Місія — вціліти морально

«День» у попередніх матеріалах розповідав про трагедію Оксани Макар із Миколаївщини й Насті Салтанової із Сімферополя. Ці жахливі ситуації, на які чутливо відреагувало суспільство, — непоодинокі. Не применшуючи трагедій, що сталися з дівчатами, слід відверто визнати, що обидва випадки вписуються в загальну картину української дійсності. Тому вони вкотре змусили замислитися над їхніми глибинними причинами й звернути увагу на суспільні процеси, без розуміння яких неможливо знайти пояснення цим актам жорстокого насилля.

— Багато хто вважає головною причиною скоєного те, що злочинці — діти мажорів. Але насправді існує комплекс причин, — коментує трагедію Оксани Макар доктор педагогічних наук, професор факультету психології МДУ ім. В. А. Сухомлинського Ілля СТАРИКОВ. — На мій погляд, одна з них — відсутність системи роботи з молоддю. Ще одна — рівень культури, який, на жаль, останнім часом знизився. Подивіться на наші бібліотеки: вони ледь животіють, їх не поповнюють хорошою літературою. Таке місто, як Миколаїв, наприклад, не має свого літературного журналу. Це й призводить до заповнення культури попсою, низькоякісною літературою, телебаченням керують тільки гроші, а як наслідок — ефір заповнюють шоу, передачі й фільми еротичного характеру. Нині хорошої культурної підготовки немає ні в школах, ні в вузах, на жаль. Дуже небезпечно, що сьогодні цю трагедію використовують для політичного піару, але ця проблема набагато глибша. Важливо розібратися в причинах, що спонукали до таких учинків.

В Інтернеті можна знайти чимало коментарів, у яких причиною трагедії Оксани називали... легковажність самої дівчини. Але, зважаючи на бездіяльність держави в гуманітарній сфері й телевізійний простір, що упродовж 20 років стимулював деградацію населення, важливо запитати: які в цієї дівчини були культурні можливості? Чи була в її містечку книгарня, спортивні й творчі секції, чи привчили її в сім’ї, у школі читати, що було, окрім телебачення, для неї вікном у світ?

Насправді життєва історія Оксани — типова для будь-якого провінційного містечка країни. Мама дівчини тривалими роками заробляла на життя заробітчанством, тому вихованням дитини займалися дідусь і бабуся. Який шанс на якісну альтернативу могли дати дитині люди похилого віку? Приклади таких сімей можна знайти по всій країні, як і містечок, де на місці книгарні — пивнушка, а сільський клуб, у якому раніше була бібліотека чи показували кіно, уже багато років стоїть зачинений. Куди залишається йти молоді, яка так чи інакше відчуває потребу в спілкуванні?.. У бари. Крім усього іншого, ця повсюдна моральна деградація низів відбувається на фоні старої вседозволеності бюрократії й нової вседозволеності так званих мажорів.

Тому в країні існує і з кожним роком поглиблюється проблема колосального рівня, яку не те що не розв’язують, а навіть не осмислюють — як влада, так і більшість суспільства.

Чи мають у нинішній ситуації українські діти шанс уціліти, ми запитали в експертів «Дня».

Іван МАЛКОВИЧ, поет, автор і перекладач книжок для дітей, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Хоч я й песиміст, але хочу чомусь, переборюючи свій песимізм, висловлювати оптимістичні сподівання. У мене завжди була єдина надія на сім’ю, на родину. Зрозуміло, що родина мала б дбати про культурне виховання, про долучення дитини до книжки. Але який вигляд має тепер середньостатистична українська родина в провінції на Сході України, можна тільки здогадуватися. Я наприкінці року проїжджав із Донецька в Луганськ і міг тільки здогадуватися, що робиться за вікнами закіптявілих будиночків. Я не знаю, чи може книжка, чи може школа врятувати. Учителі, на жаль, не мають великого авторитету, бо діти знають, що професія вчителя — низькооплачувана, непрестижна, і лише дуже талановиті педагоги можуть мати справжній авторитет. А от родина — батьки, дідусі, бабусі — могли б чогось навчити, але вони часто мають радянський погляд на виховання, історію, культуру. Нашій нації притаманне певне роздвоєння, вона не може себе ідентифікувати й дивиться безконечні запропоновані українськими каналами серіали про російське — не найкраще — життя. Так, крок за кроком, непомітно випаровується український дух, у якому було більше моральності, родина відчувала велику відповідальність за виховання дітей. Я хотів би вірити, що може допомогти книжка, культура, але держава нічого не робить, щоб розвивалася культурна сфера, щоб діяла соціальна реклама, виховувалася інтелігентність у дітях. У нас немає культурної соціальної реклами. Щойно був книжковий ярмарок у Лейпцигу, там дитину на кожному кроці долучають до читання. Але водночас неможливо запропонувати якісну альтернативу тільки дітям. Діти занурені у весь соціум, який твориться довкола них, вони бачать клопоти своїх батьків, бачать безкінечну брехню на ТБ, бачать неосвічених, неграмотних людей, які посідають найвищі щаблі влади. Звідки в них може з’явитися мотивація вчитися, якщо в суспільстві має значення лише сила й нахабство? Шанс у дітей може з’явитися лише тоді, коли з’явиться шанс у країни на самоусвідомлення себе. Знову ж таки в мене немає надії на доброго правителя, але все одно потрібно, щоб до влади прийшла людина, у якої є цінності. Поки що я не бачу людей, які можуть дієво вплинути на дітей. Звісно, що є ентузіасти. Я, наприклад, видаю книжки. Але це крапля в морі. До речі, парадоксально, але попри те, що багатьом у країні, і мені зокрема, не подобається, скільки коштів витрачено на стадіони, я помітив, як багато молоді ходить на матчі. Стадіон нового покоління — це вже те місце, яке може хоч трохи асоціюватися з культурним місцем, куди дитина може піти зі своїми друзями, окрім бару. Можливо, через спорт діти долучаться й до культури.

ГОЛОВНА ІНСТАНЦІЯ, ЯКА ПІДТРИМУЄ ДУХОВНІСТЬ СУСПІЛЬСТВА, — СІМ’Я.

Олена ЗЛОБІНА, завідувач відділу соціальної психології Інституту соціології НАНУ:

— Аномічне суспільство в нас двадцять років. Я дуже співчуваю цій трагедії, але думаю, що ми маємо чимало інших прикладів того, що ситуація з нормативною регуляцією складна. Адже нормативна регуляція не відбувається нормально ні в правовому полі, ні в моральному. Це і є виявом аномії. Щодня ми бачимо, як люди діють усупереч нормам моралі. Ця страшна трагедія — привід подивитися на те, що відбувається щодня. Дівчина безпосередньо не пов’язана з цією проблемою, і я не думаю, що на її долі треба спекулювати. Дівчині слід допомогти й судити винуватців, але робити це, як слід.

Проблема безкарності насамперед полягає в тому, що ніщо не стримує морально. Нині почали говорити, що слід повернути смертну кару, але це абсолютно нічого не вирішить. Цих хлопців не злякала б смертна кара. Вони абсолютно не думали про покарання, а лише про задоволення своїх інстинктів. Проблема в тому, що в них не було внутрішніх регуляторів. Залякуванням не можна досягти результату. Один із моїх колег, поважних соціологів, сказав: «Треба тільки, щоб одна людина, яка прийде до влади в Україні, гарантувала нам виконання вимог Конституції». Гарантувала — це ключове слово. Сьогодні в нас ніхто не гарантує виконання цих вимог. Ситуація дотримання законів має бути суцільною, а не винятком. А в нас порушення є нормою.

Головна інстанція, яка забезпечує нам духовність і виховання внутрішніх регуляторів, — це сім’я. При всій важливості інформаційного простору головну роль виконують батьки. Поки вони займаються вихованням дітей, доти в нас є шанс уціліти духовно. Держава має гарантувати дітям належну увагу батьків, а якщо батьки не виконують своїх обов’язків, їх мають позбавити права бути батьками. Це норма будь-якої цивілізованої держави. Якщо батьки кидають своїх дітей напризволяще, суспільство цим опікується, батьки стають предметом уваги суспільства й відповідають за свої дії. У нас такого, на жаль, немає. І тільки традиції українського суспільства, у якому цінність сім’ї дуже висока, підтримують нас на рівні масової нормативності. Моральні настанови транслюються через сім’ю. Якщо говорити про провінцію, то в українському селі сто років тому теж не було книгарень і бібліотек, але моральні настанови діяли. Відсутність книгарні чи бібліотеки не є визначальною, адже якщо дитина не привчена до книги, вона не піде до книгарні, якщо вона й буде.

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК ТАК-TV, кандидат педагогічних наук:

— Багато для цього було зроблено засобами масової інформації. Так, переважна більшість новин національних телеканалів — про вбивства й насилля. Добрі новини фактично не можуть пробитися крізь негатив. Тому ЗМІ повинні не забувати про свою відповідальність перед суспільством.

Миколаївський прес-клуб разом із телекомпанією ТАК-TV в Миколаєві організували телемарафон «Уроки трагедії Оксани Макар». Участь у ньому беруть експерти не тільки від правоохоронних органів, а й психологи та психіатри, педагоги й соціологи, лікарі й охоронці. Ми пропонуємо регіональним ЗМІ, телеглядачам і читачам винести якомога більше уроків із цієї трагедії, а також, що головне, разом шукати шляхи розв’язання проблем, які призвели до цього.

На сьогодні в дітей із провінції є більші шанси вціліти духовно, ніж у дітей із великих міст. Адже діти з районів мають менше спокус, серед яких нічні клуби, велика кількість телевізійних каналів та ін. Але з другого боку, на жаль, не тільки спокус менше, а і якісних альтернатив.

Оксана Макар мешкає в маленькому містечку Луч, яке було штучно створено для забезпечення потреб великого СРСР. Але в цьому місті є нормальна бібліотека, із добрим фондом і забезпеченням Інтернетом. Проте серед читачів цієї бібліотеки дівчини не було. У маленьких містах велика відповідальність саме на родині, важливими є цінності родинного кола.

Митрополит Миколаївський і Вознесенський Питирим запропонував сконцентрувати увагу на програмі «Ліквідація духовної неграмотності». Дуже слушна пропозиція для всіх церков, яких ми маємо намір також зібрати в прямому ефірі, щоб обговорити проблему подолання бездуховності. Так ми хочемо показати, що ЗМІ, зокрема Миколаївської області, можуть не тільки пасивно висвітлювати події, а й бути організаторами дискусії, пошуку виходу зі складного становища й працювати заради добра.