Перейти до основного вмісту

«Нетелегенічне» кіно

05 серпня, 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Влітку на українському ТБ — суцільний «кінотеатр повторного показу». У асортименті — добре відомі (а інколи й навіть набридлі) серіали, комерційне кіно не першої свіжості й т.д. А ось того, що прийнято називати «класикою світового кінематографа», практично не знайдеш. Не кращі справи й з авторським, фестивальним кіно та іншими не досить привабливими з комерційного погляду жанрами. Зрозуміло, що аудиторія таких фільмів апріорі менша, ніж у двадцятого показу «Міцного горішка», проте й ці глядачі заслуговують на увагу до себе. «День» запропонував експертам поділитися своїми думками про те,
ЯКИМ ЧИНОМ НЕКОМЕРЦІЙНЕ КІНО МОГЛО БИ ОТРИМАТИ ПОСТІЙНУ «ПРОПИСКУ» НА КОМЕРЦІЙНОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ?

Валерій ГРОССМАН, програмний директор телеканалу ТЕТ:

— Саме запитання вже містить певний парадокс: некомерційне кіно на комерційному телебаченні. Для нас не секрет, що майже все на комерційному ТБ визначають рейтинги. І нікуди від цього не подітися. Тому воно й називається комерційним. Певним чином воно має себе окупати, а в ідеалі — ще й приносити якийсь прибуток. Але сьогодні навіть на найбільших каналах з прибутком складно. І, звичайно, кіно, яке за визначенням є кіно для не багатьох, відповідні рейтинги й дасть. Насправді, це — зачароване коло. Так, є люди, які потребують такого кіно. Але, на жаль, наше ТБ і кіноіндустрія працюють на масову аудиторію. Інакше пояснити появу деяких серіалів, у яких найвищі рейтинги як в Україні, так і в Росії, взагалі неможливо. Але оскільки вони є вдалими комерційними проектами, їх показуватимуть. Якщо ж я поставлю, наприклад, о 21 годині фільм «Сонце» Олександра Сокурова, який вважаю чудовим фільмом, то, впевнений, його рейтинг обчислюватиметься сотими відсотка. Відповідно, рекламна компанія, з якою ми маємо справу, виставить нам серйозні претензії. І буде права, тому що ми явно пішли на зниження рейтингу. А ось державне ТБ, яке від рейтингів залежить значно менше і все ж підживлюється з державних ресурсів, може собі дозволити некомерційне кіно. До речі, у нас з’явився ще й канал К1. Цей канал, вже не знаю чому, може дозволити собі працювати з некомерційним кіно. Але проте, кожен кінофільм розрахований на досить вузьку нішу. К1 ніби займає нішу каналу для інтелектуалів. Наскільки їм це вдається — це інше питання. Але благотворна, напевно, сама спроба. Хоч, як сказав в інтерв’ю газеті «Известия» (3 серпня. — Ред. ) гендиректор компанії «СТС Медіа» Олександр Роднянський, «я не люблю розмов про виховну та менторську роль ТБ. Ми це вже проходили. ТБ — не більш ніж одне з можливих джерел інформації та способів дозвілля, воно не може зняти відповідальності з жодної людини, скажімо, за виховання його власних дітей». Телебачення, принаймні, за останні двадцять років, ще нікого не виховало. Якщо в цьому випадку ми говоритимемо про виховну роль телебачення, то мимоволі запряжемо віз попереду коня. Поки ми ще не вивчали рейтинги, то могли тішити себе ілюзіями, що є такі глядачі, які б дуже хотіли дивитися інтелектуальне ТБ, але їм не дають. А коли ми ці рейтинги дивимося, то... Можливо, люди з вищою освітою та високими вимогами взагалі не дуже дивляться телевізор? Це я говорю, нікого не бажаючи образити. Але навіть «Талісман кохання», не бозна-який серіал, показаний «Студією 1+1», виявився надто важким і не дуже цікавим для великої аудиторії. Глядач може, звичайно, включити телеканал, де сидить людина і розповідає про хороше кіно. І що? Він дивитиметься його хвилин п’ять — і все. Для чистоти експерименту скажу, що у четвер ми вирішили показати французький класичний триллер 1955 року, безумовний шедевр Анрі-Жоржа Клузо — «Дияволиці». Чудове кіно, що ввійшло в історію, як і його автор. Перед цим ми говоримо хороші слова й про Клузо, й про акторів — Симону Сіньоре, Поля Мерісса, й про те, що фільм увійшов у сотню кращих фільмів усіх часів і народів і т.д. Я вже не говорю про те, що це кіно популярного жанру — триллер. Але я заздалегідь був упевнений, що рейтинг його, незважаючи на всі хороші слова, «наближатиметься до нуля». А в п’ятницю ми показуємо гонконгський фільм «Кровний ворог», весь побудований на бійці. І також можу битися об заклад на що завгодно, що у нього будуть високі рейтинги. І це не тому, що ми — такі погані. Ми показуємо, а глядач вибирає... І вибирає саме те, що ми і бачимо на телеекрані.

Олесь ЯНЧУК, кінорежисер:

— Коли ви вмикаєте телевізор, то як глядач маєте право тільки на той продукт, який вам пропонує той чи інший телеканал. Ви ж не можете замовити собі — як в ресторані — чи то піцу, чи то вареники. Тому, в першу чергу, все залежить від тих людей, які працюють на тому чи іншому телеканалі. Сьогодні, очевидно, керівникам телеканалів вигідно купувати дешеві, третьосортні фільми, тому що головна мета — заробіток. Реклама на комерційних каналах, якою розбавляють такі фільми, — це дуже великі гроші. Серйозні фільми, класика займають іншу нішу, ніж дешеві серіали та шоу, які глядачі країни, де їх виробляли, часто не тільки не дивляться, а й не знають про них. Але справа полягає в тому, що, якщо ми звикли їсти щось одне, то й будемо його їсти... Думаю, по-перше, в цій ситуації має бути якась державна підтримка якісного кіно. По-друге, має спрацювати громадська позиція власників телеканалів. Адже все залежить від людини, від того, як вона ставиться до тієї чи іншої проблеми. І цією проблемою треба займатися. Зокрема, розробити пільгові умови для вітчизняного кінематографу. І головне — щоб цим займалися професіонали, які розуміють, чого вони хочуть, які мають стратегію, а не просто є патріотами й політиками.

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:

— Я хотів би нагадати, що «Студія 1+1» починала своє існування саме з авторського кіно. Це було її фішкою. І, по-моєму, тоді було блискуче доведено, що авторське, артхаузне кіно може прижитися на телеекрані. Звичайно, це було десять років тому і не можна заперечувати, що телебачення зазнало докорінних змін. Але є цікавий приклад — грузинський кінознавець, журналіст Георгій Гвахарія. На тбіліському, щоправда на некомерційному, державному каналі, він веде програму, присвячену кіно. Вона виходить у прайм-тайм, о 19-й годині. Перед фільмом і після його перегляду у прямому ефірі Гвахарія вступає в діалог з якимись цікавими гостями та глядачами. Гості мають бути особистостями, як, скажімо, наш Сергій Кримський. І передача має один із найвищих рейтингів на телеканалах Грузії! Але визначальним тут є масштаб особистості співбесідника. Тобто ведучий мусить бути медіумом між ним і глядачами. Крім того, за законами телебачення, це має бути серійна програма, яка виходить в певний день і час. І, звичайно, журналіст повинен мати талант «завести» співрозмовника та глядачів. Це — конкретний приклад того, як це може бути.

До речі, в моєму житті одне з найсильніших музичних вражень від високої музики пов’язане, як це не парадоксально, з телебаченням. Здається, що телебачення абсолютно не пристосоване до відтворення класичної музики. Але я добре пам’ятаю показ (ще в радянські часи) Восьмої симфонії Дмитра Шостаковича у виконанні оркестру під керівництвом диригента Євгена Мравінського. Крім того, перед початком концерту і після нього була бесіда з Мравінським. Я досі пам’ятаю, що просидів біля телевізора, не відриваючись, дві години. Всі сьогоднішні проблеми — від невміння подати. Звичайно, значно легше подати якусь поп-музику чи поп-фільм, бо не потрібно займатися пошуком особистості, медіума. Проте все це, мені здається, можливо. Може, не в прайм-тайм, але період з о пів на десяту до дванадцятої (а не з дванадцятої!) години — цілком нормальний час, у який можна зібрати велику аудиторію. Може, не з першої передачі. Але ж ми пам’ятаємо, яку аудиторію збирали в кінотеатрах фільми Тарковського, Бергмана та ін.! Що, наш народ уже настільки подурнішав? Просто всі звикли до того, що телебачення зазвичай показує всіляке фуфло. А якщо і є хороші фільми, то немає медіума (посередника), якого, як правило, замінюють коментарями до фільму, що читає з суфлера більш-менш відома актриса і що написані зовсім іншим автором. А особливе кіно потребує особливої стилістики...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати