«Мило» буває різної якості
Чомусь заведено вважати, що телесеріали — це завоювання епохи перебудови й гласності, не кажучи вже про те, що вони потрапили до нас, як заморський фрукт, ввезений якимсь телеколумбом з незнаних країв.
Однак пробігшись хвилями своєї пам’яті, глядачі, старші за тридцять, очевидно, пригадають і «День за днем», і «Ніч перед світанком», і «Операцію «Трест», і безліч інших радянських телесеріалів. Тоді кількість серій залишалася в рамках пристойності (трохи більше за двадцять годин), героїв любили, акторів обожнювали, але без фанатизму, і єдине, що вони собі дозволяли це — анекдоти про персонажів серіалів.
І раптом... Коли ж це почалося? Я маю на увазі екзальтацію глядача. Здається, тоді, коли саме Центральне телебачення показало нам милу історію під назвою «Рабиня Ізаура». Пригадайте, адже саме тоді в словниковий запас дачників увійшло таке голубляче слух слово — ФАЗЕНДА. І невдовзі лавина всіляких серіалів посунула на нашу непідготовлену аудиторію.
«Мильними операми» їх охрестили на Заході. Просто «милом» обізвали їх ми. І з потрійною енергією почали закуповувати їх на різних латиноамериканських студіях. Усі рекорди побило «Санта-Барбара» (виробництво США). Її з заповзятістю, гідною поваги, продовжує крутити Російське телебачення. Щоправда, і воно поступово не витримує й вигадало суто російську форму показу — короткий зміст попередніх серій, показаних упродовж тижня.
Про феномен серіалів, їхній вплив на масову свідомість вже давно і серйозно говорять на Заході. Серіали стали предметом не мистецького, а соціально-психологічного дослідження, що показало: що гірше економічне становище країни, то більше ходульних персонажів розгулює в картонних декораціях на її телеекранах. Гадаю, що поголовне захоплення вітчизняних телекомпаній показом тривіальних «мильних опер» пояснюється не тільки можливістю — якомога більше та якомога дешевше заповнити свій ефірний час, а й глядацьким попитом. Хоча й тут уже вимальовується певна тенденція. Аудиторія споживачів такого кіноварива різко скоротилася до меж певного вікового цензу: для тих, кому за шістдесят. Ну а що ж дивиться решта вікових категорій? С е р і а л и! Так, так, саме серіали все одно залишаються фаворитами. Щоправда, серіали високого гатунку.
«Династія», «Сім’я Колбі», «Доктор Квін, жінка-лікар», «Район Мелроуз», «Любов і таємниці Сансет-Біч»... Усі ці багатогодинні серіали американського виробництва сьогодні йдуть по всій Європі. А «Студія «1+1» дала нашому глядачеві можливість пересвідчитися, що слово с е р і а л — не лайливе, а в поєднанні зі словом культовий гарантує ще й зустріч з прекрасними акторами, а також захоплюючу інтригу. Кожний з цих серіалів має свою вікову і, коли хочете, інтелектуальну адресу, конкретну глядацьку аудиторію. Має й своє постійне місце та час виходу в ефір. Тому навіть якщо ви й не захочете прокинутися до початку «Сніданку з «1+1», то вже до початку улюбленого серіалу ви точно протрете очі. І, відповідно, чергова «Марія» почнеться не раніше, ніж працездатне населення піде на роботу, а біля екранів залишаться домогосподарки і ті, кому за...
Варто зазначити, що й засідання Верховної Ради дедалі більше скидаються на серіали з єдністю часу, місця дії й з точним розподілом амплуа. Щоправда, за рівнем діалогів і «картонності» пристрастей вони ближче стоять до мексиканських, а не штатівських. І в боротьбі добра зі злом у кращому разі ми бачимо бойову нічию, а вже про красу героїв і хвацькість інтриги й говорити не доводиться.
То ж чи не настав час збагатити світовий репертуар серіалами вітчизняного виробництва, які могли б впливати на наше життя менш опосередковано? Чим, до речі, й займається та ж «Студія «1+1», закінчуючи виробництво власного серіалу «День народження буржуя».
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
