Марта КОЛОМИЄЦЬ: «Наш фільм — про формування лідера»
— У вашому проекті зустрілися різні люди, яких об’єднала одна історична фігура. У чому для всіх вас магнетизм патріарха Йосипа Сліпого?
— Інтерес Юрія Шаповала та Данила Яневського зрозумілий — вони історики. Олександр Фролов до того зробив фільм про митрополита Андрія Шептицького. А для мене це був проект від душі. Я належу до тої останньої генерації, яка була очевидцем діяльності Патріарха в Римі. Я завжди цікавилася його життєвим шляхом, чула його виступи в Америці у 1973, 1976-му. Я була ще маленькою, але пам’ятаю його перший приїзд у 1968-му році. Тому мені було цікаво поговорити з людьми, які його знали. Петро Франко, який з ним сидів, патріарх Любомир Гузар, отець Борис Гудзяк, який вчився в нього в Римі на початку 80-х, отець др. Микола Пристай, який був його секретарем у Львівській богословській академії у 40-х. Я, на щастя, мала можливість взяти інтерв’ю з кожним із цих людей. Наприклад, отець Іван Дацько, який був секретарем патріарха Йосипа від 1976 року до його смерті у 1984-му. Патріарха немає з нами вже 18 років, проте отець Іван і досі, як він сам розповідає у картині, у скрутних ситуаціях намагається уявити, як вчинив би патріарх Йосип на його місці. Все одно він живий для кожного з тих, хто його знав. Живий не тільки у пам’яті, але й у справах.
Мені здається, що і деякі епізоди під час зйомок фільму — теж не випадковість, патріарх Йосип нібито справді «керував» нашим фільмом. Наприклад, 26 січня 2001 року я підписала контракт зі студією «Контакт», щоб робити цей фільм. А саме 26 січня у 1963 році Патріарха визволили з сибірських таборів. Так само він опинився в монастирі біля Риму 9 лютого 1963 року — і ми в той самий день, але вже у 2001 році почали зйомки у Римі. 11 квітня 1945 року заарештували патріарха Сліпого, 11 квітня 2002 року ми закінчили роботу над нашим фільмом. Олександр Фролов ніколи не мав проблем із ногами, а як ми були у Римі, то його ноги чомусь так спухли, що ми мусили купувати йому тапочки. Виявляється, коли патріарх Йосип приїхав до Риму, то його ноги теж сильно спухли. Усі ці та багато інших моментів зробили роботу над фільмом ще цікавішою.
— Ваш фільм — чи не перша спроба розповісти про цю особистість...
— Не впевнена, але я думаю, що це правда. Як щось і робилося про патріарха Йосипа, то було не такого масштабу, як цей фільм. Ми багато працювали у різних архівах. Олександр Фролов і Юрій Шаповал шукали тут, в архівах колишнього КДБ, на студії Довженка. Я — у Римі, Нью-Йорку, Чикаго. У мене була ціль — я хотіла, щоб цей фільм був сприйнятий не тільки в діаспорі, де люди добре знали Й. Сліпого після 1963-го, а й тут, в Україні. Очевидно, що у Західній Україні знали і про підпільну церкву, і про патріарха Йосипа, але я думаю, що для Центральної і Східної України — це перша спроба показати цю визначну постать минулого століття. Так, я знаю, що він великий провідник Української греко-католицької церкви, але це була людина, яка боролася не тільки за свою церкву, але й за свій народ. Він також був справжнім правозахисником. І саме розуміння цього я почула у відгуках після київської прем’єри фільму. Глядачів зацікавило, яким він був як громадський провідник, і якою була його роль як лідера. Думаю, важливо на цю стрічку дивитися і з точки зору процесу формування лідеру: які він має перепони, що він мусить робити. І це особливо важливо у той час, коли ми в Україні шукаємо такого лідера.
— Наприкінці фільму — довгий перелік людей, що зробили пожертву на цю картину. Зрозуміло, що документальний фільм з використанням історичної хроніки (до речі, невідомої широкому загалу), з експедиціями у різні країни потребує великих коштів. Як вдалося їх зібрати?
— Я дуже вдячна парафії святих Володимира й Ольги Української греко-католицької парафії в Чикаго. Це моя парафія, там я зростала. Моя мама є її членом від часу її заснування. Патріарх Йосип став її основоположником. Приїжджав на посвячення наріжного каменя собору Св. Володимира і Ольги у 1968-му. Дуже багато членів цієї парафії, а також з Філадельфії та Вашингтону, знали Сліпого. Усі вони хотіли спричинитися до створення цього фільму. Це насправді громадська акція.
Працюючи над фільмом, я також багато дізналася — і про ті ж сибірські табори, і про сталінський режим. Думаю, що люди повинні знати свою історію, щоб, по-перше, не повторювати помилок, а, по-друге, щоб пізнати самого себе і подумати, як історія впливає на майбутнє. В історії Україні є ще багато білих плям, які чекають на своїх дослідників. Нещодавно ми закінчили переклад картини на англійську, і тепер до Різдва плануємо підготувати титри. І намагатимемося «просунути» фільм на Захід.
Це була моя перша спроба зробити документальний фільм. Надіюся, що не буде остання. Я, власне, хотіла, щоб не тільки діаспора, не тільки Україна не забували про такі постаті як патріарх Йосип Сліпий, який мав так багато різних перешкод — і ніколи не здавався. Багато людей, у яких я брала інтерв’ю, повторювали його слова: «Зло не може довго тривати. Добро завжди переможе». Його християнська любов до України, до рідного народу повинні нам дати піднесення.
Хоча я три роки очолювала Українську освітню програму ринкових реформ, я не економіст. Я журналіст, і завжди цікавилася історією, культурою. Так сталося, що зацікавилася ринковими реформами, малим, середнім бізнесом, зеленим туризмом, і цим своїм досвідом ділилася з людьми. Програма ринкових реформ за духом — просвітянська, і цей фільм я вважаю просвітянським з історії України ХХ століття. Зараз я очолюю антикорупційну, теж просвітницьку програму «Партнерство за прозоре суспільство».
— Які, на вашу думку, перспективи у серйозного телебачення в Україні?
— Мені справді дуже важко дивитися усі ці рейтингові, частіше за все голлівудські, фільми. Я розумію, що часом людина має розважитись. Але вважаю, що на телебаченні мають бути різні жанри. У тому числі — документальні фільми, історичні програми, професійно зроблені. В Америці також багато розважальних програм, каналів. Але в Америці є й громадське ТБ, яке подає серйозні програми з аналітикою, використанням хроніки. І що цікаво, на цей продукт є попит. Самі глядачі диктують, що має бути на телебаченні, сплачуючи за це. Думаю, що, на жаль, українському телебаченню цього поки що бракує.
