Телебачення імені «дорогого Леоніда Ілліча»
Дивне інтерв'ю дав минулої п'ятниці «УТН-панорамі» (УТ-1) на честь свого призначення новий міністр культури та мистецтв України Юрій Богуцький. Якщо і є у нас якісь проблеми, стверджував щойно високо призначений чиновник, то всі вони давно вирішуються — природно, завдяки указам Президента (№ такий-то), а нам тільки і залишається, що діяти відповідно до указу Президента (№ такий-то), щоб прибрати останні шорсткості зі світлого лику вітчизняної культури. Чули б цей виступ міністра працівники, скажімо, районних бібліотек і сільських клубів, де вже і розвалюватися немає чому. Або наші кінематографісти, які вже забули, як це: знімати кіно. І наші... список нескінченний. Стосовно адекватності ситуації в нашій культурі високий чин мало чим різнився від голови «Народної демократичної ліги молоді» (Херсон), який у інтерв'ю тим же УТН (09.08.1999 р., День народження Президента) , пояснюючи, чому вони вирішили увійти в об'єднання з підтримки Л.Кучми, сказав про нинішнього гаранта Конституції буквально наступне: це «людина, яка сьогодні знаходить можливість знаходити якісь нові підходи до реалізації тієї соціально-економічної політики, яку він будує, якісь неадекватні кроки».
Втім, логіка міністра Юрія Богуцького цілком адекватна, якщо під культурою розуміти культуру політичного позиціонування. Як мені здається, подібний телевиступ — це абсолютно конкретна відповідь на запитання, чому в Україні (і на українському ТБ у тому числі) повний застій у формуванні національної свідомості, національних міфів, національної культури, які відповідають сучасному рівню світогляду людини, сучасному ритму та якості життя, сучасним інформаційним технологіям. І аргумент у дискусії з тими, хто причиною цього сумного факту схильний за усталеною традицією називати передусім відсутність у наших ЗМІ, видавництвах, театрах тощо достатньої кількості «національно свідомих» українців і, навпаки, засилля «свідомих» чи «підсвідомих» москалів. І хоч, напевно, якась частка істини в цьому твердженні є, давайте пригадаємо лише один загальновідомий факт. Вже досить тривалий час нашим державним ТБ з різних високих крісел керує Зиновій Кулик. Де вже знайдеш патріотичнішого і свідомішого поборника національної культури? І що ж при цьому ми бачимо в ефірі УТ-1? Хіба не одні й ті ж провінційні «шаровари», тільки в різних жанрах: чи то сусально-мелодраматичного надриву, чи то попсової новомови? Невже між двома ніби крайнощами (насправді — вельми відносними) — «Не все так погано в нашому домі» і «Національним хіт-парадом» — є хоча б два-три культорологічні, соціальні проекти іншого рівня? Чи, може, ми часто бачимо на екранах УТ-1 Оксану Забужко, Олега Скрипку, Юрія Андруховича, Анатолія Матвієнка (не політика), Євгена Сверстюка, Івана Малковича, Сергія Кримського, Василя Герасим'юка, Володимира Павліва, Володимира Войтенка, Вадима Скуратівського?.. Чи, можливо, хоч із десяток проектів цих та подiбних їм особистостей, здатних неординарно роздумувати, виразно формулювати новітні національні ідеї та цінності, прийнято у виробництво на наших телеканалах? Та ні, ані таких особистостей, ані таких проектів на нашому ТБ, з його багатомільйонною аудиторією (це ж вам не малотиражний журнал «ПіК», де Зиновій Кулик може і «відірватися» для душі) практично не видно. Вони для нашого ТБ небезпечні — своїм свободомисленням, цілком сформованими демократичними поглядами, своєю саме ексклюзивністю мислення, яку в потрібне ідеологам УТ-1 русло не направиш... Безпечніше і спокійніше, щоб у ефірі був абсолютно передбачуваний і благонадійний альманах «Основа» — який роблять, я упевнена, щирі люди — але застряглі в світогляді, інтонаціях, оцінках на рівні радянських 70—80-х років. А ті рідкісні передачі, які гідні сучасного інтелігента, — «Остання адреса» , «Таємниці історії з Дмитром Харитоновим» , «Діалог зі сфінксом» , — щоб напряму не поєднувалися з реаліями і проблемами сьогодення України...
Українська культура в її сучасному звучанні не розвивається в Україні не тому, що «галичан на всіх не вистачає». А тому, що європейська українська культура — це бомба під «малину». Українську політичну й економічну дійсність в її тоталітарно-азійській суті. І ця бомба дуже небезпечна для дуже багатьох на дуже високих посадах у нашій державі. І доти, доки ми не будемо говорити про це прямо, з нами, і з нашою культурою в тому числі, чинитимуть як з «дівчатами за викликом»: коли політична потреба виникне — покличуть і приголублять, а коли настане час віддати «подружній обов'язок» — можна буде і розпорядитися, скажімо, про можливість складання вступних іспитів до вузів російською мовою...
Звісно, причини убозтва нашого державного ТБ лежать, на мій погляд, і в дещо іншій площині. Ми наполегливо продовжуємо нехтувати політичними, економічними, культурними реаліями саме самостійної, самодостатньої держави, основним завданням якої є вже не самовизначення, відділення себе від поглинаючої нас чужої цивілізації, а створення власної, ексклюзивної структури, запорукою стабільності якої може бути лише рівновага всіх її складових мікросвітів — національних, культурних, економічних, політичних тощо. Для нас, як і раніше, «національна культура» — це те, що пов'язано виключно з українським етносом. У результаті від ефіру єдиного державного загальнонаціонального каналу відрізано цілі пласти, поклади культури народів, які населяють Україну. Тим часом набагато ширше поняття «українська громадянська нація» (аналогічно, скажімо, з американською) вбирає в себе культуру не тільки Заходу України, але й її Центру, Сходу, Криму, у тому числі й російськомовну українську культуру. Хтось колись зауважив, що єднання українців — це єднання праці для України, з чим важко не погодитись.
І, нарешті, вітчизняна культура неоднорідна й з точки зору художнього рівня та адресата. Поруч з етнографічно-фольклорним зростає й високого гатунку професійне мистецтво, модернове, елітарне. Вже є й пласт стильної масової культури — урбанізованої та такої, що поривається до найкращих світових зразків. Але, на жаль, УТ-1, схоже, робиться виключно з орієнтації на уражених «сном розуму». Вочевидь, розрахунок простий: саме такий контингент державного каналу може й «схавати», наче між ділом, і його політичну одіозність. Саме такий контингент «проковтне» той факт, що УТ-1, замість єдино правомірної для бюджетного каналу в демократичній країні мети сприяння формуванню громадянського суспільства, займається виключно обслуговуванням інтересів політичної та олігархічної верхівки держави.
Нашими електронними ЗМІ, звичайно ж, залишився практично непоміченим черговий московський скандал, що вибухнув у зв'язку з відставкою головного редактора «Комерсанта» Рафа Шакірова. Як відомо, причиною своєї відставки Шакіров однозначно назвав зміну господарів Видавничого Дому «КоммерсантЪ». «Попереду вибори, газета впливова, і такий гравець на ринку друкованих ЗМІ не влаштовував», — зазначив Раф Шакіров. Проте з точки зору передвиборної ж ситуації в Україні, не менш показові не тільки причини, а й безпосередній привід, з яким пов'язують звільнення Рафа Шакірова. Як відомо, в зв'язку з ситуацією навколо «Комерсанта», інформаційною війною між ОРТ і НТВ, створенням в Росії міністерства друку та ТБ (яке журналісти відразу охрестили «міністерством Правди») і загальним посиленням в країні політичного тиску на ЗМІ, головні редактори впливових московських видань звернулися до Бориса Єльцина з проханням про безпосереднє обговорення з ним проблем, що постали. Серед авторів листа був і Раф Шакіров. Коли ж виявилося, що зустрітися з журналістами може лише глава адміністрації Єльцина — Олександр Волошин, Шакіров заявив, що питання, пов'язані зі свободою слова, вони хотіли б обговорити з президентом, а не з неконституційним чиновником (як стверджують в Москві, ставлеником того ж Б. Березовськогого, якого німецька газета «Зюдойче цайтунг» охарактеризувала так: «Це щось на зразок начальника особистого штабу Єльцина й головного радника в одній особі». — Н.Л. ). За коментарями російських журналістів, така позиція колишнього головного редактора «Комерсанта» явно пішла врозріз з правилами гри, прийнятими зараз в Кремлі, О.Волошин влаштував істерику Б.Березовському, і реакція щодо Рафа Шакірова була миттєвою.
Таким чином з'явився прецедент, коли конфлікт рівня «олігарх — журналіст (журналістський колектив») — цілком звичний для пострадянського медіа-простору — переріс у прямий конфлікт керівника впливового видання безпосередньо з вищою виконавчою владою в країні та її «адміністраторами» й спонсорами. Жорсткі висловлювання Рафа Шакірова підтримали і його колеги — Ігор Гелімбіовський, Олексій Симонов, Ігор Яковенко та інші, які заявили й про те, що відставка головного редактора «Комерсанта» підтверджує відсутність в Росії фактичних (а не конституційних) гарантій свободи слова, та про те, що владою, таким чином, ніби санкціонується використання ЗМІ як політичного кулака. В принципі, в Україні в прямий конфлікт з вищою виконавчою владою також вступали редактори низки видань («Правда Украины», «Политика», багатьох регіональних). Однак при цьому є одна суттєва різниця: фактично позиція цих газет теж не вийшла (виходить) за рамки політичного замовлення, а їхні конфлікти — за рамки покарання за «листи» опальних олігархів владі, що їх «звільнила». Ситуація з «Комерсантом» в цьому сенсі — принципово інша. У відставку було відправлено редактора саме досить незалежного видання і людину, яка нічим себе (зокрема й «зв'язками, що порочать») не дискредитувала в очах суспі л ьства. Звичайно, це передусім характеризує повну агонію російської президентської команди, яка свого часу сходила на престол на демократичних гаслах. Але водночас те, що сталося, підкреслює й безповоротність змін, які, незважаючи ні на що, відбулися в посттоталітарному суспільстві. Відставка для Рафа Шакірова аж ніяк не стала фіналом його журналістської кар'єри, як це було б раніше. Навпаки, вже зараз у Шакірова, за повідомленням російської преси, безліч пропозицій. Що зайвий раз свідчить: чесність від журналіста з ім'ям не вимагає навіть особливої сміливості та жертв. І що в світі, який суцільно складається з компромісів, у кожного з нас все-таки є можливість визначати їхню міру.
