Новий сезон без новизни...

Усі обіцянки вітчизняних телеканалів потішити аудиторію якимись новинками, поки не реалізуються. Рутина та гнітючий дефіцит креативу. Як і в політиці, до речі. Усе те саме й усе так само.

На ICTV продовжилася «Свобода слова» з її знайденим 1,5—2 роки тому «ноу-хау» — запрошенням до головного мікрофона керівників «партії й уряду» (як сказали б за часів «совка»), які розповідають про свою успішну діяльність. Ну, а то хіба у них буває інша? От і тепер запросили прем’єр-міністра Гройсмана, який закликав менше сваритися й критикувати, а більше демонструвати єдність. Володимир Борисович з упевненістю заявив, що в Україні вже зараз добре, а буде ще краще. Настільки ризикований оптимізм викликав гул несхвалення в студії, й Гройсману коштувало чималих зусиль відполікти публіку від негативних емоцій. Відволікаючим маневром, на мою думку, було надання слова міністрові освіти та науки Лілії Гриневич, яка розповіла про «грандіозну реформу» у своїй сфері. Здається, головною «фішкою» було запровадження 12-річного навчання в школах. Вельми сумнівна новація. А головним аргументом проти нинішніх 11 років у вустах Гриневич виступив зарубіжний досвід, мовляв, більше ніде так мало не вчаться у середній школі, як в Україні, Білорусі та Росії. Тобто тут пані міністр відчуває згубність російського прикладу, зате зовсім не відчуває його там, де він дійсно згубний. Нещодавно мав місце скандал у київській школі, коли десятки учнів під керівництвом вчительки російської мови вирушили до столиці країни-агресора на промивання мізків, де фотографувалися з військовослужбовцями повітряно-десантних військ РФ, які брали найактивнішу участь у нападі на нашу країну. На їхніх руках, цілком можливо, кров наших загиблих хлопців. Під час цього скандалу у підвідомчому пані міністрові закладі Лілія Гриневич не продемонструвала й малої частки тієї прудкості, яку показує в псевдореформаторській риториці. Пані міністр дуже полюбляє «вчені слівця», які перетворюються у неї на слова-паразити, наприклад «компетенції», у неї навіть дітки в першому класі повинні мати «компетенції». А хіба від того, що замість традиційних «навиків» ми казатимемо «компетенції», щось істотно зміниться? І де  «компетенція» самого міністра? Яких заходів вжито проти вчительки, що організувала антидержавну провокацію, як відповіла дирекція школи, яку роботу провели з дітьми? Чи Лілії Гриневич байдуже, що чимало шкіл і університетів перетворилося або перетворюються на антиукраїнське кубло?

Коли ми аналізуємо національну трагедію, що сталася 2014 року, ми справедливо говоримо про провину державних вищих чиновників, про провину депутатів і політиків і навіть про провину журналістів. Але чому мовчимо про відповідальність міністерства освіти та науки, яке роками байдуже поглядало на деструктивні процеси в школах і вишах Донбасу й Криму?

Мені особисто в Криму скаржилися проукраїнські батьки, що їхнім дітям історію України викладають у такому стилі: «Петлюра був «бандит», Бандера був «бандит» та й усі інші українські діячі були здебільшого «бандитами».» Багато українських патріотів обурювалися, писали про це, намагалися достукатися до влади, але прем’єрам і міністрам усе це було нецікаво. І зараз, на жаль, інтерес начальства до подібної проблематики не загострився. Урешті-решт, коли немає бажання боротися за Україну у своїй сфері роботи, завжди можна сховатися за наші «гумові» закони, які дуже погано допомагають тим, хто діє, але чудово служать тим, хто працювати не хоче. Завжди знайдеться стаття, параграф, пункт тощо. За такою ж схемою довгі роки жила Національна рада з телебачення та радіомовлення, де улюбленим гаслом було: «ми не можемо втручатися в контент  телеканалів і радіостанцій». Результат цього «невтручання» країна досі розгребти не може. Здається, діячі Нацради жвавішали лише при виконанні «солодкої функції» розподілу приватного ресурсу.

ДИВНА НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ

На каналі «112 Україна» черговий сеанс виховання українців давала Інна Богословська. Українці якісь «не такі», підтримують не тих, голосують не за тих, роблять не те, що треба. А все чому? Тому що не дослухаються до геніальних порад мудрої Інни Германівни. Звідси й усі біди. Щоправда, заслужений юрист України не пояснила, у чому був глибокий патріотичний сенс (недоступний профанам) її служіння спочатку Кучмі, а потім Януковичу, перебування у фракції Партії регіонів, звідки Германівна втекла дуже вчасно, коли «корабель» уже йшов на дно. А тепер вона щедро ділиться з телеглядачами своїми геополітичними прозріннями. Пам’ятаю її плакати в Криму, де вона закликала українців добровільно віддати суверенітет України над Севастополем Росії. А зараз виправдовує ту дурість або щось інше тим, що нібито Севастополь був абсолютно проросійським. Брехня. Проросійськості там було не більше, ніж у рідному Богословській Харкові, хоча Росія в Севастополі працювала над місцевим населенням, не покладаючи рук, а Україна з нашою гнилою політичною верхівкою, яку на гарматний постріл не можна підпускати до управління державою, не робила практично нічого. Богословська із захватом цитувала тезу кондово-імперської російської пропаганди про те, що Севастополь — «місто російської військово-морської слави». Дивне поєднання апломбу та некомпетентності. Яка вже там слава, місто за всю історію намагалися взяти 8 (вісім) разів, і сім разів брали: у Кримську війну взяли англійці, французи, італійці й турки, в місті («непереборному для ворогів», як співається в радянському гімні Севастополя) два роки працювала окупаційна адміністрація. Потім у Першу світову війну всього два німецькі кораблі «Гебен» і «Бреслау» тероризували весь Чорноморський флот, а потім місто було взяте кайзерськими німцями, потім Антантою (англійці, французи, греки), брали його білі й червоні, взяла б і Запорізька група Армії Лівобережної України полковника Петра Болбочана, але Німеччина рішуче виступила проти.

У ЦИТАДЕЛЬ СВІТОВОГО КАПІТАЛІЗМУ

1942 року за повного панування радянського флоту на Чорному морі Севастополь узяли німці й румуни. Інша річ, що російська пропаганда велику перемогу може виготовити з будь-якого непридатного матеріалу, з будь-якого очевидного краху. Пам’ятаю, як професор Володимир Казарін, який нині в Києві є великим українським патріотом, а в Криму виступав полум’яним агітатором за «русский мир», доводив у міській газеті «Слава Севастополя», що Росія в Кримській війні ХIX ст. перемогла, хоча російське освічене суспільство того часу сприймало Кримську війну як важку й принизливу поразку, що цілковито відповідало дійсності.

Скільки пам’ятаю Інну Богословську, чіткої, однозначної й послідовної позиції у неї не було. Людина-флюгер, куди повіє політичний вітер. Головне, завжди бути в політичній тусовці, при владі або біля влади. У неї та ж біда, що й у ненависної їй Юлії Тимошенко. Мені здається, що обидві вважають, що «публіка — дурна», що можна робити все що завгодно, а потім, завдяки своєму красномовству переконати електорат у своїй безгрішності й абсолютній правоті. У них дуже багато нещирості, фальші, що неможливо приховати  за риторичними піруетами. Трішки спробував виправдати в ефірі Богословську політолог Гладких, котрий прорік: «Членство в Партії регіонів — не злочин». Так, з юридичної точки зору — не злочин, але велика підлота з морального погляду. Що ж, наші безпринципні телеканали культивують безпринципних діячів? На тому ж «112 Україна» Дмитро Гордон через телеміст ставив запитання синові першого секретаря ЦК КПРС Сергію Хрущову. Гордон чомусь вважає його знавцем України. Але знає Сергій Микитович Україну не краще за середнього жителя Москви, хоча вже довгі роки є громадянином США. Хрущов-молодший прорік, що Україна вже не цікава Америці і Європі, поки що цікава Росії, але вже і їй скоро буде не цікава (дай Боже, щоб Росія втратила до нас інтерес якнайшвидше). Якщо це так, як говорить Хрущов-молодший, то чому ж за Україну йде настільки затята боротьба? Чому Україні і безвіз, і асоціація з ЄС, і матеріальна допомога, і демонстративна присутність на параді в Києві контингентів військ країн НАТО? Потім Гордон поставив запитання про Степана Бандеру та Романа Шухевича, мовляв, що співбесідник про них думає? Сергій Хрущов сказав: «Це дуже жорстокі люди?» Навіть більше за його батька? Мабуть, Микита Хрущов, який підписав десятки тисяч смертних вироків (і який сам зізнався синові, що він у людській крові по саму маківку), був особою м’якою й трепетною. А розстріл робітників у Новочеркаську за наказом Микити — це прояв гуманізму? Мене розчулює, коли «совки», особливо керівні, які представляють режим, що знищив (зокрема й в абсолютно бузувірські способи) десятки мільйонів людей, звинувачують українських націоналістів у жорстокості. Нехай би Махатма Ганді звинувачував, мати Тереза нехай би звинувачувала, Альберт Швейцер або, на худий кінець, Фрітьоф Нансен. На жаль, Гордон не запитав Хрущова-молодшого, чому і він, і Світлана Аллілуєва (дочка Сталіна) і внуки Юрія Андропова виїхали до цитаделі світового капіталізму, чому нащадки комуністичних вождів вважають за краще жити в буржуазному світі? Ось це було б по-справжньому цікаво.