Олександр ДЕНИСЕНКО: «Телебачення — це крематорій»
На телеканалі «Київ» вважають своєю вдачею згоду кінорежисера Олександра Денисенка вести щовечірній «Кіносалон». Його міні-оповідання про кіно, які завжди викінчені за думкою і вільні за формою, безперечно, цікаво дивитися і слухати. Він може дозволити собі, наприклад, розповідаючи про позитивний імідж Мела Гібсона, через теорію Олександра Довженка перейти до коміка Євгена Моргунова, який усе життя грав ідіотів, а насправді був інтелектуалом і своїми коротенькими пальцями виконував твори Рахманінова. Олександр походить із відомої кінематографічної сім’ї: його батьки — режисер Володимир Денисенко та актриса Наталя Наум. Знання кінематографічної кухні, які були засвоєні з дитинства, дозволяють йому вплітати у свої коментарі «живі історії» із життя знаменитих. Нашу розмову ми розпочали із запитання про долю покоління кінематографістів — ровесників Олександра, які перейшли працювати на телебачення:
— Як, на вашу думку, вплинув прихід спеціалістів кіно на розвиток українського телебачення?
— Телебачення вже має певні культурні форми. Мені здається, що воно в нас тепер як орнаментальне мистецтво, де більше працює комп’ютерна графіка, аніж розум людини. Воно не має живої думки і не пропонує ті речі, які очікує аудиторія. Телебачення нав’язує таке середовище, де дуже зручно жити, прикипівши до екрана, відсторонюючись од внутрішнього і зовнішнього життя. Воно роз’єднує, не об’єднує. Найпоказовіша для нашого телебачення, на мою думку, передача «Караоке на майдані». Вона якраз дуже точно виражає стан наших людей, їхню потребу співати під чужу музику, під чужі думки.
Функцію ж кінопрофесіоналів на телебаченні поки що бачу як негативну. Існують певні поодинокі удачі, наприклад, та ж Ольга Герасим’юк. Певна річ, помітно, що Андрій Дончик доклав своїх рук до «Табу», — там цікавий монтаж, «кінематографічно» працюють камери, але самі теми... Мене, наприклад, не цікавить любов утрьох, я думаю, що вона не цікавить 90% українців. Я не впевнений, що канал на 50 мільйонів має перейматися цими проблемами. Тобто — гарно, але про що? Усе закінчується цим декоративним оздобленням.
— Чому ви самі прийшли на телебачення?
— Напевне, через любов до кіно. Коли роблю ці «підводки» під фільми, то намагаюся розповісти, що таке жанри, що таке акторська гра, що таке драматургія, пов’язати з тим, що відбувається в нас. Не всі фільми хвалю, деякі я просто відверто лаю. Можливо, це неправильно, бо це все ж таки «товар», який треба продавати. Однак, із другого боку, будь-яка антиреклама є рекламою, і вона тільки заохочує людей.
— Ви використовуєте цей принцип, представляючи українські фільми?
— Поки що я дуже толерантно з ними обходжуся, бо не маю права наше кіно ганити. Я якоюсь мірою є членом цієї родини, і тому не можу лаяти цих людей. Колись я казав: добре, що відімре оте кіно, яке було, — але було б добре, якби разом із тим народились протекціоністські закони, які б давали можливість робити нове кіно. Їх у нас немає — немає і нового кіно.
— Окрім просвітницької ідеї, може, в цьому проекті вас зацікавила і можливість самовираження?
— Телебачення — це крематорій. Усі оригінальні ідеї, думки тут наче вилітають у велетенський димар. Касети стираються, все це забувається, окрім якихось елітних програм, якихось сенсаційних речей. Тому назвати це самовираженням дуже важко. Очевидно, що я не все кажу перед камерою, що думаю. І це можна мені закинути. Проте в мене є багато підстав для цього, тому що люди не завжди готові почути. Моє завдання — показати кіно як вид мистецтва і довести, що це в найвищих своїх проявах — творення певних артефактів, незалежних від людини, світів.
— Ви бачите своє майбутнє якось пов’язаним із телебаченням?
— Для мене сьогодні головне — мій ігровий повнометражний фільм «Мана, або Навчись у звіра», який я розпочав робити 1990 року під дахом українсько- канадського підприємства. Тоді через інфляцію «згоріли» кошти, вкладені українською стороною. Можливо, незабаром мені вдасться повернутися до цієї роботи. Що ж до телебачення, то воно ще не готове знімати фільми. Може, «1+1» має на це кошти, — не знаю. Я хотів би зробити акторське телешоу. Його прообразом стали б акторські змагання комедійної мініатюри під назвою «Акт Академія», які ми проводили разом із Театром імені Франка і Театром драми та комедії на Лівому березі 1998 року, де я був режисером-постановником. Звичайно, у нас є КВН, але це політичні замовлення. У нас немає естетичних замовлень. Я б хотів зробити таке шоу, де б актори змагалися у своєму вмінні вигадувати смішні мініатюри на одну і ту ж тему. І щоб на таку тему, яка цікавить людей — а їх дуже багато. Їх більше, ніж політичних тем. Я не хотів би бути на телебаченні тією людиною, яка іде на духовні компроміси. Тому я вибираю ту нішу, де я не займаюся політикою, де я займаюся культурницькими справами. Таке телебачення мене цікавить.
