Таке серіальне життя...

Не так давно серіали виробництва каналу «1+1» можна було на пальцях полічити, хоча їхні творці й намагалися працювати згідно з приказкою — «краще менше, та краще». Але часи найпростішої арифметики для одного з лідерів українського телеринку, схоже, минули. Більшість проектів, які вже вийшли чи з’являться в ефірі каналу, мають один спільний корінь — компанію-виробника «Українська медійна група». Зі слів її генерального директора Миколи ШЕВЧЕНКА, це абсолютно самостійне підприємство, підключене до єдиної кровоносної системи — телеканалів двох країн, українського «1+1» та російського СТС. І створювалося з нуля. Навіть із мінуса. Номінально воно існує з лютого 2004 року.

— Якщо виникла «Укрмедіагрупа», отже, це для чогось треба. Миколо Федоровичу, що протягом останнього часу змінилося на українському телеринку?

— Ми завжди на крок відстаємо від цього поїзда порівняно з Росією. Там процес кіно- і серіального виробництва триває вже давно і є досить успішним. Оскільки є інтерес глядача до кіно — піднімається система кінопрокату. Те, що наші вітчизняні серіали виявилися запитаним продуктом, стало для телевиробників величезним поштовхом. Бажання створювати свої телепроекти існувало завжди. Але лише коли бажання збіглося з можливостями, щось почало вдаватися.

— Багато хто розуміє діяльність продюсера по-своєму. Одні вважають, що продюсер — це людина, яка може знайти гроші під проект. Другі — що це той, хто наперед бачить результати. Як ви визначаєте функцію продюсера?

— Продюсер — це все. Звісно, насамперед це — людина, яка в момент зародження проекту бачить його кінцевий результат. Який може об’єднати воєдино всі ланки ланцюга, щоб отримати суцільну річ. Щоб і фінансування, й актори, і сценарний матеріал були на рівні, й у результаті вийшов гідний продукт. Просто знайти гроші та не вести проект, не брати участь у його створенні — це більше функція фінансиста, аніж продюсера. Тоді як останній зацікавлений в остаточному продукті, й він має уявляти всі його доданки. На мою думку, це і є продюсер.

— А з моменту виникнення «Укрмедіагрупи» які проекти вже реалізовані?

— Андрій Дончик закінчив «Украдене щастя», яке щойно пройшло в ефірі «1+1». Це тотально український проект, на 100% національний продукт, який достойний бути висуненим навіть на державну премію. Він розрахований на українського глядача, але нині тривають переговори, щоб показати його і в Росії. Трохи пізніше глядачів каналу чекає ще одна наша прем’єра — романтичний серіал з участю Бориса Невзорова, Наталії Вдовиної та Льва Дурова «Новий російський романс», який зняв Андрій Праченко. А минулого тижня з Праги повернулася знімальна група Галини Шигаєвої: вона завершує роботу над комедійно-ліричним серіалом «Подарунок долі». У монтажному періоді перебуває прекрасний новорічний мюзикл «Алі-Баба і сорок розбійників». У Анатолія Матешка, який знімає детективи за книжками Тетяни Устинової, вже готові шість серій першого циклу «Міф про ідеального чоловіка», і нині він робить продовження — «Подруга особливого призначення».

— Ваше виробництво орієнтоване лише на серіали чи є і кінопроекти?

— У принципі, Андрій Дончик знімав сучасну версію п’єси Івана Франка як кіно. Крім серіалу, в нас є й кіноваріант «Украденого щастя», який ми робили спільно з Міністерством культури та мистецтв України. Точно так само Шигаєва має кіноваріант «Подарунка долі». Крім того, ми беремо участь у створенні воєнної картини Федора Бондарчука «Дев’ята рота».

— З якими проблемами найчастіше доводиться стикатися під час роботи над проектами?

— Бувають різні складнощі. Можна собі уявити в головних ролях акторів першого ешелону, а виявляється, що це або невигідно матеріально, або хтось зайнятий. Тобто треба щось змінювати, шукати інші варіанти. У кожному проекті свої складнощі. З Дончиком була велика проблема в тому, що його серіал створювався на матеріалі Франка, а в Андрія є свої, правильні, як показала сьогоднішня ситуація, вимоги. Він знімав досить ретельно, і це позначалося на робочому графіку.

— «Украдене щастя» знімали довше, ніж планували?

— Так. Але свого часу я працював із ним над фільмом «Кисневий голод» і загалом знав, чого чекати. У нього сталевий творчий стержень, він досягає того, чого хоче. Тому, з огляду на педантичність Дончика, ми спеціально зробили календарний план м’якшим, аніж звичайно. Але, дякувати Богові, фільм вдався.

— А інші проекти — той самий «Подарунок долі», «Новий російський романс»?..

— Із «Подарунком долі» були інші складнощі. У нас зараз починається підвищений попит на фахівців, на тих, хто може робити щось самостійно. Маються на увазі творчі професії — насамперед художник-постановник, потім другий режисер, яких катастрофічно не вистачає, оператори, фахівці середньої ланки... Тоді, коли Шигаєва почала працювати над серіалом, ми зіткнулися з тим, що нам бракувало фахівців. Були труднощі в створенні команди, яка б влаштовувала режисера та володіла творчим потенціалом.

— Виявляється, проблеми не лише з акторами?

— У «Дев’ятій роті», наприклад, левова частка проблем була пов’язана з військовими. Річ у тому, що знімальна група була московська, а ми допомагали з армією. Адже події картини розвиваються в Афганістані, а військо, техніку, вибухи, літаки забезпечувала доблесна українська армія. Отут було дуже важливо, щоб нас підтримало Міністерство оборони України і всі ці військові красоти дозволило задіяти в зйомках. «Дев’яту роту» ми знімали в Криму понад три місяці, і техніка була необхідна з першого до останнього кадру — вертольоти літали, танки їздили, вибухали машини. У кадрі — натуральна, реальна війна. Федір Бондарчук знімав великий, видовищний блокбастер, і рівного йому за розмахом у нас ще не було.

— «Алі-Баба і сорок розбійників» — також спільна творчість?

— Ні, це суто наш проект, у якому знімалися московські зірки — Єгор Дружинін у ролі Алі-Баби, несподіване перевтілення Максима Леонідова, стовідсот кове «злодійське» влучення — Дмитро Нагієв. Зйомки відбувалися в Бахчисараї, лише печера Алі-Баби була розташована в одному з павільйонів кіностудії Довженка. Треба відзначити, що костюми в «Алі-Бабі» — окремий витвір мистецтва. Їх створювала тут, у Києві, стиліст «1+1» Надя Кудрявцева. У неї була своя команда, в якій були окремі фахівці з взуття, біжутерії, головних уборів… Узагалі, велика проблема була з костюмами. Наприклад, у туфлях із заломленим носком неможливо танцювати, але Надя знайшла такого шевця, що професійний хореограф Єгор Дружинін ахнув, коли випробував свої туфлі. А крім того, побудувати в Бахчисараї Персію — країну чудес, — теж не зовсім легке завдання. Був дуже жорсткий графік: у таких зірок свої чіткі та заздалегідь заплановані справи, і будь-яке порушення вибивало з розкладу.

— А чи є якісь речі, які заважають працювати продюсерам? Окрім капризів природи та людей?

— Буває, щось задумане вдається легко, а буває — не вдається зовсім. Начебто все правильно, без помилок, але не йде. Так відбувається з проектом «Весілля Барбі», який ми вже робимо понад два роки. Починав його Дончик, потім серіал підхопив Віктор Придувалов, який досі не може його закінчити. Увесь час щось заважає: остання НП — той варіант монтажу, який був у Москві, вбито в монтажній машині. Найсмішніше, що матеріал дуже хороший, і фільм повинен вийти модний і стильний.

— Проте зроблено досить багато. За що ви плануєте взятися наступного року?

— Практично ми готуємося до того, щоб із наступного року абсолютно самостійно працювали три лінійки із виробництва. Перша лінійка — це великі довгі серіали. Можливо, не лише для України, але з українськими акторами.

— У стилі «Бідної Насти» та «Гріхів батьків»?

— Річ у тому, що є два формати. «Бідну Настю» переписують і дописують залежно від глядацького інтересу. Тобто там сидить авторська та редакторська бригада, яка може когось прибрати, когось додати до сюжету, а може «вбити». А є форматні речі — історії, які добре пройшли в усьому світі, вони переписуються під наші реалії, на зразок «Моєї прекрасної няні». Це жорсткий формат, на відміну від гнучкої «Бідної Насті». Ми маємо намір починати з простішої ситуації: береться досить відомий проект, «переписується» місце дії, події та герої. Вони занурюються у відоме нам середовище і таким чином знімається 100 чи 180 серій. Це перша лінійка. Друга — 12-серійні, 15-серійні серіали: мелодрами, детективи, популярні жанри. І третя лінійка — художні фільми, або двосерійні телевізійні продукти, іміджеві, національні, як «Украдене щастя» Дончика. Ці три лінійки повинні працювати паралельно, незалежно.

— Тобто, досі всі вже створені проекти виникали спонтанно, а наступного року ви хочете їх розставити на поличках?

— Так має бути. Я забув ще мюзикли. Фактично їх можна зарахувати і до першої національної лінійки, разом з іміджевими речами та «мильними операми», бо ми вважаємо це разовим продуктом.

— З огляду на вищезазначені складнощі з кадрами, чи вистачить сил?

— Оце найбільша проблема. Техніку можна поставити, купити чи продати, а ось людей знайти досить важко. Тих, хто є, досить небагато і, крім того, вони ще й беруть участь у різних проектах. До мене приходять дуже багато людей, я нікого ще не відправив через непотрібність. Тому роботи вистачає всім!