Про культуру пера

Хоча політики представляють державу, творить її — інтелігенція. Саме вона встановлює планку цінностей, на які рівнятиметься більшість. Навіть якщо культурний рівень влади бажає кращого, неполітична еліта повинна задавати градус дискусії і тим підтримувати тонус у суспільстві.

Повинна, але...

Нещодавно у центрі новин опинився український поет Юрій Винничук. Приводом, на жаль, стали не такі його праці, як, наприклад, антологія Розстріляного Відродження, а невеликий скандальний вірш, вперше зачитаний під час «Ночі еротичної поезії».

Навряд чи варто переповідати всі події навколо цього римованого виплеску емоцій чи тим більше переповідати його зміст. Зазначимо лише, що за цей час вірш процитували в ефірі каналу ТВі та радіостанції «Львівська хвиля», міліція вимагала від поета пояснення, а на його захист стали Марія Матіос, Юрій Андрухович та Український центр Міжнародного ПЕН-клубу. А сайт, на якому його було опубліковано, за кілька днів мав більше 22 тисяч відвідувань. Навряд чи стільки людей хоча б за рік прочитали антологію Розстріляного Відродження того ж Юрія Винничука.

Утім, ми далекі від того, щоб засуджувати одного поета. Нас ці літературні події підштовхнули до мирної розмови про рівень.

Адже навіть закликаючи до повалення влади, подібні літературні творіння стають її союзниками. Справа не тільки і не стільки у нецензурній лексиці, як у відсутності смислів. Іронія, навіть безжалісна сатира — основні інструменти письменника. Але у цій поезії їх, даруйте, немає. Хто сумнівається — почитайте іронічно-саркастичні поезії часів СРСР. Звісно, час змушував бути дуже тонким у своїх висловлюваннях, але різниця у рівнях разюче відчутна.

Тому з якого контексту може з’явитися запит на нову ІНШУ владу, якщо ті, чиїм словам суспільство довіряє, свідомо занижують його культурну планку?

Ми запропонували розмову про громадянську відповідальність людей, які у суспільстві асоціюються з певним рівнем, а також про те, якою сьогодні повинна бути культурна планка української інтелігенції, учасникам Літньої школи журналістики «Дня».

КОМЕНТАРІ

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ВЛАДОЮ — НЕ ПРИВІД ДОПУСКАТИ НІГІЛІСТИЧНІ НАСТРОЇ

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:

— В усі часи письменникам відводилася особлива роль у процесах суспільного поступу, адже саме вони нерідко ставали камертонами громадських настроїв. Історія знає чимало прикладів, коли окремі твори підіймали народ на бунт. Однак сьогодні українська постмодерна література, як на мене, втрачає свою первинну місію — національного локомотива. Читач зі ще несформованим смаком до якості навряд чи зможе вирізнити вартісне в сучасному літературотворчому процесі.

Одна з головних проблем сучасної літератури — криза ієрархії цінностей. Свого часу Улас Самчук казав: «Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом». Складно сказати, чи відчувають нинішні письменники якісь обов’язки перед своїм народом, чи беруть вони сьогодні на себе відповідальність за проповідувані народові принципи, чи просто пишуть, відповідаючи на запит мас і таким чином здобуваючи миттєве визнання та ще й непоганий «кеш». Безперечно, вони мають право на свої політичні погляди й переконання, втім, навіть відверте незадоволення владою та радикальна позиція все ж мають зберігати культуру пера і не допускати нігілістичних настроїв щодо усталеної раніше хорошої традиції — посилювати українську ідентичність у літературі. Не надто висока культурна планка українського постмодерну навряд чи пробудить у суспільства високі поривання. Не хочеться, щоб постмодерн спотворював систему координат українського суспільства і порушував стійку до сьогодні українську платформу моралі. Якщо говорити про це в контексті гуманітарної політики, то рушієм національного прогресу має стати не стільки економіка чи політичні трансформації, як інтелект та культура, література зокрема.

На мою думку, сучасникам потрібно підтримувати і продовжувати пласт літератури, який творили Іван Багряний, Улас Самчук, В’ячеслав Липинський, Євген Маланюк. Саме їхні твори й надалі слугуватимуть смислотворчою основою для інтелектуалів. Знаковою в історії української літератури є також антологія «Розстріляне відродження» того ж Ю. Винничука. Ті письменники, чиї твори увійшли до цієї збірки, не скорилися навіть перед сталінським режимом, спромоглися зберегти письменницьку честь і національну гідність. Утім, медіа, хоч як це парадоксально, скоріше просуватимуть не антологію «Розстріляне відродження», а низькопробні літературні попхіти, в яких немає жодних табу і здебільшого втрачено вартісні орієнтири й моральні домінанти.

Ярослава ТИМОЩУК, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Слова мають бути підкріплені відповідальністю за сказане, інакше вони лукавлять або девальвуються, опускаючись до рівня порожньої риторики. Брак відповідальності за сказане і зроблене — одна з наших найголовніших спільних бід. В українській літературній традиції роль письменника в націєтворчих процесах завжди була неоціненною. «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети!» — Євген Маланюк заперечував відмежування письменника від суспільних процесів. Письменник не може мислити себе відособлено, поза справами країни. У суспільній байдужості сучасних письменників навряд чи можна звинуватити, швидше, постає питання, в який спосіб виявляється їхня громадянська позиція. Вірш Юрія Винничука, що нині має широкий резонанс, викликав у частини суспільства іронію та сміх, які пригнічують енергію, потрібну для конструктивних дій. (Чи не тому державні діячі не вбачають для себе загрози в політичному гуморі «Вечірнього кварталу»?) Громадянська позиція автора не повинна йти врозріз із загальноприйнятими етичними нормами. А боротися із владою, вживаючи нецензурну лексику, — це гасити пожежу вогнем, бо хаос від цього тільки розпалюється. Українського читача ображають, звертаючись до нього лайкою.

Укладена Юрієм Винничуком двотомна антологія «Розіп’ята муза» містить твори близько трьохсот українських поетів минулого століття. Це важлива праця для кожного українця, але, вочевидь, суспільство не бажає працювати над своїм особистим розвитком, а відтак і над суспільним загалом. Натомість вірш «Убий...» — це легко і необтяжливо, не вимагає часу та зусиль. Українська культура значною мірою інтегрувалася в Інтернет (звідки й дізнавалися про вірш), що, з одного боку, сприяло її популяризації, а з іншого — негативно позначилося на якості її змісту. Ми часто стаємо свідками поверховості думок без ціннісного підѓрунтя. Як наслідок, і аудиторія виховується на гаслах «Хліба й видовищ» замість того, щоб «прозирати в корінь».

Олеся ЯРЕМЧУК, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Юрко Винничук завжди славився не лише гострим розумом, а й «гострим» язиком. Його вірш «Убий...» — концентроване втілення цього стилю й епатажу. На мою думку, концептуальна суть цього вірша є правдивою та абсолютно очікуваною за сучасних умов стагнації, зростання бідності, духовного зубожіння. «Табачники правлять свій відьомський шал, зійшла, мов зоря, їхня раса...» — запитайте про це студентів, і вони дадуть вам повноцінні й розлогі коментарі щодо цих суспільних явищ. Зовсім іншим питанням є форма, в якій пан Юрій подає свою ідею. Автор завжди несе моральну відповідальність за інформацію, яку передає суспільству. Це питання етики, більше — деонтології (вчення про обов’язок). Нецензурщина, за допомогою якої Юрко Винничук вивільнив те, що «наболіло», є своєрідною мантрою, культурним мемом, вірусом, запущеним у соціум. Проте я не розумію подиву, який викликав цей маленький віршик. У творчості Юрка Винничука завжди містився елемент вседозволеної свободи, еротики й сатири. У газеті «Post-поступ», головним редактором якої є винуватець цієї розмови і яку я теж іноді з усмішкою почитую, зацікавлений зможе знайти ще й не такі пікантні мовні звороти. Утім, на обкладинці чітко зазначено: літературно-художній часопис. Тобто ці літературні експерименти варто розглядати лише як постмодерністські витівки. Скажіть, хіба еротику в «Декамероні» Бокаччо або «Похвалі Глупоті» Еразма Роттердамського у цнотливому постсередньовічному суспільстві громадська думка сприймала «на ура»? А пантагрюелівські ж масштаби популярності цього творіння є підтвердженням формули «попит — пропозиція», позаяк не було б зацікавлення — не було б цієї буфонади.

Однак важливе питання, що його не раз порушувала газета «День», таке: чому попит формує пропозицію, а не навпаки. Великим знаком питання залишається те, чому ж «Антологія розстріляного відродження» Винничука залишилася без уваги, а про такі забавки, як «Убий...», суспільство гуде на повну?

Аліса ГОРДIЙЧУК, студентка Національного університету «Острозька академія»:

— Людині зі сформованою свідомістю читати твори, подібні до «Убий...», не так шкідливо, як тим, хто ще перебуває у «восковому стані». Така література може спричинити великі зміни, і не завжди на краще. Письменників завжди вирізняла особлива здатність гостро відчувати процеси. Сарказм на радянську владу зіграв злий жарт із не одним літературним митцем, але їхні твори доносили суспільству розуміння й важливі сенси тогочасного життя. А що ж маємо тепер? Замість того, щоб перейняти досвід попередників, сучасні літератори ніби компенсують те, що література ХХ століття втратила через цензуру. Так і виходить — від вседозволеності загубили справді важливе. Доктор філософських наук Микола Зайцев колись на лекції сказав: «Де є свобода, там обов’язково має бути самоконтроль». І відповідальність за те, про що ти пишеш. Суспільству важливо задавати правильні темпи. І хто ж, як не письменники й журналісти, можуть це робити?

НЕОБАЧНО КИНУТЕ СЛОВО МОЖЕ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА МІНУ СПОВІЛЬНЕНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Алла САДОВНИК, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— У моменти, коли в суспільстві назріває важлива тема, варто згадати класиків інтелектуальної думки. «Ми несемо відповідальність за тих, кого приручили», — писав Екзюпері. Чи не є це відповіддю на те, як мають поводитися люди, яких суспільство піднесло на щабель вище за себе. Йдеться не стільки про політиків, як про справжніх українських інтелектуалів (письменників, журналістів, публіцистів, філософів, науковців), чийому слову довіряють. Інколи навіть необачно кинуте слово може перетворитися на міну сповільненої деградації суспільства. Тому, як писав Багряний, кожен, хто береться до пера (комп’ютерної клавіатури чи мікрофона), повинен усвідомлювати, що він несе відповідальність перед читачем. Іван Лозов’яга дотримувався думки, що все, що духовно низьке, все, що не має ніякої громадянської виправданої позиції, духовного насичення, не може бути кинуте в маси.

Що ж до громадської позиції та культурної планки письменницької еліти, то, як на мене, гідний приклад для наслідування дала Олена Теліга, яка з початком війни між СРСР та нацистською Німеччиною знайшла в собі громадянську мужність приїхати в розбурхану війною Україну, до любого серцю з дитячих років Києва, аби донести підрадянським людям крихти націоналізму. Громадянська позиція — це сміливість відповідати за власні слова.

Культурну ж планку має визначати сумління кожного письменника. Зрештою, якщо його просто немає або ж воно спить непробудно, то критики повинні доносити «істинність до мас». Я не прихильник сленгової мови на друкованих сторінках, але іноді вона потрібна (вважаю, наприклад, виправданим вживанням ненормативної лексики та сленгів у «Музеї покинутих секретів» Забужко чи «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко). Проблема криється у виправданості їх вживання як колоритності сучасності. Література не може бути мертвою! Але й надзловживання також не слід виправдовувати. З огляду на це можна було б, звісно, засуджувати Юрія Винничука за «Убий...», але в цьому вірші — вся глибина трагедії, в якій опинився український народ.

Чому «Убий...» згуртовує більше людей, ніж «Антологія»? Тому що в першому випадку — це сміливо, це кричуще виражено, це те, що на часі, що доступно кожному, без надмірних інтелектуальних навантажень. Можливо, це і є зниженням планки, але залежно від того, що вкладати в зміст «заниження». Після натиску на громадськість, інтелектуальних розмірковувань завжди відбуватиметься певна народна реакція, гнівна, позапланкова і позакультурна. Письменники мали б цю планку підтримувати, підтягувати, та коли «духовно правильний вірш» не втримає, а «Убий...» спровокував дискусії, змусив критично мислити, то чи не є це своєрідним підвищенням громадської планки?

Тому, якщо з морального погляду вірш Винничука заслуговує на осуд, то, з іншого боку, він показує абсурдність усього нинішнього політичного дійства, коли за процитований вірш раптом «відсилають на канікули» популярного ведучого, коли за обляпаний бігборд Президента міліція порушує кримінальну справу і шукає «винного» прискіпливіше, ніж убивцю.

Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. I.Франка:

— Події, що відбуваються протягом останніх днів, змушують задуматися над багатозначним поняттям «свобода слова», яке водночас матрьошкоподібно містить у собі питання громадянської позиції та маніпулювання інформацією.

Щодо скандального вірша, то ми знову-таки звертаємося до проблеми формації культурної планки. Чомусь одразу ж виринають у пам’яті «словесні двобої» у віршах Василя Стуса, Олени Теліги, Олега Ольжича. Безумовно, то були взірці вищої ліги української поезії. «Хіба матюки заборонені? Це не аморально. Вони друкуються у творах багатьох сучасних авторів — Чарльза Буковського, Генрі Міллера. У них мат на маті. Тоді половину світової літератури можна притягнути до суду», — зазначив Юрій Винничук. Цю цитату сьогодні може прочитати кожен відвідувач Вікіпедії. Гадаю, зараз ми не можемо остаточно засудити скандально відомий витвір поета, адже, по-перше, право на свободу висловлення думок і позицій залишається чинним в українській Конституції, по-друге, варто звернутися до творчого наукового й публіцистичного доробку Юрія Винничука (поза віршем «Убий...») та відзначити його важливе значення в українському літературознавстві й журналістиці. Однак у роздумах про події, що відбулися, залишається відкритим питання: як правильно «гартувати» концептуально і контекстуально журналістське та письменницьке перо? Як сьогодні формувати «вищу лігу» постмодерної поезії? Напевно, цей вибір треба робити з розумінням Франкового «пам’ятай, що на тобі міліонів стан стоїть...»