Телегід

З неділі на понеділок, з 6 на 7 листопада, о 01.40, на каналі «1+1» у програмі «Аргумент-Кіно» продовжується показ робіт талановитого російського режисера Алєксєя Балабанова. Дивіться стрічку «Вантаж 200».

— Фільм «Вантаж 200» — одна з найбільш принципових картин сучасного російського кінематографу. Події стрічки датуються 1984 роком. Радянський Союз. Фінал комуністичної імперії. Російська провінція. Після танців на дискотеці зникає донька секретаря райкому партії. Свідків нема. Винуватців не знайдено. Того ж вечора на околиці міста стається жорстоке вбивство. Винуватець — господар дому. Обидва розслідування доручені капітану міліції Журову... — розповідає автор та ведучий програми Володимир ВОЙТЕНКО. — Про «Вантаж 200» за чотири роки після його виходу на екрани сказано багато і всякого. Загалом не дивно для такого викличного твору, що поставив надто серйозні питання для сучасної — і не тільки російської — людини. Наразі наголошу на дуже важливому: Алєксєй Балабанов десимволізував радянську символіку. Її у фільмі багато, але це не стільки знаки конкретного часу, скільки прикмети позачасся, матеріалізованої вічності, за якою неможливо ностальгувати, бо вона не проходить.

Ну, а датування дії, 1984 рік, перегукується з однойменним знаменитим романом Джорджа Орвелла. Також тут знайдеться прямий слід від «Міста сонця» Кампанелли. Світ поміж утопією та антиутопією, до якого нема входу і з якого немає виходу.

Іншими словами, постає радянська кошмарна утопія вісімдесятих — і мало не в жанрі фільму жахів. Від того — цілком реалістичний ефект достоту умовної кінокартини. Разом із тим, «Вантаж 200» важко назвати антиностальгійною пропагандою, бо він поза логікою нашої пам’яті та певних оціночних стереотипів. Створена Балабановим на екрані «радянська реальність 1984 року» не збігається з нашою пам’яттю про той час, із яким би знаком вона не була — плюс чи мінус. Це щось абсолютно інше. І воно не з минулого, воно із теперішнього. Парадоксально, але, іншими словами, не так важливо, чи подібне колись було, як те, що воно є, триває, переслідує нас...

Мало кому відомо, що Алєксєй Балабанов, закінчуючи навчання на Вищих режисерських курсах у Москві, 1990 року свій дипломний, до речі, неігровий, фільм створював у Києві на студії «Київнаукфільм». Стрічка називається «Про повітроплавання в Росії». У ній дотепно йшлося про один із міфів російської першості у винаходах. Мені навіть довелося наступного, 1991-го, року писати на цю короткометражку Балабанова рецензію для журналу «Советский фильм», що виходив англійською та російською мовами з метою презентації радянського кіно за кордоном. Але стаття не побачила світ. Бо не стало журналу. Як не стало Радянського Союзу, а з ним і радянського кіно. Та саме розпочалася творчість правдивого, суперечливого російського режисера Балабанова, продовження розповіді про яку — у спеціальному сюжеті.

«Вантаж 200» Балабанова один із російських критиків назвав високоорганізованою матерією й навіть поставив питання: «А може, він живий?» Варто погодитись: цей фільм є дуже складно вибудуваним цілісним художнім образом. У ньому кожен персонаж, кожен епізод, кожне вимовлене слово, кожна деталь — одночасно і реальність, і функція, й ідея, і символ. Нічого не висмикнеш. Та разом із цією багаторівневою та багатофункціональною структурою — стрічка абсолютно відкрита назовні. Й вона перебуває у тотальній суперечці — і з певними державними та суспільними настроями путінської Росії, і з кожним із нас, хто ладен забути і знову повірити. І, зрештою, «Вантаж 200» сперечається сам із собою. І це правдива мистецька поліфонія.

Насамкінець іще одна думка, до якої варто прислухатись: «Для вдячного глядача «Вантаж 200» стане особистою катастрофою».