«Менше емоцій, більше реалізму»

Його батько, як і дідусь, був журналістом. Тож у його сім’ї це традиція. Він ніколи в житті не мав телевізора, проте любить читати друковані газети. Завжди цікавився Східною Європою та Україною зокрема. Був в Україні у 1980-х роках, потім ще приїжджав до Києва, Чернівців, Львова тощо. Після помаранчевої революції Петер ЛУДЕНІУС написав книжку «Україна в центрі Європи», яка вийшла у видавництві Tigertext. Наступну буде надруковано у Schildts & Soderstroms. Петер Луденіус спільно з більш відомою в Україні авторкою Анною-Леною ЛАУРЕН зараз готує книжку про Україну після Євромайдану. Анна-Лена писатиме про Східну Україну, а Петер — про Західну. Ми розпитали автора, які саме аспекти він досліджуватиме та якою побачив Україну після Євромайдану?

— Оскільки я вже писав про Україну після помаранчевої революції, то зараз мені цікаво, що змінилося, які відбулися соціальні трансформації. Я досліджуватиму і політичне життя, і намагатимусь зрозуміти деякі ментальні речі, — розповідає Петер ЛУДЕНІУС. — Анна-Лена Лаурен досліджуватиме Східну Україну, а я — Західну. Тут же є своя специфіка — минуле на пограниччі різних культур, і польської, і австро-угорської. Зараз в інформаційному просторі є багато стереотипів як про західних українців, так і про східних. Мені цікаво, наскільки вони відповідають дійсності. Частково це буде репортаж, позаяк Анна-Лена є репортажистом. Я ж хочу більше дізнатися про «бекґраунд» і можу дозволити собі більше рефлексій та роздумів, аналізу. Про сам Майдан писатиме Анна-Лена, адже вона там була. Як і про Крим, оскільки я не володію російською мовою. Моя «територія» — лише Західна Україна. Я б хотів більше дослідити передумови виникнення такої революції, а також історію. Але зараз писати про Україну важко, тому що ситуація змінюється кожного дня. Не можна щось передбачити чи запланувати.

— Коли і чому ви почали цікавитися Україною?

— Починаючи з 1968 року, я завжди цікавився Східною Європою. А Україна — її частина. Коли приїжджав в Україну після помаранчевої революції, то записував думки людей про цю революцію і що вона змінить. Також у книжці було кілька пунктів про єврейську літературну традицію в Україні. Зокрема, про Бруно Шульца чи Йозефа Рота. Також було багато про політичну ситуацію...

— Як представлено Україну у фінському медіа-просторі? Як фінське суспільство реагує на російську пропаганду про Україну, і чи знаєте ви про аналогічні випадки кремлівської пропаганди щодо Фінляндії?

— До революції у фінському медіа-просторі не було багато інформації про Україну, лише поодинокі випадки. Але коли почався Євромайдан, відбувся вибух. Справді, всі видання та сайти пишуть про події у вашій країні. Але я, зокрема, завжди читав і слідкував за Україною. Звичайно, є проблематична ситуація з «великим сусідом». Люди дуже стривожені і бояться загрози з боку Росії. На мою думку, Росія зараз не буде нічого робити щодо Фінляндії. Хоч нещодавно в Гельсінкі було зібрання діячів, які підтримують «євразійську концепцію». Вони дискутували, наскільки класною є Росія, серед учасників були такі, як Олександр Дугін. Також там була мама з чотирма дітьми, яка говорила про традиційну російську сімейну політику. В Фінляндії є маленька, але дуже галаслива групка людей, які стараються зробити Фінляндію дуже близькою до Росії. Але поки, звичайно, їм це не вдається. До речі, дуже кумедно, одною з таких груп є маленька партія, яка називає себе «Незалежною партією». Назва протилежна від того, за що вони борються. Але ця група має підтримки не більше 1 %. Коли почався Євромайдан, мені здається, фіни відчули гордість за Україну. А також почали розуміти нову політику Путіна і дискутувати про те, чи Путін анексуватиме якусь частину Фінляндії.

— В Україні лише цього року почало зароджуватися громадське телебачення. У Фінляндії, якщо не помиляюсь, воно існує з 1957 року. І отримує досить хороші прибутки — за даними на 2007 рік, сукупний дохід YLE (Yleisradio Oy) склав більше п’ятиста мільйона доларів. Яку роль у фінському медіапросторі відіграє це телебачення?

— Це телебачення стартувало як приватний канал, але зараз це зовсім інший формат і є домінуючим у фінському медіапросторі, має дуже важливу роль. Також є й кілька комерційних телемереж, є багато газет, багато з них видаються шведською мовою. Скажімо, я пишу як шведською, та і фінською мовами. Дуже добре, що в Україні з’явився досвід «громадського телебачення». Це, безумовно, розвиток.

— Опитування Інституту дослідження медіа (KMT) в 2014 році свідчить про те, що 50% фінів в читанні газет і журналів використовували різні гаджети, а читання газет на смартфоні збільшилася майже в три рази за останні два роки. Що змінилося із настанням ери «діджиталізації» у Вашій роботі особисто?

— Я особливий користувач, тому що ніколи не мав телевізора, і зараз не маю. Я хочу читати ті матеріали, які мені цікаві. Дивлячись телебачення,  можливості вибирати свій контент немає. Я — фан друкованих видань. Мій тато, як і дідусь, були журналістами. Тож це ціла традиція. Я читаю друковані газети, хоч зараз це, можливо, багато кому здається дивним. Я, звичайно, користуюсь інтернетом, є у «Фейсбуці» і т.д. Через цю «діджиталізацію» багатьом виданням, які виходять друком, зараз дуже важко. Вони намагаються якось вийти з цієї ситуації і зацікавити читача такими прийомами як «П’ять історій тижня» чи щось на кшталт...

— Якщо говорити глобально, які, на Вашу думку, головні виклики сучасної журналістики? Фінської зокрема.

— На мою думку, головним і найбільш складним викликом сучасної журналістики є пошук шляхів як зацікавити людей читати і платити гроші за матеріали. Мабуть, на інших континентах, є й інші проблеми. Я, наприклад, не знаю як і звідки люди у Південній Африці отримують інформацію. Але у Фінляндії це, в першу чергу, економічне становище медіа. До того ж, дуже критичне. 

— Як вважає фінська письменниця Софі Оксанен, політика «фінляндизації», тобто обмежений суверенітет в закордонній політиці та вимушений нейтралітет, не допоможе Україні у відносинах із Росією. Яка ваша думка з цього приводу?

— Це була реалістична політика у 50—60-х роках. Тому що в ці часи Фінляндія не мала міцних міжнародних позицій. В Німеччині, наприклад, слово «фінляндизація» має дуже негативну конотацію. Люди вживають його у значенні, що Фінляндія була занадто «покірною та слухняною» щодо Радянського Союзу. Софі Оксанен має зв’язки з Естонією, тому вона займає таку позицію. Але я не думаю, що агресія проти Росії — це вихід. Це спричинить ще більшу ескалацію.

— Чого можуть навчити Україну досвід фінсько-російських стосунків?

— Менше емоцій, більше реалізму. У Фінляндії була дискусія, чи приєднуватись до НАТО. Згідно з опитуваннями, лише близько 15% населення підтримують цю ідею (у 2010—2011 роках 70% фінів були проти членства Фінляндії в військовому альянсі НАТО, на початку 2014-го року число противників входження в НАТО зменшилось до 59%, а число прихильників зросло до 22%. — Ред.). Мені здається, що багато людей розуміють, що входження Фінляндії в НАТО створить проблеми у відносинах із Росією. Проте, після Криму відсоток тих, які б хотіли, щоб Фінляндія вступила в НАТО, зріс. Це багато про що свідчить.