«Не кращi й не гіршi за націю»

Наталя КОНДРАТЮК, журналістка, завідувач представництва «Першого каналу» (Росія) в Україні:

— Я погано переношу ярлики взагалі, й патетично-гучні зокрема. В основі ставлення до «справи, якій ти служиш», з мого погляду, має лежати відповідальність, а не заклики. Ще на журфаці нам розповідали дивну історію, яку випадково розкопали кінодокументалісти: у високогірному селищі старійшина вирішував конфліктні суперечки між жителями тільки після виходу в ефір міжнародної програми Олександра Зоріна. Старійшина сідав перед телевізором і ділився із Зоріним суттю проблеми, а потім виходив і повідомляв рішення. При цьому російської мови шанований горець не знав. Він довіряв чоловікові по той бік екрана, й спілкування з ним допомагало знайти вихід. Якщо в основу відносин «ведучий — глядач» покласти довіру, то про «совість нації» говорити не доведеться. В ідеалі завдання журналіста, ведучого — просто й зрозуміло пояснити: що сталося, чому, чим може закінчитися в тому чи іншому варіанті. Глядач може прийняти або відкинути сказане, але головне, щоб він зрозумів, про що йдеться. Довірив ведучому розповісти йому, глядачеві, про те, що відбувається. Я проти того, щоб із журналістів ліпили якусь касту, якій, на відміну від усіх інших, дане право на перевагу. Це небезпечно. Ми не кращі й не гірші за нашу націю. Ми її частина, яка може помилятися, мати оціночні думки, свої уподобання й антипатії. Ми не завжди самі розставляємо акценти. Є власники ЗМІ і є редакційна політика. Це було, буде й не тільки у нас. Але нам чомусь мало добре робити свою справу. Ми постійно дискутуємо про особливу приналежність, обраність, шукаємо якихось особливих повноважень, статусу. Навіщо? Чому словосполучення «Ларрі Кінг — совість американської нації» виглядає смішно, а, наприклад, «Остап Іваненко — совість українців» — ні? Журналістика — це всього лише професія. Вона не дає права, вона до багатьох речей зобов’язує. Передусім, бути совісним самому.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:

— Якщо журналіст працює в Україні, він, безумовно, інтереси України виражати повинен — тут навіть питань не виникає. І хотілося б, щоб наші телеведучі совістю нації все-таки були — і якщо робити акцент на слові «совість», і якщо робити акцент на слові «нація». Але, на жаль, ми дуже часто переконуємося, що люди, які сидять у студії й звертаються до всієї країни, все-таки більшою мірою виходять зі своїх особистих уподобань або антипатій, або з політики каналу, а не з інтересів нації. А останні в цьому випадку полягають у потребі нації бути об’єктивно інформованою й, відповідно, мати можливість чітко визначатися в тих чи інших політичних питаннях.

Кирило ВИШИНСЬКИЙ, шеф редактор службиінформації телеканалу ICTV:

— Сама теза, взагалі, «не дуже». Річ навіть не в тому, що саме це твердження — дуже великий аванс. Просто застосовувати його не до когось конкретно, а до професії — не варто. З тим же успіхом можна було б, напевно, поговорити про те, чи можуть пекарі бути совістю нації. Або теслярі — хто завгодно. Просто особливість публічної професії (а такою, безумовно, є й професія тележурналіста) — підіймати свою ціну й міркувати на подібні теми. Якщо ж говорити окремо про «совість» і окремо про «націю», то я б сказав так. Перше: совість — це багато в чому усвідомлення власної відповідальності. На жаль, у нашому суспільстві відповідальності не вистачає не лише журналістам — дуже сильні патерналістскі настрої, виховані радянським режимом, і майже підлітковий егоїзм. Патерналізм, як правило, властивий людям, не залученим до політики, а егоїзм — насамперед, політикам. Хоча все мало б бути інакше: громадяни повинні бути більш відповідальними й самостійними, а політики точно повинні бути менш егоїстичними й думати про спільні інтереси.

А якщо говорити про «націю», то, на жаль, проблема полягає ще й у тому, що усвідомити реальні інтереси нації дуже часто не можуть не лише тележурналісти, а й — знову ж — деякі інші представники цієї нації. Я, наприклад, не дуже впевнений у тому, що те, як висвітлювалися події навколо Тузлинської коси, на сто відсотків відповідає інтересам нації. Тому що — хотіли того журналісти чи не хотіли — в пересічних громадянах у результаті розпалили серйозні антиросійські настрої, що, напевно, навряд в інтересах нації. Проте слабке уявлення про реальні національні інтереси — це проблема, звісно, всього суспільства (відділяти журналістів від суспільства дуже важко). Однак зрозуміло, що журналісти в даному випадку повинні бути відповідальнішими й працювати відповідно до національних інтересів.