Переоцінка цінностей post-factum

Нещодавно прочитав в одній київській газеті, що під Москвою на 74-му році життя помер перший і останній президент Криму Юрій Мєшков. Його президентство тривало 14 місяців, до березня 1995 року. На той час ситуація в Криму була дуже небезпечною, сам Мєшков не вилазив зі штабу Чорноморського флоту, безпосередньо отримуючи вказівки з Москви і готуючись до озброєного путчу. Власне, Україна ще тоді могла втратити Крим, і, можливо, не лише Крим. Становище врятували рішучі дії генерала Євгена Марчука. Заколот було придушено у зародку, а Мєшкова Росія евакуювала до Москви, де мер російської столиці Лужков дав йому квартиру. В останні роки життя Мєшков був в опозиції до влади Російської Федерації. Ба більше, хоч як дивно (а може, закономірно?), Мєшков почав дрейфувати в бік України і навіть заявляв, що призначені Москвою кримські політики заважають йому вільно висловлювати його проукраїнські (!) позиції. Поживши не в телевізійно-міфологічній, а в реальній Росії, Мєшков (як і багато хто з кримчан) дещо зрозумів і переглянув. До речі, в березні 2019 року Мєшков спробував зустрітися з Володимиром Путіним, за що колишнього кримського президента заарештували на дві доби. По-російськи! Живуть у цій країні традиції Угрюм-Бурчеєва й унтера Пришибеєва.

Під кінець життя Мєшков, здається, почав усвідомлювати те, що досі не можуть усвідомити мільйони українців: бути громадянином України, а не Росії — велика удача і подарунок долі. Це громадянство, незважаючи на всі наші недоліки і неподобства, дає один беззаперечний бонус, начисто відсутній у Росії, який називається свобода. Смак свободи особливо гостро відчувається тоді, коли її втрачаєш, що й відчуло багато жителів Криму. За України кримчани відзначалися великим вільнодумством. А тепер воліють тримати свою думку при собі. Крим в Україні був одним із найважливіших регіонів, у ньому вирувало суспільне життя, півострів регулярно відвідували іноземні президенти, прем’єри, короновані особи. А нині він став жалюгідною російською провінцією, яка ніхто і звуть її ніяк. Військова казарма з фельдфебельським ладом. Зона. Такий новий табірний характер Криму наочно підкреслюють численні паркани, якими обгороджують усе, і ґрати. Щодня чергові паркани і ґрати, які виправдовуються «боротьбою з тероризмом». Цікаво, що за українських часів у Криму не було жодного хоч дещо  помітного акту терору, і це без будь-яких парканів і ґрат. Якщо навіть у полум’яного борця за російський Крим Юрія Мєшкова відбулися у свідомості такі фундаментальні метаморфози, то це багато про що свідчить. Так, у Криму тривають ментальні процеси, дуже неприємні для Кремля. Російська пропаганда могутня, проте далеко не всесильна. Поступово приходить розуміння, що «король — голий». У цій ситуації Україні треба б ще «день простояти і ніч протриматися», щоб вийти непереможеною з цієї війни. Але на Банковій вирішили капітулювати...

На початку російської окупації в Севастополі в центрі міста під імперським біло-жовто-чорним прапором часів Олександра Ш вийшли на демонстрацію місцеві російські націоналісти. На них накинулися московські «менти» з запитанням: «Хто вам дозволив і де ваш дозвіл?» Здивовані націоналісти заявили, що за України їм жодних дозволів не треба було, на що представники нової влади пояснили, що тут уже не Україна, наказали розійтися і надалі більше трьох осіб не збиратися.

І тоді російські націоналісти сказали знаменну фразу, яку, щоб відчути нюанси, потрібно передати саме мовою оригіналу: «Севастополь           — город русский, но не российский!» Тобто вони, закликаючи або постулюючи етнічне походження більшості населення міста, культурну російську домінанту, водночас де-факто визнали українську державно-політичну приналежність Севастополя.

Це дуже важливий ментальний переворот, який відкриває деякі перспективи для тих етнічних росіян пострадянського простору, які не хочуть бути політичним «гарматним м’ясом» Кремля.

Виявляється, «русское» може існувати зовні і незалежно від «российского», окремо від російської держави, і важливо і вельми симптоматично, що її маніфестація сталася саме в Севастополі. На жаль, у нас в Україні  майже немає політичних аналітиків, які уміють працювати в цій надделікатній сфері дуже тонким інструментарієм.

А тепер, в епоху правління войовничих дилетантів, що демонструють гнітюче неуцтво в проблематиці українсько-російських відносин і геополітики, годі й говорити. Вони елементарно не розуміють, що таке Україна, що таке Росія, як і що слід робити в цій сфері, і тому Москва і її західні партнери і клієнти «розводять» їх, як «котенят» (як висловлювався покійний «регіонал» Чечетов).

Надзвичайно яскравим символом «зеленої публіки», всіх цих «слуг народу» став нардеп Дубинський, який обідав просто на своєму депутатському місці в залі засідань парламенту. Активно працював ложкою в мисці... Ну, спасибі, що хоча б не прав і не сушив там свої шкарпетки або ще що-небудь. Проте журналіст у миру, начебто інтелігентна людина.

Спікер Разумков навіть вимушений був виголосити особливу виховну промову.

Ну, а що виробляв там депутат від партії Медведчука-Бойка-Рабіновича пан Ківа, не можу описати з міркувань етичного характеру. Так, багато що траплялося в українському парламенті, але такого ще ніколи не було. Ну, й куди вони приведуть країну? Останнім часом особливо лякає й обурює маніакальне прагнення чинної влади за будь-яку ціну (зокрема й найвищу для України) «домовитися з Путіним», здаючи йому все і називаючи капітуляцію компромісом. Хочу нагадати ще раз тим, хто на Банковій, слова колишньої киянки і видатного державного діяча Ізраїлю Голди Меїр, яка з геніальною чіткістю і простотою визначила єство арабсько-ізраїльського протистояння: «Ми хочемо жити. А наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. І це дуже суттєво обмежує простір для компромісу». У нашому ж випадку: «Ми хочемо жити в незалежній суверенній і соборній Українській державі. А Москва хоче, щоб такої держави не було». І де ж тут можливий компроміс? Тим більше, що Путін постійно заперечує сам факт існування українського народу. Для нього українці   — це просто південно-західні холопи, що відбилися від рук московського пана...

На жаль, відсутність повноцінної освіти, відповідних професійних знань, здорової самокритичності, належного досвіду формують у свідомості Зе-команди ілюзію власної величі — мовляв, усіх обдуримо, всіх перевершимо і «пройдемо між крапельками». Ілюзії обваляться вже найближчим часом, на тому ж саміті Нормандського формату, про який так мріє Зе (абсолютно даремно, між іншим). Там його інтенсивно нагинатимуть і ставитимуть у кут (разом з Україною). Гідно витримати все це і не здати свою країну зможе лише людина сильна і непохитна, якою пан Зеленський не є. Ми вже неодноразово переконувалися в тому, що він тримати удар не вміє, та й не дуже хоче. Адже все просто: сьогодні ця Нормандська зустріч більше потрібна Росії, ніж Україні, отже, потрібно знайти можливість, аби її уникнути, відкласти, скасувати. Врешті-решт, пан Зеленский — жива людина, може й захворіти... Дипломатичних хвороб ніхто не скасовував. Ну, а якщо поїде і здасть національні інтереси, то в Україні на нього може чекати гаряча зустріч співвітчизників.

Дуже гаряча...