РОЗУМНІ, ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЙДУТЬ В ОБХІД

У понеділок, після прогнозовано-шокуючої інтенсивності виявлення «народної ініціативи», канал СТБ продовжив демонстрацію серіалу виробництва REN-TV «10 років, які...». Показували якраз серії, що розповідають про російський референдум, а потім — штурм парламенту (Білого дому) 1993 року. У фільмі, як у них, за кордоном, належить в подібних проектах, було багато різних учасників: і Єльцин, і Руцькой, і Хасбулатов, і Чубайс, і Є. Гайдар, і Анпілогов, і Жириновський, і політологи, головні редактори московських газет, що брали участь у політичних процесах то в команді «царя Бориса», то проти неї. Найголовнішою фразою в четвертій серії фільму мені здалася лаконічна оцінка Б. Єльциним подій 93-го: «Це не перемога була, — сказав Борис Миколайович. — А трагедія...»

Ну а в асоціації з Україною подумалося про дві речі. По-перше, цікаво, чи буде хтось в Україні знімати про наші переломні процеси подібний фільм (цей, російський, робили ще за правління Бориса Єльцина, як, скажімо, й однойменний фільм Євгена Кисельова, і британський «Цар Борис» — в кожному з яких було зібрано діаметрально протилежні думки, від найжорсткіших, негативних оцінок діянь влади того періоду — до таких, що реабілітують їх. І якщо буде такий фільм в Україні — то коли? А по-друге, не можна було не подумати про те, що в Росії Єльцинові, пожинаючи в тому числі й небезпечні плоди демократії, свободи слова, довелося застосувати насильство. А ось Україна довела, що можна, пригадавши досвід нещодавнього минулого, грамотно застосовуючи «нові-старі» технології, причому, не лише горезвісного «адміністративного ресурсу», але й куди більш глибокі, вирішувати питання для взаємного задоволення народу й влади. І справді — скільки в історії людства різних діянь освячувалося волею народу! Між тим тоді ще не було телебачення... На початку століття було лише кіно — найважливіше з усіх мистецтв, що донесло до нас тогочасний ентузіазм мас, котрі усували перепони на шляху в світле майбутнє... Слава Богу, і нинішній наш референдум «намалював» нам перешкоди, боротьбою з якими можна тримати в робочому напруженні простий люд ще мінімум півроку. А то було страшнувато: раптом закиснемо в одностайності парламентської більшості...

З погляду ж власне технологій і очікування грядущих можливих переділів нашого телепростору, дуже яскраво в минулі суботу-неділю впадав у вічі перерозподіл ролей, що вже відбувся в ритуальних танцях нашого політичного ТБ. Спогади про романтичні пориви Василя Климчука і К о ( з ТРК «Ера» на передвиборних акціях «Таврійських ігор» 99-го вже якось зблякли в порівнянні з нинішнім завзяттям команди «Вуличного ТБ» з ICTV , УТ-1 у день референдуму і напередодні виглядало дещо втомленою старіючою шкапою — з вайлуватим Ігорем Сторожуком, котрий весь час повторювався в своїх, так званих, коментарях під час прямих включень із ЦВК. З Валерієм Лапікурою, що вже йде енним колом у своїх розповідях старого циніка, що переніс ті ж шаблони й у свої суботні «прогулянки» в масці досвідченого мораліста. З кореспондентами «УТН-панорами» , чий пафос був із серії «варта втомилася»... Так що найзабавнішою щодо УТ-1 виявилася маленька «перепалочка» між Михайлом Рябцем і групою «7 днів» , котра випадково потрапила в ефір у референдумні дні. Коли під час чергового включення ЦВК в ефірі УТ-1 (десь під північ) у черговий раз у журналістів до глави ЦВК не було запитань (А що запитувати? І так все давно було ясно всім, крім, можливо, ще якоїсь частини народу), Михайло Рябець раптом вирішив пожартувати. І, звернувшись до кореспондента «7 днів», сказав: «Ну, зрозуміло, у вас немає запитань. Ваша передача вже закінчилася — зустрінемося тепер за тиждень. Як у вас там кажуть: «нас залишалося семеро — я, ведучий, і мій гість — «шістка». Навряд чи при цьому, гадаю, Михайло Рябець хотів сказати щось більше, ніж засвідчити розуміння ним «використовуваності» журналістами гостей передач — ну, як робочого інструмента. Однак моментальну реакцію, — в наступному включенні з ЦВК — Ігоря Сторожука, що пожартував так: «Як у нас кажуть: нас залишалося семеро — ми, як один, і наш друг Михайло Рябець» ну просто не можна, по-моєму, пояснити нічим іншим, як образою за видачу корпоративної таємниці журналістів «7 днів» щодо ставлення до політичних гостей. І справді — адже «за кадром», як мені вже доводилося колись писати, тележурналісти — недурні люди. Шкода лише, що в кадрі нашого держТБ вони — істоти підневільні... А оскільки мають вже багато років подібного досвіду — то й немає блиску в очах.

Зате «молодняк» з «Вуличного ТБ» (ICTV) , що висвітлював у суботу в тому числі й концерт на Європейській площі в Києві наших так званих «зірок» на підтримку референдуму — ось ці соколята — молодці. «Кігті рвуть», не переобтяжені ні досвідом, ні покритими мохом принципами, і якщо комусь із «дорослої» публіки ця піонерська наївність Юлії Литвиненко, Сергія Арнишова, Анастасії Катеринчук могла видатися дещо надмірною, без гальм — то тінейджери, думається, були цілком задоволені «правильними» і п’янкими своєю «правильністю» інтонаціями нових телекумирів. Ну а взагалі — яка вдала, влучна назва: «Фабрика новин» . Нарешті вже скинено всі покривала навколо таємниці полішинеля: новини у нас вже давно, слава Богу, не повідомляють (примітив!). Їх у нас виробляють. І якщо ICTV буде в цьому досягати успіху так само успішно — то, думаю, згодом у нас буде кому поборотися за право «розширення виробництва» на каналі УТ-1... Адже в когось, в тому числі і в тих, хто планує почати похід з революції на ТЕТі , вихід творчого продукту ще лише в проектах, а тут такі очманілі хлопці...

Що стосується осмислення підсумків референдуму — то тут «народній ініціативі» в неділю, 16-го квітня, явно не поталанило. Втеча наших телевізійників або в «летаргічний сон», або в піонерське завзяття привела до того, що найсміливішою і найпросуненішою в цей день передачею став... «Епіцентр» («1+1») , де на цей раз депутати П. Симоненко, Р. Зварич і О. Ємець сиділи вже не в масовці (як було в Піховшека напередодні), а в центрі студії. По суті, таким чином (вже після референдуму) вперше на загальнонаціональному каналі (не рахуючи ефірів після півночі в С. Набоки) відбувся-таки деякий аналіз ситуації. Хоча глибина дискусії не пішла далі механізмів законодавчого забезпечення результатів референдуму і скороминучого його впливу на ситуацію у владних структурах країни. Я не кажу про рівень дискусій, які, скажімо, в Росії йшли на НТБ і РТР (державному каналі Росії) під час недавніх виборів її президента — з широко контекстними оцінками, аналізом глибинних процесів у російській дійсності, в свідомій та несвідомій поведінці народу, в свідомій та несвідомій поведінці їх опозиції, і под. На екранах РТР і НТБ вночі з 26 на 27 березня був весь цвіт політології, соціології та журналістики сусідньої держави, особистостей, котрі здатні говорити про сутність явищ, а не лише про їх кон’юнктурну видимість. Але нашій «народній ініціативі» не пощастило навіть у порівнянні з нашими президентськими виборами 99-го — на «1+1» та «Інтері» вночі після I і II турів намагалися-таки в більш- менш реалістичному жанрі проаналізувати і причини, і наслідки, спрямувавши пропагандистські зусилля не на звуження поля дискусії та її учасників, а на пошук аргументації (якої якості були при цьому і пошук, і аргументація — це вже інше питання). Нині ж в ефірі загальнонаціональних телеканалів практично не з’явилися ні незалежні політологи, ні соціологи (і це вже — вельми яскравий знак), ні ті опоненти влади, які здатні мислити не лише штампами ортодоксів. На жаль! А значить, можна, звичайно, говорити про те, що щодо референдуму в політичної опозиції в Україні не було вироблено виразної позиції (і про це було сказано і в «Епіцентрі» політологом А. Гаранем, і в програмі «Саме той» (17.04) УТ-1 політологом М. Погребинським). Але можна говорити й про те, що в неї практично, у часи ТБ, немає зараз в країні каналів так само мобільного й могутнього взаємозв’язку з електоратом, який має влада. Питання про законодавче забезпечення дій парламентської опозиції, її можливостей виходу в телеефір, що виникло було при народженні більшості у ВР, так і зависло в повітрі). Як можна і, напевно, треба говорити й про те, що опозиції вже, нарешті, потрібно прийняти реалії такими, якими вони є, усвідомити ті зміни, що відбулися в країні за останні три роки, в тому числі і в сфері свободи слова, і почати шукати нові ідеї, нові концепції — як і нові шляхи, форми роботи з електоратом. Інакше, по суті, саме опозиція і буде найбільшим апологетом влади, своїм нераціоналізмом, неадекватністю та одіозністю віднімаючи у влади будь-яку можливість критичного погляду на себе. А значить, і не виконає своєї найважливішої суспільної функції, як каталізатора політичної конкуренції. Подібні кроки опозиції тим більш необхідні, що після реакції того ж Європейського Союзу, і навіть Ради Європи на український референдум, і після нинішнього приїзду Мадлен Олбрайт до Києва, яка в прямому ефірі «1+1» не вимовила, фактично, жодного слова щодо проблем зі свободою слова в Україні (чого багато хто від неї чекав), вже остаточно ясно: зовнішньої підтримки як опозиція, так і опозиційні (і так звані незалежні) ЗМІ не матимуть. Між тим «клонована» владою опозиція — при адекватності дій — пожирає своїх творців, тобто владу. І, ставши сама владою, ніколи не буде «клонувати» свою опозицію, буде пестити її, оберігати, на досвіді попередників зрозумівши, що саме є засобом самозбереження..

Ну а поки що хоча б якоюсь мірою підтримати статус національного ТБ, на якому є місце не лише апологетиці, а й крихтам аналітики, змогли , окрім «Епіцентру» наступного дня після референдуму, 17 квітня, регіональні СТБ і «Новий канал» , а також передача «Саме той» (УТ-1). Більш-менш «незалежний» гість студії був при цьому тільки на СТБ, у вечірніх «Вікнах» у Андрія Тичини, — політолог Володимир Полохало. Але в той же час і «саме той» Михайло Погребинський, і гість «Репортера» Олексій Кучеренко (фракція «Відродження регіонів») відповідали на досить жорсткі й, головне, компетентні запитання ведучих Костянтина Жури і Андрія Шевченка. Внаслідок такої гри не в піддавки уважний глядач міг для себе зробити вельми важливі висновки стосовно правових, політичних і навіть моральних аспектів нинішньої ситуації після референдуму. Були вимовлені, скажімо, гостями студії слова про те, що референдум не згладжує, а провокує політичну кризу (можливо, це й було його метою?). З іншого боку, вельми симптоматичними були й слова М. Погребинського — у відповідь на запитання ведучого про те, як він оцінює факт ходіння з урнами для голосування по домівках — «що не заборонено законом — те дозволено«(!) Коротше кажучи, в сумі все зроблене в «Саме той» і «Репортері» демонструвало, що можна в будь-яких умовах — відшукуючи й реалізуючи різні підходи — донести до глядачів, читачів, слухачів цілком сутнісну й гостру інформацію. Аби було бажання. І вміння — не лише розбивати лоб об стіну, а й знаходити обхідні шляхи. У цьому значенні зараз просто з кожним днем набирають очок нічні випуски «Репортера» та «Вікон» на, відповідно, Новому каналі та СТБ. Завдяки, найчастіше, грамотному, точному відбору гостей студії ведучі передач мають можливість головній, з їхньої точки зору, події кожного дня дати досить ємний і цікавий коментар, більш-менш ніяк не скутий офіціозом. Скажімо, нинішнього вівторка в «Репортері» був просто блискучий — за своєю стислістю й безстороннім аналізом найважливіших питань взаємовідносин Росії та України — коментар візиту В. Путіна в Київ.

На жаль, менше щодо подібного висвітлення пощастило на вітчизняних каналах візиту Мадлен Олбрайт. Безсумнівно, дійсно подією, й подією знаковою, була поява пані Олбрайт у прямому ефірі «1+1». Знаковою й у тому значенні, що американська «залізна леді» вважала за необхідне пояснити позицію та інтереси США в нашому регіоні не лише політикам, а й простим телеглядачам. Знаковою й тому, що для появи державного секретаря США Олбрайт у нашому телеефірі було вибрано недержавний телеканал (УТ-1) України. І навряд чи це можна пояснити тільки, скажімо, присутністю в «1+1» американських інвестицій чи навіть якістю віщання. Напевно, мала значення все-таки й репутація каналу, зокрема й щодо його політичної зваженості.

Проте навряд чи рядовий глядач не відчув під час прямого ефіру «Діалогів про демократію» всю протокольність заходу і гру в одні ворота, якщо в цьому випадку цими воротами вважати взаємні тактичні інтереси державних систем США й України — але не інтереси їхніх громадянських суспільств. Про те, чому пані Олбрайт так підкреслено не була занепокоєна в «Діалогах про демократію» саме успіхами демократії в Україні й США — судити передусім професіоналам від політики. Але той факт, що наші учасники передачі не спробували втрутитися в прямому ефірі(!) і якоюсь своєю, хоча б маленькою, партією або соло не PR-ників і не тих, хто виконує виключно установки, а все-таки «сторожевих псів демократії» — засмутив. Причому дивне відчуття від цього ефіру виникало у глядача передусім тому, що був вибраний формат не бесіди американської VIP-персони з нашими VIP- журналістами, де відсутність імпровізацій можна було б пояснити заздалегідь виписаною «шаховою» партією в ім’я, так би мовити, обопільних інтересів. Насправді в студію були запрошені студенти елітарних вузів. З їхніх вуст куди природніше звучали б хвацькі, їдкі питання, зокрема й стосовно підтримки США саме демократичних процесів в Україні. Оскільки цього не було, то й постає запитання: хто більшою мірою нам усе-таки постійно диктує: обставини — чи ми самі собі, йдучи на поводі не лише чужих, а й власних комплексів?