ОЧНА СТАВКА

До Наталії ТРОФІМОВОЇ:

— З чого для вас розпочалася ваша журналістська робота?

— Досить-таки банально: на останньому курсі інституту. До того я не брала участі ні у створенні стінгазет, не друкувалася у «районках», що було загальним місцем для всіх абітурієнтів Інституту журналістики. В 11 класі я для себе чітко визначила, що навчатимусь у Київському університеті, залишалося тільки підібрати, на якому факультеті. У школі я дуже добре писала твори. І коли дізналася, що у Києві існує Інститут журналістики, вибір було зроблено автоматично. З одного боку, ця професія як набір правил і дій була мені абсолютно невідомою (я виросла у сім’ї лікарів), а з другого — страшенно цікавою. І крім того, мені здавалося, що я зможу з цим упоратися. Потім, щоправда, були сумніви — коли прийшло усвідомлення, що для жінки цієї професії коли-небудь настає момент вибору між сім’єю і роботою.

А кар’єра моя (якщо, звичайно, це слово до мене можна застосувати) почалася з приходу до університету Лариси Івшиної, яка запропонувала студентам приходити до неї у так звану «творчу майстерню» (своєрідний вид практики в Інституті журналістики) безпосередньо в редакцію. Тільки четверо моїх однокурсників зважилися на цей крок — всі інші віддали перевагу заняттям з інститутськими викладачами. Для мене тоді «День» був ідеалом газети, вершиною, до якої треба прагнути. Уже на першому занятті я відчула, що це саме те місце, де я б хотіла працювати. Усе, починаючи з атмосфери приміщення і закінчуючи рівнем висунених вимог, мені подобалося. З того часу я тут. Так що журналістика для мене почалася у «Дні». Ну а в практичному значенні я стартувала з дуже болючої для мене теми — тексту про гуртожиток.

До Михайла МАЗУРІНА:

— Хто з виконавчої влади не дав можливості Президентовi України підписати Закон «Про заборону реклами алкогольних і тютюнових виробів?»

— Такого закону або законопроекту просто не існує. Питання реклами тютюнових виробів і алкогольних напоїв регулюються відповідною статтею Закону України «Про рекламу». Ця стаття, наприклад, забороняє рекламу тютюнових виробів і алкогольних напоїв на телебаченні. Та, як ми знаємо, телевізійники цієї норми дотримуються лише формально, рекламуючи торгові марки, під якими випускаються міцні напої. Що, у свою чергу, викликає праведний гнів тих, хто усвідомлює соціальні наслідки такої рекламної політики телеканалів.

У листопаді минулого року, приймаючи у другому читанні Закон «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу», депутати Верховної Ради проголосували за заборону рекламувати тютюнові вироби й алкогольні напої на всіх видах носіїв. Але Президент України скористався правом вето і повернув закон у парламент зі своїми пропозиціями. В них йшлося і про припинення реклами тютюну й алкогольних напоїв, але з 1 січня 2003 року. Парламентський комітет з питань свободи слова й інформації врахував президентські пропозиції. Проте нова редакція закону (яку винесли на голосування 7 лютого цього року) підтримки у більшості народних обранців не знайшла: за неї проголосувало 67 депутатів.

На цьому, проте, спроби врегулювати питання реклами тютюну і алкоголю, зокрема, на ТБ, не закінчилися. На громадському обговоренні «Яким бути Закону України «Про рекламу»?», що відбулося не так давно у Києві, ця проблема обговорювалася, мабуть, найактивніше. Обговорення ще раз чітко зафіксувало конфронтацію з цього питання між апологетами суспільного здоров’я і телевізійниками, для яких реклама алкогольних брендів — одна з основних статей прибутку. Як компромісний варіант, розглядається реклама алкогольних напоїв у нічний час: з 23.00 до 4.00. І одним із головних завдань профільного парламентського комітету є підготовка такої редакції Закону «Про внесення змін...», яка б влаштовувала всіх. І ввести саме обмежувальні, а не заборонні норми — мабуть, єдиний спосіб примусити телекомпанії реально, а не формально дотримуватися Закону «Про рекламу» в обговорюваній частині.

— У своєму матеріалі ви порушили проблему кінопоказу на телевізійних каналах та його зв’язки з рейтингами. А ваші уподобання та уподобання ваших друзів збiгаються із рейтингами, на які орієнтуються телеканали?

— Багато моїх друзів телевізор просто не дивляться. Я їм іноді заздрю через це, оскільки мій особистий вибір між «дивитися» і «не дивитися» визначається формулою: «телевізор є усвідомленою необхідністю». Що стосується телевізійних уподобань, то вони для мене останнім часом визначаються, передусім, не видовищністю того чи іншого телепродукту, а його інформативністю. У зв’язку з чим мої особисті «рейтинги» з рейтингами, на які орієнтуються телеканали, не збiгаються відсотків на 95.

До Ігоря ОСТРОВСЬКОГО:

— Скільки книжок у вашій бібліотеці? Скільки з них українською мовою? — Так склалося, що я трохи випадаю із традиційного канону «чоботаря без чобіт». Цей славний факт має декілька складових-передумов: 1) писати, а отже, і читати, почав у віці чотирьох років — відтоді ніяк не позбавлюся цієї жахливої звички; 2) знову ж таки, дитяче непорозуміння (варто, напевно, згадати дідуся Фрейда) окремих фінансових пріоритетів родини — на книжки чомусь завжди йшло незрівнянно більше, ніж на морозиво; 3) підліткове «хочу все знати»; 4) мікропрогалина у пубертатний період, що зумовила ухил в тексти специфічного штибу; 5) потяг до філософського спадку людства, спричинений дивним внутрішнім спокоєм, — синдром упокорених гормональних завірюх; 6) навернення до класики як наслідок підслуханих колись прізвищ; 7) університетська програма, що, незважаючи на сумлінно прогуляні «пари», була таки прочитана; 8) «кавові» посиденьки з письменниками, що доповнили бібліотечку ексклюзивними шедеврами; 9) зрештою, теперішня іманентна зацікавленість перебігом літературного життя, що разом із професійними обов’язками підштовхує до відвідування книжкових виставок, презентацій, базарів, магазинів, видавництв та здійснення татарських навал на книгосховища друзів. Ну й чого я після цього не ношу окуляри?

Якщо трошки серйозніше, то розміри моєї бібліотеки суттєво обмежені рамками, що мають винятково фінансовий характер. Усього сотні три книжок, з яких левина доля — це видання, що побачили світ за останні 3—4 роки. Тобто це нові книжки: переможці найбільших українських літературних конкурсів, твори знаних письменників, дослідницькі праці, епістолярії, перекладна література. Крім того, маю окремі числа літературних часописів: «Четвер», «Кур’єр Кривбасу», «Українські проблеми», «Ї». Якщо говорити про мовне співвідношення (укр./рос.), то воно буде приблизно 7:3 на користь державної. Із сусідського купую переважно перекладну літературу («Азбука-классика», «Амфора», «Иностранка»), яку неможливо надибати українською. З рідних рятують «Класика» (Львів), «Основи», «Юніверс», «Дух і Літера» (Київ). Окремо хочеться подякувати «Кальварії» (Львів) — просто не уявляю, на що був би схожий наш убогий ринок без книжок цього видавництва.

До Ігоря СЮНДЮКОВА:

— Який історичний період вам більш за все подобається досліджувати? — Мені здається, що це — Руїна (1657— 1676), фатальна та страхітлива епоха, знати її напам’ять мусить, на мою думку, кожен, хто щиро вважає себе українцем. Іноді дивуєшся, скільки паралелей з днем сьогоднішнім можна легко провести, вивчаючи цю добу! «Боротьба за булаву» на тлі пошматованої Вітчизни, фатальний егоїзм та недалекоглядність, користолюбство, коли до уваги бралися винятково свої, приватні інтереси, — все це, разом узяте, зруйнувало українську державу. А була ж визвольна війна Хмельницького, що вразила свого часу, без перебільшення, увесь світ; були героїчні зусилля всього народу, що прагнув до національної та соціальної свободи. Очевидно, уроки Руїни (особливо враховуючи, що зараз ми вже втретє робимо спробу відновити свою державність і помилитися не маємо права) ще дуже довго залишатимуться актуальними для патріотів України.

До Наталії МЕЛЬНИК:

— Останнім часом ви часто пишете про необхідність збереження пам’яток культури. Чому ви раніше про це не писали?

— «День» порушує цю тему протягом усього часу свого існування. Гадаю, немає значення, хто з журналістів «веде» певне питання, — головне, щоб проблему на сторінках газети обговорювали. Особисто мені незрозуміла логіка деяких сучасних діячів: в Україні, за даними пам’ятникоохоронних організацій, щорічно виникає 56 новоявлених (найчастіше за проектом цих же діячів і побудованих) «пам’яток архітектури» і зникає приблизно така ж кількість пам’яток старовини. Проблеми з підтримкою у належному вигляді останніх пояснюються щоразу причиною, яка, м’яко кажучи, набила оскому: немає коштів. Перші — зростають із завидною постійністю, і «недофінансування» стосовно них — не більш, ніж недоречне слово. Погоджуюся — «пластичні операції», наприклад Софії, обходяться в явно «нескромні» для держбюджету суми. А столична влада з сумом пояснює, що реставрація цiєї пам’ятки їхніми, столичної влади, силами можлива фінансово, але не законодавчо, оскільки на даний момент чужа це «парафія» — за законом, пам’ятку національного значення не можна передавати в «місцеве» розпорядження. Тоді чому б не пограти в добродійність? Тим більше — будемо справедливими — певну кількість послуг з реставрації Софії Міськадміністрація вже надавала. Однак їй (тобто Софії) потрібен уже далеко не простий косметичний ремонт. Можливо, доцільно було б заробляти «бонуси» на підтримці останньої, а не на споруді нових храмів? Риторичне і водночас банальне запитання «навздогін»: що ціниться вище — ювелірна річ ручної роботи чи її копія з масово виготовленої серії?

Безумовно, наступні покоління сучасну нам архітектуру зрозуміють і оцінять — у них, виходячи з нинішніх пам’ятникоохоронних тенденцій, не буде іншого вибору. Вибору порівнювати.