РАДIОIНТЕРВЕНЦIЯ
— «Українська хвиля» охоплює своїм покриттям величезний мегаполіс. З одного боку, ця програма адресується українцям. Але вона також розрахована на російськомовну аудиторію, яка слухає цю радіостанцію. Кожен випуск нашої програми складається з декількох сюжетів, визначається вона як культурно-просвітницька. Адже через те, що ми виходимо лише раз на тиждень, ми не можемо систематично займатися якимись політичними проблемами. По-друге, я не маю такого вже великого бажання, сидячи у Москві, коментувати політичні процеси в Україні — це справа проблематична.
— Яку тоді мету ви ставите перед собою?
— Я вважаю, що сучасний росіянин абсолютно недостатньо знає про українську історію та культуру. Коли люди знають про коріння сусідів, то їм набагато легше спілкуватися і розумітися. Це стосується як народів, так і держав. Тому що держава — це проекція нашої ментальності. Тобто програма має завдання-максимум — ознайомити росіян iз українською культурою у кращих її взірцях. Йдеться не про Вєрку Сердючку, а про реальну українську культуру.
— Як це конкретно робиться?
— У Москві я знаходжу цікавих людей. Так з’явився колекціонер, журналіст Володимир Коваленко. Він веде музичний цикл, який зветься «Музична археологія». Володимир розшукує старі платівки із записами української музики, реставрує їх на комп’ютері. На сьогоднішній день він вже зробив декілька компакт-дисків цієї музики. Перший випуск «Музичної археології» був присвячений творчості Оксани Петрусенко. Зараз я чекаю на наступний запис півгодинної програми, присвяченої Івану Козловському. При чому інформація буде подана під несподіваним кутом зору. Коваленко вважає, що сценічна творчість Козловського була дуже сильно цензурована. З його пісень «виймалися» згадки про релігійну константу тощо. Автор хоче розказати, як власне виглядали ці народні пісні у виконанні Івана Козловського, коли вони були ще не цензурованими.
Крім цього, у нас започаткований цикл під назвою «Українська музика ХХ століття». Веде його Всеволод Задерацький, син відомого в Україні композитора і музичного діяча. Він є професором Московської державної музичної консерваторії та віце-президентом Спілки композиторів Росії — один iз найкваліфікованіших музикознавців Росії. Свого часу він навчався у Миколи Колесси і першу свою програму він присвятив до дня його народження. Всеволод Задерацький вважає українську музику ХХ століття абсолютним феноменом світової музичної культури. Це він хоче довести широкій аудиторії.
— Тобто програма буде аполітичною?
— Політика у нас певною мірою представлена. Відомий журналіст Віталій Портников щотижня робить огляд української і російської преси, пов’язаної з українською тематикою.
— Якою мовою ви звертаєтеся до слухача?
— Програма ведеться двома мовами. Це залежить від того, чи володіє мій гість українською. Нещодавно, наприклад, я готував сюжет про презентацію у Росії Київської дитячої академії мистецтв. У нас у гостях був президент цієї організації Михайло Чембержи. Так от, Михайло Іванович говорив як українською, так і російською мовами під час інтерв’ю. На мою думку, це абсолютно природно — ми намагаємося всю інформації донести до всіх слухачів. Хоча у нас є і суто україномовні цикли.
— Чи допомагають вам українські колеги?
— Ми тісно співпрацюємо з Національною радіокомпанією України. Вони дозволяють нам користуватися їхнім музичним фондом. Це для нас — просто скарбниця.
— Чи будуть у вашій програмі розглядатися питання на кшталт впливу на українсько-російські стосунки результатів виборів у Росії чи проблеми Тузли?
— Мірою можливості. Звичайно, що ми повернемося до цих тем. Тому що результати виборів вимагають осмислення. Ми слідкуємо за тим, куди тепер прямуватиме російська зовнішня політика у віддзеркаленні цього процесу. Потрібно, щоб зібралася нова Дума і продекларувала свої наміри. Я не у захваті від результатів цих виборів, але треба проаналізувати, до чого це приведе. Звичайно, ми будемо це обговорювати.
— Останнім часом велике занепокоєння викликають процеси асиміляції. Як ви до цього ставитеся?
— Я ставлюся до цього як до незаперечного факту. Я не можу сказати, що у захваті від нього, але асиміляційні процеси йдуть у всьому світі. Коли народжується нове покоління, а потім ще новіше, то воно швидше прагне інтегруватися у навколишнє життя, ніж відчувати себе емігрантами. Тому у нас звичайно є втрати за переписом. Але я вважаю, що три мільйони людей, які зголосилися, що вони є українцями, — це теж не мало. По-друге, як і під час попереднього перепису, українці залишилися третьою за чисельністю етнічною групою у Росії. За попереднім переписом, наприклад, білорусів налічувалося більше двох мільйонів. Цього разу — їх 600 тисяч. Тобто, це не такі прості процеси. Звичайно, можна сказати, що відсутність якихось уставлених діаспорних інститутів заважає зберігати національну ідентичність, я маю на увазі систему освіти та інформації. Проблема тут полягає у тому, що абсолютно не зрозуміло, скільки зараз насправді українців перебуває на території Росії. Можливо, люди не приймали участі у перепису, деякі з них — просто його уникали за будь-якої ціни. Сучасні російські закони щодо реєстрації перебування іноземців знаходяться під постійним вогнем критики, тому що вони не тільки не досконалі, але й заважають вирішувати серйозні проблеми. Бо якщо я нагадаю вам, що Росія щороку втрачає мільйон населення, то це означає мінусову динаміку. Тобто, за таких умов Росія мусить бути зацікавленою у тому, щоб якомога більше людей повноцінно адаптувалися на її території. Треба брати до уваги, що люди, які приїздять на заробітки, (це, як правило, дуже активна частина суспільства), — люди, які прагнуть працювати. Адаптація цієї категорії людей була б на користь Російській державі. І я абсолютно певен, що вона внесла б дуже серйозні корективи в результати перепису чи якогось обліку українців, що нині живуть у Російській Федерації.
