Психотерапія повинна йти в маси
Найрадісніша подія телетижня — це, мабуть, трансляція футбольного матчу української та грецької збірних, який пройшов у Києві. Майже годину вболівальники і на трибунах, і біля екранів були щасливі. До речі, як видозмінився вітчизняний вболівальник! Він безпосередній і розкутий, із задоволенням ідентифікує себе патріотичною символікою, вболіває за своїх гаряче й емоційно, але без агресії щодо суперників своєї команди. Остаточний результат матчу дещо стушував тріумфування трибун, але можливість психологічної розрядки фанати футболу використали цілком.
Дві інші, не пов’язані з поточними виборами теми, обговорювалися у вечірньому ефірі телеканалу «1+1». У студії Ганни Безулик вирішували, що робити з корупцією, а у «Документі» Юрія Макарова розмірковували, чому суспільство таке нетерпляче до «психічно інших», які також є його частиною.
Дійовими особами «корупційних діянь» є люди абсолютно розсудливі, хоча це й егоїстична розсудливість. Є абсолютно приголомшливі на корупційно небезпечних ділянках екземпляри — не проявляючи жодних здібностей протягом років на всіх посадах, вони геніально вираховують найменші можливості отримати додатковий прибуток і методично перетворюють таку можливість на систему. Але це вже в структурах управління. А основна причина такої махрової корупції в країні, на думку експертів «Я так думаю», спочиває на чотирьох китах. Перша і найбільш вагома складова — в недемократичності держави, в якій «влада сама себе продукує». Загалом, «дуже далекі вони від народу» і наближатися не поспішають. Друга причина, економічна, полягає у взаємопроникненні економіки, держави та політики, коли одна особа може бути одночасно чиновником, політиком і капіталістом, оскільки заборона займатися підприємницькою діяльністю не виключає наявності у власності заводів, газет, пароплавів. Третій пункт у звинувачувальному списку — правовий. Правова відповідальність у нас у випадку з корупцією якась вибіркова, немає впевненості в невідворотності покарання, відповідно, не спрацьовує й страх покарання. І останнє, чого нам не вистачає для ефективної боротьби з корупцією, це громадянського суспільства, яке здійснювало б реальний громадянський контроль і присікало б усі корупційні неподобства, попутно виховуючи в суспільстві огиду до цієї роз’їдаючої країну бридоти. За твердженням учасників програми, у нас вже побудовано «корупційну модель ринку», в якій, судячи з опитувань, беруть участь у різній мірі так чи інакше практично всі. У результаті — «там, де є корупція, немає економічної свободи». Але ось він, реальний, як стверджують експерти, план позбавлення від корупції або хоча б для її приборкання, оскільки, кажуть, позбутися її остаточно та назавжди неможливо. Стосовно реалізації громадської функції антикорупційної програми нам пропонують пам’ятати про те, що корупція складає загрозу національної безпеки, оголосити їй інформаційну війну, вбити морально. Тобто хабарів не давати, а тих, хто все ж таки бере, публічно соромити.
Дуже життєвий фільм для подальшого обговорення запропонував «Документ». Його зробили росіяни, назва — «Палата №6» — говорить сама за себе. Творці документальної стрічки здійснили чергову спробу пояснити внутрішній стан душевно хворих або, за новим визначенням, психічно інших, і причини суспільних страхів по відношенню до цієї категорії громадян. Але, як оптимістично відзначили під час його обговорення, хворі всі, просто це проявляється по-різному. І потім, голова — предмет темний, що чинить опір дослідженням. Із душами ще складніше. Тому абсолютно справедлива установка на те, щоби розділити хвороби психіки та хвороби душі, щоб із психічними хворобами — до лікарів, а з рештою — до церкви. Питання, хто розрізнятиме одне від іншого і наскільки точно. Причому, визначатися треба якнайшвидше: за ствердженнями психіатрів, манії, фобії та психози широкою ходою крокують по планеті, не обходячи й країни колишнього СРСР. Крім того, нам обіцяють, що років через 15 депресія стане такою ж природною, як грип. Треба рятуватися, але рятівників також на всіх не вистачає — в Росії кваліфікованих (не плутати з дипломованими) психоаналітиків усього три, про наших взагалі нічого не чути. Психотерапія повинна крокувати в маси, але чи то ніяк не наважиться, чи то маси надто чинять опір. Це, до речі, також одна з таємниць — неприйняття суспільством психічно інших внаслідок неусвідомленого страху. Адже, за словами учасників «документального» обговорення, суспільство не повинне виштовхувати зі свого середовища психічно нездорових членів, не повинне самоізолюватися, тому що люди з іншим, хворобливим (на наш погляд) баченням світу, виконують якусь значущу функцію, яку ми всі маємо зрозуміти і прийняти.
Історію «останнього політичного теракту, здійсненого радянськими спецслужбами», досліджували цього разу в «Подвійному доказі» Анатолій Борсюк і Вахтанг Кипіані. А саме з’ясовували обставини давнього вбивства Степана Бандери в присутності його внука і цілковитого тезки. Фізичне усунення Бандери було тільки однією ланкою в ланцюзі насильницького позбавлення радянської влади від українських політичних діячів, що її не прийняли, як би ми сьогодні цю діяльність не оцінювали. Але, судячи з того, що сьогодні відбувається в світі, цей метод політичної боротьби й зараз не списано як застарілий.
