«Середовище профанної шоу-політики»
Минулого тижня в рамках обговорення питання, чому головними ньюсмейкерами для вітчизняного ТБ, як і раніше, залишаються високопосадові чиновники (див. № 72 «Дня»), один iз наших експертів, політолог Олесь Лісничук, окреслив таку проблему: у цих чиновників, які представляють в ефірі позицію держави, практично немає контрагентів, і «коло авторитетних, впливових громадських діячів і інституцій (груп за інтересами), здатних успішно артикулювати й послідовно представляти в спілкуванні з владою, з політичним класом інтереси окремих суспільних груп, поки страшенно вузьке».
Звісно, в цьому випадку маються на увазі не лише представники опозиції (хоча й вони теж), а в цілому люди, чиї слова й авторитет підкріплені реальним досвідом (політичної, суспільної, творчої діяльності) і які здатні представити думки, альтернативні (не обов'язково протилежні) точці зору влади.
«День» за допомогою експертів вирішив розібратися, чи дійсно таких людей в Україні мало чи телеканали схильні просто не помічати їх?
Гліб ДОЛІН, політолог:
— Перша влада ніколи не відмовиться від бажання контролювати четверту. Досі не зруйнована система механізмів непрямого цензурування ЗМІ, які станом на сьогодні можна умовно означити як технологію «темник iнсайд». Саме в рамках цієї механіки нині працюють різні моніторингові схеми, в рамках яких підраховується «частота з'явлень», «кількість згадувань» тих чи інших людей у ЗМІ, й передусім на ТБ. Технічними виконавцями цих досліджень, так само як свого часу й авторами «класичних темників», є формально незалежні аналітичні та соціологічні структури. Нічого поганого в самому факті подібних досліджень, звісно, немає. Проблема полягає в тому, що на основі їхніх результатів (великий привіт Томенку) проводиться «роз'яснювальна робота» з власниками та керівниками провідних телеканалів, які, у свою чергу, здійснюють уже в ручному режимі так звану редакційну політику. Її механізми, як і раніше, не відрізняються значною різноманітністю. Найбільш очевидний iз них — це «перевиховання» журналістів за допомогою матеріальних і професійних бонусів, а також погроза ротації під приводом непрофесіоналізму, тобто «ідеологічно безграмотні» опиняються перед перспективою займатися прогнозами погоди, а «ідеологічно підкованим» можуть запропонувати готувати політичні ток-шоу. Демократичність, якщо її можна так назвати, цієї системи полягає в тому, що реакція на невигідні для влади матеріали частіше з'являється постфактум. Крім того, система «темник інсайд» також більш вигідна власникам телеканалів, оскільки дозволяє залежно від ситуації виторгувати деякі преференції у відносинах iз владою і, озираючись на секретаріат Президента, обережно маневрувати між інтересами «старих» і «нових» бізнес-політичних груп. Журналісти ж отримують можливість іноді розбавляти «потрібний матеріал» чимось відносно об'єктивним або «лівим».
Так само, як і попередня, ця система — через опосередковане цензурування — ускладнює появу на телевізійних екранах опозиційних політиків у більш-менш вигідних контекстах. Їхня діяльність, хоча й з меншим завзяттям, ніж в «епоху Кучми», замовчується, сюжети з ними обставляються певним рядом негативних коментарів, часто виставляються явно невигідні ракурси, вириваються з контексту відверто невдалі цитати. Дещо складнішою є ситуація iз вбудовуванням в «темник інсайд» експертного співтовариства. Ця складність пов'язана, з одного боку з дефіцитом якісного інтелектуального продукту, а з iншого — з небажанням влади його використовувати. Це небажання частково ґрунтується на класичному гаслі всіх революціонерів — «відречемося від старого світу» та спогадах про те, що екзамен на звання, наприклад, офіційного політолога, у часи Леоніда Кучми складався на вулиці Банковій. Подібна організація публічно активного сегмента суспільних наук створювала й створює для експертного співтовариства низку як внутрішніх, так і зовнішніх проблем. З одного боку, вона виробила у «тусовки» загалом звичку до залежності від влади, з іншого — створила для багатьох її представників проблему асоціації власного іміджу з політикою попереднього режиму і як наслідок — труднощі комунікації з помаранчевими «чудотворцями», обмежені можливості появи у відформатованому інформаційному просторі. Але оскільки нова влада не в меншій мірі потребує теоретичного обгрунтування власних егоїстичних інтересів, ніж стара, останнім часом дедалі частіше з'являються ознаки того, що почуття помсти поступово поступається бажанню мати інтелектуальну трансляцію тієї популістської ахінеї, якою нові господарі України намагаються гіпнотизувати найменш освічену частину суспільства. Іншими словами, проблема доступу експертів на телеканали поступово розв'язується. Щоправда, від цього далеко не завжди виграє така категорія, як об'єктивність.
Артем БІДЕНКО, експерт iз політичної комунікації Школи політичної аналітики:
— Відсутність значної кількості знакових експертів з неполітичного середовища на ТБ — це ознака не тільки України, а й багатьох інших країн перехідного типу. Втім, оскільки відомі люди все ж з'являються (наприклад, в Україні часто можна побачити по ТБ Сергія Кримського, Мирослава Поповича, Олега Скрипку, Святослава Вакарчука, Юрія Андруховича та ін.), то я би означив проблему таким чином: на ТБ воліють запросити у програму відомого політичного діяча (навіть у вранішню розважальну програму), аніж відомого культуролога, філософа чи поп-зірку. В результаті маємо ситуацію, коли в Англії найпопулярнішим (відповідно до згадувань по ТБ) є футболіст Бекхем, а у нас — Президент країни. Витоки цієї проблеми досить неоднозначні, але в цілому я би звів їх до аналогічної проблеми абсентеїзму: в розвинених країнах і на вибори ходить набагато менше людей, ніж в Україні. Це є парадокс політичної культури: при низькому рівні активної політичної позиції люди в Україні залишаються дуже заполітизованими. Тобто вони активно обговорюватимуть iз сусідом політичні причини падіння курсу долара, але навряд чи подадуть до суду на Нацбанк. У так званих демократичних країнах існує більш збалансована політична культура, де активність, пасивність і рівень довіри інститутам влади досить урівноважені. В результаті маємо на Заході розвиток інших сфер життя, окрім політичного. Йдеться насамперед про те, що називається «громадянське суспільство», яке виступає як альтернатива політиці. Політика на Заході — це професія. Політики, як правило, не вважаються експертами з економіки чи філософії, натомість доктори філософії чи економіки можуть професійно коментувати політичне життя. У нас же політики виступають супер-експертами з усіх питань. Наше суспільство — це середовище профанної шоу- політики. Додатково зазначу, що західна політика — дуже відкрита і відповідальна (принаймні так стараються робити). Інститути влади працюють давно і чітко, всі знають, що від них чекати, тому людей цікавить не стабільна ситуація в парламенті, а життя поп-зірок. І тільки якісь екстраординарні події привертали увагу всієї країни: Вотергейт, 11 вересня, розпад СРСР та ін.
В Україні є лідери думок у своїх сферах. І для молоді, і для докторів наук є свої експерти, до яких прислухаються (вище я наводив деякі імена). Однак вони не надто часто займаються методами самореклами (що дуже люблять робити західні люди — згадаймо того ж Бекхема); не можуть побороти зацікавленість людей у політиці; часто беруть участь у політиці (Вакарчук, Кобзон, Ян Табачник). Нарешті, особисто мені здається, що сьогодні українське суспільство знаходиться на межі культурного розколу між радянськими символами і символами незалежності, і, по суті, мало хто з не-політиків навчився знаходити між ними компроміс і ставати справді визнаним експертом. Немає й критеріїв — тих же політологів розвелося, як не буду казати кого, хоча відповідна освіта є далеко не в багатьох iз них. А вони ж коментують і економічні події, і міжнародні! Я, звичайно, не закликаю до чистоти професії, але просто окреслюю причини відсутності загальновизнаних політологів, культурологів тощо. Втім, гадаю, поступово ситуація змінюється, експерти починають спеціалізуватися, суспільство стабілізується і людей починає цікавити не тільки політика.
Андрій ТИЧИНА, журналіст («Студія 1+1»):
— Ньюсмейкери за визначенням мають «мейкати ньюс», тобто продукувати новини. А новини — це коли щось змінюється. Влада апріорі має більше можливостей міняти щось важливе в житті країни. Коли влада активна, позиція її представників особливо цікава. Так було і раніше. Але за старої влади опозиція була набагато досвідченішою, вона також знаходила можливості продукувати блискучі інформаційні приводи, які неможливо було оминути увагою. Натомість влада була пасивною. Вона не готова була публічно обстоювати свою точку зору та відповідати за свої дії. Але коли влада і опозиція помінялися ролями, на диво, ситуація не повторилась. Тепер уже міністри рвуться на інформаційні барикади, а їхні опоненти відсиджуються в окопах. Навіть на виграшних темах. (Наприклад, коли за грати потрапив Борис Колеснiков, від рейтингового ефіру в недільному ТСН відмовився Віктор Янукович). Також бракує незаангажованих фахових експертів. Це ненормально, коли журналіст орієнтується в темі краще, ніж політолог. Журналісти не повинні знати все. Вони повинні знати, у кого спитати. На жаль, респондентське коло з боку опонентів влади надзвичайно вузьке. Можливо, ми ще просто не навчились шукати.
Олександр ЗИРІН, незалежний український телепродюсер і режисер:
— Останнім часом спостерігається стійка тенденція щодо залучення для спілкування чітко виокремленого і «перевіреного» контингенту. Причому такі підходи використовуються як для спілкування представників влади всіх гілок з суспільством, так і представниками ЗМІ для спілкування чи апелювання до влади. Наприклад, мене як автора концепції (на сьогодні їх всього чотири) реалістичного і швидкого створення в країні системи громадського і державного телебачення не було допущено (незважаючи на всі письмові, електронні і усні спроби) до виступу у Верховній Раді України на відповідних слуханнях. Так само досить довгий проміжок часу ми не можемо добитися участі у спеціалізованих нарадах за участю віце-прем'єра з гуманітарних питань пана Томенка. І влада, і ЗМІ страждають одним — страшенно бояться спілкування з професіоналами в тих або інших сферах (у моєму випадку — це аудіовізуальний простір і шоу-бізнес). Видається, що і ті, і інші розуміють, що в такого роду спілкуваннях (а особливо публічних!) відразу стане зрозумілим РІВЕНЬ. Такого роду підхід призводить до фактичної деформації реальної ситуації і подальшої неможливості її виправлення з коректними (а не надлюдськими) зусиллями.
