не любить приймати і розважати гостей, хоч із правила є винятки — для своїх. Що любить іноді похазяйнувати на кухні, ходить до сауни і на ринок по овочі — там одна торговка обрахувала його на гривню і жаліє досі. Звичайно, були й виточені роками спогади Леоніда Макаровича про переломний для всіх нас час, учасником якого він був.
Будучи «В гостях у Гордона», Л. Кравчук розповів про ті події і з позиції себе сьогоднішнього, що, власне, представляло особливий інтерес. І якби не дратівлива і відволікаюча манера ведучого лестити в очі співрозмовниковi і не забувати ввернути що-небудь про власні знайомства, цю бесіду з першим президентом можна було б назвати найцікавішою і найнасиченішою з усього, що було показано до ювілею. До честі Кравчука, його «Я» звучало м’якше, ніж «Я» Гордона…
І все-таки Кравчук-свідок і учасник — далеко не весь Кравчук. І справа навіть не в тому, що ми за весь тиждень розповідей про нього так толком і не зрозуміли, як він сприймає світ і країну, заради якої стільки змінив у собі і навколо, сьогодні. Дивно, але якихось зрозумілих оцінок цієї без сумніву історичної особистості немає досі, хоч уже є, з ким порівнювати. Є деяка індульгенція, видана вітчизняними журналістами самим собі, — мовляв, років через 50, не раніше, можна буде говорити про роль Кравчука в історії України, а доти ніби важко оцінити таку фігуру об’єктивно. Таке визнання у власному безсиллі саме по собі дуже красномовне. Є людина, яка об’єктивно — вже легенда. Підпис Кравчука стоїть на основоположних документах нашої держави, він був обличчям країни на самому її початку, і це обличчя не соромно було показати світові, він гідно пішов і своїм відходом дав українському політикуму, який зароджувався, урок демократії, що так і залишився незапитаним. Він і зараз «проходить між крапельками» — його публічні оцінки людей чи подій свіжі, мудрі, витримані і дуже делікатні. Він не просто свідок епохи, він сам епоха, але його знання і думки сучасниками практично не запитані, а рівень сприйняття особистості і досвіду першого президента, як і раніше, плоский, поверхневий і провінційний. І хто нам знову винен? І нехай мудреців та аналітиків серед нашої політичної еліти було б «ну просто завалися», а то ж тих, хто в розвитку і з мисленням — перерахувати можна, а тих, хто має свою думку, та ще виразно може її висловити — ще менше. Л. Кравчук досі сучасний і актуальний, і інтерес до нього тих, хто колись віддав йому свої голоси, глибший за те, чим його намагаються задовольняти.
Про іншу історичну особистість — Богдана Хмельницького показав документально-публіцистичний фільм СТБ. Двосерійний «Штандарт Богдана» було зроблено творчою групою телеканалу в співавторстві з істориком Юрієм Савчуком також до ювілею — 350-річчя Переяславської ради. Але фільм не про саму подію, а про його центральну діючу особу — про, за визначенням польських істориків, збирача української нації, людину з харизмою, про особистість, оточену міфами та легендами.
Загалом широкій публіці дещо про гетьмана розповіли. Поки не багато — що був у полоні та морських походах, що позбавився батьківського маєтку, оскiльки не оформив вчасно документи про спадщину, що освіту отримав у єзуїтів і вважався, відповідно, хитрим і спритним, що були у нього в європейських монарших будинках «друзі по листуванню», і що не щастило йому в особистому житті — поруч з ним опинилася страшна жінка — розкрадачка, яка бажала смерті гетьмана, за що її потім і повісили. Разом з тим і незважаючи на всю свою суперечливість і складність історичної ситуації, Б. Хмельницькому, за оцінками знову-таки польських істориків, вдалося підготувати все для створення повноцінної держави: на контрольованій населеній території функціонували правова та фінансова системи, що визнавалися сусідами, і навіть податкова, не говорячи вже про військо, аналог армії. Але сучасники його сприймали неоднозначно, втім, як і не сучасники.
І що цікаво: на будинку Хмельницького, за ствердженням творців документально-публіцистичного фільму, був напис «Що буде, те й буде». Це афористичне й обтічне «послання» нащадкам підсумував перший президент України — «Маємо те, що маємо». І ні з одним не посперечаєшся…
