Про Київ і війну — без запрошення
Які потрібні запрошення мені, корінному киянинові, розповісти: що бачив, що пам’ятаю, що зрозумів про те, як починалася і як йшла в рідному місті війна.
Жодної війни не зрозумієш і не відобразиш на екрані без знання передвоєнних десятиліть, без життя «до війни», яке визначило всі наші перемоги й ще більше — поразки.
Але як багато було потаємного й секретів. Якою страшною й повсякденною була й у моєму місті «війна до війни». До останнього дня, коли ворог уже стояв на порозі, а захисники Києва стікали кров’ю, до самого дня перед здачею НКВС продовжувало очищати місто від «найманців» розвідок усіх мастей, від націоналістів, від невинних людей — розстрілюючи тисячами киян у своєму господарстві колишнього Інституту благородних дівчат, скидаючи в ями Биківні.
Як сказав поет: «Я не участвовал в войне, война участвует во мне». Але війна стала й моєю долею з хлопчачих років. І мені допомагають у створенні документального телесеріалу «Київ: місто-герой, місто-великомученик» прав дивi свідки, істинні консультанти. Від видатного київознавця Дмитра Малакова — до великого Олександра Довженка з його пронизливими воєнними щоденниками, з його думками про Батьківщину, про те, хто ми є.
Дещо я й сам запам’ятав («Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!»). Як нас виховували і які дитячі книжки з картинками ми читали перед війною? В обов’язковому дусі пильності, підозрілості та прагненні виявляти шпигунів і диверсантів. Ми й у фільмі погортали, скажімо, «Дядю Колю-мухолова» Л. Кассиля, де хлопці доповiли, куди слід, на підозрілого рибалку, який виявився диверсантом.
Потім жовтенята й піонери знайшли на дорозі дивний гудзик — не наш, який і привів у лігво шпигунів.
Від книжок — до документальних кадрів вдалося натрапити на слід легендарного Павлика Морозова. І ось він у нас, істинний і реальний, синхронно викриває кулаків, які ховають від народу хліб, і пояснює, чому він доніс на батька, якого слід негайно заарештувати.
Ох, що за життя було чудове до війни — ми показуємо це життя без найменшої іронії й з усіма «веселыми ребятами», Оксаною Петрусенко, «Большим вальсом», справжнім ентузіазмом, пляжем, сиропом «свіже сіно», ніжинськими огірочками, оселедцем «Івасі», а також крабами, ікрою червоною та чорною, якими нехтували.
У тому-то й річ, що декілька поколінь киян дійсно були «веселыми ребятами» й водночас найтрагічнішими особистостями. Не можна їх не пожаліти. Як рідних. І передвійна, й війна розправлялися з ними страшно. Адже вони були живі. Такі, як ми. Або навіть кращі. Комуністи й тепер обурюються: то що, ви хочете сказати, що наші батьки й діди прожили життя даремно?.. Відповідаю: прожили життя своє так, як їм дозволили. Самі знаєте, хто.
Але передусім — зміцнення обороноздатності! Усі сили й соки народу, безперервне зміцнення кадрів, ГПО — від малого до старого — для того, щоб створити сучасну наступальну армію, яка захищатиме й воюватиме на чужій території «малою кров’ю, потужним ударом». І ми показуємо, як «кони сытые бьют копытами, встретим мы по-сталински врага». Маневри, навчання. Усі знали, що війна буде й що має бути, «якщо завтра війна, якщо завтра в похід».
Точніше про це знав і докладав Центру видатний український художник і сміливець — резидент у Берліні Микола Глущенко. Довоєнний детектив, агент «Ярема» — Глущенко — вражає й сьогодні чудовим виконанням: найважливіші відомості про фашистську Німеччину, креслення секретної військової техніки, зокрема, авіамоторної і, нарешті, повідомлення про точну дату нападу на СРСР.
Iз 20-х років молодий друг О. Довженка та В. Винниченка в Берліні; волею долі познайомився і деякий час вчився малювання з таким собі молодим штурмовиком — пізніше Адольфом Гітлером. За що згодом (при організації в Берліні виставки «Народне мистецтво в СРСР») і за вже відомі нам заслуги був нагороджений фюрером альбомом його акварелей і почесною грамотою. Микола Глущенко ставав одночасно і відомим у Європі художником, і великим розвідником. Умова була в органів одна: за такі заслуги — довгождане повернення на батьківщину, в Україну.
...А в Києві, на Хрещатику — менш ніж за два місяці до війни — починався (документальні кадри) останній парад, Першотравневий. І генерал Кирпонос на бойовому коні об’їжджав стрій своїх військ. Уже знаючи, що буде, перед обличчями бійців і командирів, прекрасними людьми, які разом із генералом Кирпоносом майже всі незабаром загинуть, — ми тільки дозволили собі прошепотіти, попросити: «Невже ви здасте Київ?! Захистіть його, бійці...» Тоді не було б ні Бабиного Яру, ні ганьби оточення й полону, ні всього жаху, що стався з містом.
Але війна почалася, й ви почуєте два куплети історичної київської пісеньки: «Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война»...
...Студія «Укртелефільм», «Український канал «Культура» сподіваються й готові продовжити документальний телесеріал «Київ: місто-герой, місто-великомученик». Попереду — оборона, відступ, Баришевський котел, вступ німців і вибухи на Хрещатику, два роки окупації, вивіз і каторга киян у рейху, криваве звільнення Києва — й те, як усі сподівалися, що після Перемоги життя розпочнеться чудове...
