ТБ: історія хвороби

Цього тижня в Києві з помпою представили Суспільне мовлення. Експерти й телеглядачі пов’язують з цією подією великі сподівання. Якщо проект виявиться успішним, запропонована ним якість змусить інші телеканали підтягнути свій контент до нового рівня. Адже досі суспільство бачило себе в телевізорі здебільшого як у «кривому дзеркалі» — українську культуру й правдиву українську історію доводилося шукати в ефірі з лупою, а на політичних ток-шоу панували маніпуляції та підкилимні домовленості. Чи змінить ситуацію поява нового мовника, покажуть найближчі місяці. Тим часом про вплив «картинки» на екрані на здоров’я суспільства, а також — про те, чого їм особисто бракує в ефірі вітчизняних телеканалів, «Дню» розповіли українські психіатри.

«ГЛЯДАЧ ПОВИНЕН БАЧИТИ, ЩО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧОГОСЬ ДОСЯГАЮТЬ, ЦІНУЮТЬ У СУСПІЛЬСТВІ»

Володимир Погорiлий, лікар-психіатр, практикуючий психоаналітичний психотерапевт, навчаючий тренер Української спілки психотерапевтів:

— На ТБ здебільшого дивлюсь новини. За обідом або вечерею часто вмикаю Espreso.tv, «112 Україна», Euronews. Разом із дружиною дивимось «Голос країни». Із дітьми — History Channel, Viasat Nature, а також український телеканал «Мега», рідше — National Geographic.

На українських каналах бракує якісних матеріалів про історію — українську, європейську, історію діаспори тощо. Коли я жив певний час у Канаді, бачив на місцевому телебаченні 200-серійний фільм про історію цієї країни. І це при тому, що вся історія Канади загалом не набагато більша 200 років! Чому ж у нас такого немає? Не вистачає також культурологічних та соціологічних передач. Наприклад, у моїй рідній Бессарабії, в Одеській області живе дуже багато різних народностей: албанці, молдавани, болгари, гагаузи тощо. Цікаво було б дізнатися, чим живуть ці люди зараз, які їхні звичаї, як вони ставляться до України. Але хотілося б саме наукового підходу, а не спекуляцій. Чому б не запросити до студії культурологів чи соціологів, які б розповіли про них? Із задоволенням подивився б фахову, але доступну програму про економіку — щось на зразок «економіки для «чайників», яка б пояснила, наприклад, передумови формування валютного курсу. Майже немає на екрані культури. Колись по телевізору показували балет, оперу. Це також формувало певний рівень. Можливо, не щодня, але такий контент теж потрібен. Ми в Києві маємо безліч театрів, але як часто туди ходимо — двічі, тричі на рік? А скільки разів у театрі має можливість побувати житель Боярки чи Яготина?

Українське телебачення сьогодні не відповідає новим запитам українського суспільства. Я знаю дуже багатьох волонтерів, які допомагають армії, але їх чомусь немає на екранах. У Канаді ж, навпаки, телебачення перетворює людей, які чимось відзначилися, на справжніх національних героїв. Наприклад, один канадський інвалід пройшов пішки від одного океану до іншого. Йому за життя поставили пам’ятник перед парламентом. І це — завдяки ЗМІ! Думаєте, якщо в нас хтось зробить щось подібне, це взагалі помітять? Не можна зосереджувати увагу лише на негативі. Звісно, потрібно говорити й про проблеми, які є. Але чому б журналістам водночас не пошукати  позитивні історії? Глядач повинен бачити, що люди, які чогось досягають, отримують відповідну оцінку. Молодь повинна мати, на кого рівнятися. Це згуртувало б націю, дало суспільству орієнтири, показало б українцями, якими вони насправді є. Адже ще донедавна головними героями нашого ТБ були... «мажори». Боюся, коли війна скінчиться, ця тенденція може повернутися. На жаль, сьогодні на екрані переважно та сама «еліта», яка сидить там вже 23 роки. Ще не набридло? Хіба в нас нема талановитої молоді, унікальних винахідників, цікавих науковців? Чому б їх не пропагувати? Це була б важлива інвестиція в наш народ, а в перспективі — й в економіку.

До недавнього часу ми зростали на російській культурі, дивилися на себе очима сусіда. А в його очах українці — це завжди «недоросіяни», малороси... Звідси — комплекс меншовартості. Якщо ж виховувати суспільство на нормальних природних прикладах, у нього буде зовсім інша свідомість.

«НАМАГАЮСЯ ПРИВЧАТИ ПАЦІЄНТІВ НЕ ДИВИТИСЯ ТЕЛЕВІЗОР»

Олег Чабан, завідувач відділу психосоматичної медицини та психотерапії Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології, доктор медичних наук, професор:

— Телевізор — це не моє. Як психотерапевт, знаю, що він надзвичайно потужно впливає на наш світогляд, почуття, емоції, тому намагаюся привчати своїх пацієнтів дивитися його щонайменше. Сам його практично не вмикаю — важко навіть згадати програму чи фільм, які бачив востаннє. Інформація надходить до мене з інших джерел — через радіо, Інтернет. У своїх статтях я доводжу, що планета сьогодні стає все більш «правопівкульною», тобто людина сприймає світ переважно через «картинки», зокрема й через ТБ. Навіть під час відпочинку люди витрачають чи не половину свого часу, знімаючи на фотокамеру або телефон. І почуття, і логічні дії все більше визначаються її впливом. Особливість такого типу взаємодії — швидкість передачі інформації. Ми майже миттєво, набагато швидше, ніж у випадку зі словами, сприймаємо значення певної «картинки» й відповідно формуємо своє ставлення до неї — відчуваємо радість, сум або огиду. Як наслідок, наші рішення, зокрема й стратегічні, стають все більш поверховими, інтуїтивними, а отже, часто неправильними. Ми дивимось програму про війну, вжахаємося того, що бачимо, але перемикаємо канал — і за мить вже сміємося. Це — абсолютно алогічна поведінка. Ви можете сидіти в кафе, розважатися й водночас читати про вибухи в Харкові або Одесі... Щоб уникнути такого стану, позбутися відчуття тривоги, рекомендую пацієнтам обмежувати контакт із телевізором.

На екрані не вистачає об’єктивної інформації — переважають емоції та негатив. Сподіваюся, що суспільне телебачення з прозорим фінансуванням зможе змінити цю тенденцію. Журналісти працюють здебільшого на рейтинг і навіть не намагаються відтворити реальний портрет суспільства. Рейтинг вимагає соціальної тривоги — передчуття, що щось (невідомо що) має відбутися. Такий стан не дозволяє глядачеві відірвати погляд від екрана. Його можна викликати недомовленостями або спілкуванням, що переходить на крик (поширений нині прийом як на розважальних програмах, так і на політичних ток-шоу). Коли оператор показує голову людини на весь екран, переносячи таким чином взаємодію між героями програми та глядачем на інтимну відстань, це — теж один зі способів. Ще один інструмент — це натуралістичні сцени. Розірвані тіла на екрані вже нікого не дивують. Ці речі працюють на рівні рефлексів. Таким чином телевізор підсаджує нас на інформаційну «голку», робить залежними від новин.

Наукову спільноту практично не залучено до ефірів. Водночас жодне ток-шоу не обходиться без новомодного «психолога». Хоча тема медицини стала дуже популярною, часто в ефірі можна почути абсолютно не фахові речі. Різко зросла кількість фільмів і серіалів на медичну тематику, але здебільшого вони спотворюють дійсність. Певною мірою це навіть негативно впливає на реальні відносини між лікарями та пацієнтами. Гадаю, доречно було б створити окремий фаховий канал про медицину. Коли запрошують в ефіри мене, намагаюся популяризувати науковий підхід. На жаль, у журналістів переважно немає запиту на серйозну фахову розмову, часто вони просто до неї не готові. Водночас має місце й певна зашореність, закритість наукової спільноти.

«КОЖЕН РЕДАКЦІЙНИЙ КОЛЕКТИВ НАМАГАЄТЬСЯ «НАМАЛЮВАТИ» СВОЮ УКРАЇНУ, А НЕ ПІЗНАТИ СПРАВЖНЮ»

Iгор Марценковський, завідувач відділу дитячої та підліткової психіатрії Українського НДI соціальної і судової психіатрії та наркології, доктор медичних наук:

— По телевізору дивлюсь переважно лише новини. Дратують нескінченні примітивні російські серіали. Як професіонала, мене турбують ток-шоу, на які запрошують людей із психічними розладами, проблеми яких в ефірі часто обговорюють некомпетентні «експерти» — «екстрасенси», «провидці» тощо. Перетворювати такі важливі питання на шоу — аморально. Вважаю, це свідчить про незрілість нашого суспільства. Значну роль також відіграє потужний культурний вплив російського телебачення з його невибагливістю та сумнівними традиціями. Адже не секрет, що багато вітчизняних програм — це копії російських аналогів, зроблені без врахування наших місцевих культурних особливостей. Прикро, що навіть останні драматичні події в країні, здається, зовсім не вплинули на застосування такої практики. Навпаки — загальна якість телепродукту лише погіршується. Це стосується, зокрема, й новинних випусків.

Журналісти повинні передусім неупереджено висвітлювати те, що відбувається. Оцінювати події та робити висновки — справа самих глядачів. Коли ж дивишся наші канали, одразу бачиш, хто з ким «воює» та які цілі переслідує. Є канали, з позицією яких я солідарний більше або менше, але жоден з них не намагається бути по-справжньому об’єктивним. Кожен намагається «намалювати» Україну такою, якою її бачить конкретний редакційний колектив. Такий підхід породжує в глядача недовіру. Шкода, що тема психічного здоров’я дітей для журналістів переважно виявляється надто складною. Людей, які можуть професійно висвітлювати її, можна перерахувати на пальцях. Стрімко знижуваний рівень професіоналізму  — це загальна проблема українського суспільства, яка стосується далеко не лише телебачення. На жаль, натомість моду робить «вулична» культура.

Було б добре, якби контент вітчизняних каналів був більш різноманітним й враховував інтереси всієї аудиторії. Потрібні програми для молоді, людей похилого віку. Не вистачає якісного європейського кіно. На політичних ток-шоу набридло постійно бачити ті ж самі обличчя, які «катаються» з каналу на канал. Їхнє місце мали б зайняти справжні експерти. Водночас хочу захистити програми для дітей    — надто часто вони зазнають абсолютно не конструктивної критики. Особливо в цьому плані відзначилася нині ліквідована Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Звісно, працювати є над чим — потрібні програми, які задовольнятимуть зацікавленість дітей у певних типах знань, якісні розважальні передачі, дитячі фільми. Але загалом дитячий сегмент телебачення    — далеко не найгірший, дивитися є що.

Телеконтент безпосередньо впливає на психічне здоров’я суспільства. Торік ми могли спостерігати, як пропагандистська кампанія російських ЗМІ призвела до розвитку в глядачів різноманітних психічних порушень, тривожних розладів. Водночас телебачення має всі інструменти для того, щоб пояснити людям, як зберегти своє психічне здоров’я й допомогти собі в різних ситуаціях. У цьому контексті багато напрацювань можна було б запозичити на Заході.