Роздержавлення чи конфіскація?
Схоже, перманентна кампанія з «роздержавлення місцевої преси» підійшла до завершальної стадії. Ця кампанія тягнулася вже майже 20 років — коли розмов було більше, коли менше, але весь час адепти роздержавлення посилалися на «європейський досвід» і «подолання радянської спадщини». І все б нічого, бо й справді у Європі держоргани можуть друкувати лише офіційні відомості, бюлетені й вісники з публікації нормативно-правових актів і рішень (і то майже все це за останній час пішло в Інтернет), якби не два, проте дуже вагомих «але».
Перше з них полягає в тому, що ті місцеві ЗМІ, які є комунальними, водночас не є і не можуть бути державними. Друге — в тому, що Україна — це не тільки посттоталітарна, а ще й постколоніальна держава, яка накладає істотний відбиток на всі процеси, що тут відбуваються.
Почнімо з другого. Один із найважливіших вимірів цього відбитку зветься «інформаційним імперіалізмом» та «неоколоніальною експансією». Не треба думати, що Україна тут якийсь виняток — ці процеси давно відомі у світі, й зазначені поняття вигадані не українськими буржуазними націоналістами і не марксистами-ленінцями. Вони впроваджені в теорію дослідниками з країн «Третього світу» на ґрунті осмислення суспільної практики в цих країнах. А відтак прихильникам, скажімо, негайної приватизації всіх телеканалів варто було б вивчити досвід Індії, яка вже вийшла з «Третього світу» і стала однією з найбільш передових у сенсі розвитку науки й сучасних технологій країн. Але лібералізація ринку електронних ЗМІ, як і зовнішньої торгівлі й важкої індустрії, була проведена там порівняно нещодавно.
Скажуть: так то телебачення. Вірно. Утім, проблема не в конкретному різновиді ЗМІ, а в принципі. І в конкретній українській постколоніальній ситуації.
Отже, чимало часу російські видання в Україні продавалися дешевше, аніж у себе в країні — чи це була випадковість чи протекція з боку своєї держави? Де ці видання діставали чималі кошти на свій фінансово збитковий «бізнес»? І чи не продовжують існувати сьогодні ті чи інші способи впливового сприяння «правильним» мас-медіа в Україні з боку Кремля, якщо згадати про мільярди доларів у різноманітних «особливих» фондах РФ, звітність за використання яких відсутня, принаймні на публічному рівні? Відтак логічним є запитання: чи вистоять полишені на самоті викинуті у хвилі квазівільного ринку місцеві видання? Чи не потраплять найвпливовіші з них до рук «правильної» публіки, фінансованої зі «спеціальних» фондів? І чи будуть вони конкурентоспроможними порівняно з місцевими газетами, підтримуваними згаданими «спецфондами», особливо у певних регіонах?
Друге «але» не менш важливе. Проблема в тому, що видання, радіо й телебачення, серед засновників яких органи місцевого самоврядування, — це зовсім не державні ЗМІ. Адже існує принципова різниця між державною та комунальною власністю. На жаль, навіть Конституція України не всюди вирізняє три (а не дві) основні форми власності: приватну, державну і громадську, в тому числі муніципальну, але це не заперечує наявності такої власності. Міська громада має право на володіння об’єктами, які не можуть (і не повинні) бути ані «роздерибанені» приватниками й використані ними, виходячи з власних інтересів, оскільки без цих об’єктів неможливе повноцінне функціонування міської чи селищної інфраструктури; ані взяті під контроль державою — бо ж остання зазвичай вкрай неповоротка, коли йдеться про кількасот мешканців якоїсь там Хацапетівки. До таких об’єктів можуть належати не тільки метро чи автобус, а й ЗМІ, — якщо на те буде воля громади. Тому «роздержавлення місцевої преси» виглядає як спроба державної узурпації права територіальних громад України через органи місцевого самоврядування розпоряджатися своєю власністю. Інакше кажучи, це намагання здійснити чергову брутальну націоналізацію громадського майна, яка нічим принципово не відрізняється від того, що робили свого часу з цим майном більшовики.
Я розумію, що сьогодні переважна більшість із газет, які перебувають у комунальній власності й фінансуються із місцевих бюджетів, далекі до ідеалів вільної журналістики. Але ж згадаймо, що в селах майже по всій Україні, крім «Сільських вістей» і «районок», зазвичай нічого не передплачують. А якщо приватизувати звичну і незамінну для селянина «районку», яким, скоріше за все, буде результат? Газету напередодні виборів чи важливої політичної кампанії прикупить, очевидно, якась підставна особа, котра використовуватиме «незалежне видання» у певних політичних інтересах. І дай Бог, щоб ці інтереси хоча б частково перетиналися з інтересами місцевої громади й національними інтересами України...
Втім, зовсім не обов’язково газети, які належать місцевим громадам, повинні нести на собі «тавро радянщини». Ті читачі, хто старшого і середнього віку, можуть згадати, якими змістовними й цікавими були чимало номінально державних чи комунальних газет часів перебудови. Та й до приходу в Київ Черновецького я регулярно читав тижневик «Столиця» — там завжди було щось цікаве, таке, чого ніде в інших виданнях знайти не можна було. Отож не все так просто.
Інакше кажучи, як на мене, будь-яка місцева громада (в тому числі, до речі, й столична, реально позбавлена сьогодні місцевого самоврядування) має право на власні ЗМІ. От тільки варто ретельно продумати, що то мусять бути за мас-медіа. Можливо, не політичні (щоб не виникало бажання спекуляції на цьому), а інформаційно-освітні, можливо, елітарні, можливо, культурницькі. Варто подумати про це, перш ніж «роздержавлювати» те, що не є державним.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Кабінет Міністрів України на засіданні 3 квітня не став розглядати законопроект «Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ». Відмову урядовці пояснили «браком юридичних висновків».
