Тест на цілісність мислення

Упродовж останніх тижнів перед вітчизняними телеканалами постало непросте завдання. Чи не вперше за останні десятиліття Україна на найвищому державному рівні зробила спробу сформувати власну концепцію відзначення річниці завершення Другої світової війни. Верховна Рада ухвалила декомунізаційний пакет законів, а Український інститут національної пам’яті випустив «Методичні матеріали до відзначення Дня пам’яті та примирення та 70-ї річниці Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». Українські канали у свою чергу теж намагалися віднайти свій шлях, ступаючи в ногу з новими тенденціями. Утім, спроба була невпевненою, а результат — половинчастим. Хоча радянсько-сталінського пафосу на екранах не було, або майже не було, запропонувати натомість власне осмислене бачення теми українські канали, за деякими винятками, не спромоглися. Вочевидь, це — завдання на наступні місяці й роки.

Чи не найменше відчули зміни на своїх телеекранах глядачі «Інтеру». В ефірах від 9 травня про український вимір Другої світової війни не йшлося. Щонайбільше — в рамках марафону «Наша перемога» можна було ознайомитися з життєвими історіями окремих наших співвітчизників, які пройшли через жахіття бойових дій. Практично не було спроб осмислити загальний внесок українського народу в перемогу над нацизмом, який зараз так відчайдушно намагається спростувати Москва. Яким був український рахунок у війні, в якій наші співвітчизники часто були змушені воювати по обидва боки фронту? Що саме означало завершення Другої світової власне для України? Відповісти на ці запитання журналісти «Інтеру», здається, навіть не намагалися. На жаль, як і журналісти більшості (хоча й не всіх) українських каналів. Чи не єдиний виняток — документальний фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили», 2008 року випуску — про окупацію Києва. Однак його побачили лише найстійкіші глядачі — стрічку демонстрували... о 2.30 ночі. Удень же «Інтер» показував російський серіал «До свидания, мальчики» і концерт «Перемога. Одна на всіх», в рамках якого українські виконавці співали російські пісні про війну.

Із художнього контенту в ефірі вітчизняних каналів 8 — 9 травня загалом переважали фільми радянського та американського виробництва. Українських і європейських стрічок майже не було. Хіба що «Україна» показала новий фільм Сергія Мокрицького «Незламна» — про снайперку Людмилу Павличенко, а «2+2» — швецько-норвезький фільм «У білому полоні» — про німецького та англійського льотчиків, які волею долі змушені були разом виживати в норвезькому лісі.

Водночас чи не вперше цими вихідними канали продемонстрували солідарність, якої так не вистачає в журналістському середовищі. У понеділок, 11 травня, одразу шість загальнонаціональних мовників (Перший, «1+1», «Інтер», ICTV, СТБ і «Україна») показали прем’єру документального фільму «Аеропорт» про «кіборгів» — захисників Донецького аеропорту. Й хоча стрічка одразу ж зумовила появу дуже різних відгуків, зокрема і з боку безпосередніх учасників подій, слід відзначити, що по сусідству з програмами, присвяченими Другій світовій, вона виглядала напрочуд доречно. Фільм немов повертав глядачів із минулого до сучасності, мимоволі змушуючи порівнювати події, між якими простяглися десятиліття.

Змістовну дискусію до 9 травня підготував телеканал ZIK. У рамках телемарафону «Друга світова: від війни до війни» ведучі й гості одразу двох (київської та львівської) студій, серед яких були історики, політики й військові та громадські діячі, дискутували зокрема про те, що саме варто відзначати — День Перемоги чи День Пам’яті, чи готова Україна відмовитися від визначення «Велика Вітчизняна війна» та перейти на європейський формат вшанування жертв Другої світової, а також проводили паралелі між війною з нацизмом і нинішніми подіями на сході України. Різнобічний й прогресивний погляд на події 70-річної давнини запропонували глядачам також журналісти ТСН на «1+1». У своїх сюжетах вони, зокрема, зробили акцент на неймовірних людських та економічних втратах України у Другій світовій, а також на тому, що українці у тій війні були гарматним м’ясом для обох диктаторських режимів. Йшлося також про традиції відзначення 8 — 9 травня у різних країнах. Не дивно, що саме ці два канали свого часу взяли участь у висвітленні круглого столу «Друга світова війна: український внесок, український подвиг, українське бачення», який відбувся в редакції «Дня» (див. матеріал «Нещадна пам’ять перемоги» у № 67-68 від 17 — 18 квітня ц. р.).

Власне, тему українського виміру в Другій світовій війні наше видання ґрунтовно осмислює вже впродовж багатьох років. Прогресивні праці, присвячені цій темі, можна знайти й серед доробку представників нового покоління українських істориків. Тож жодного об’єктивного виправдання відставанню вітчизняних телеканалів тут немає — було б бажання. «Минулого року на прохання Українського інституту національної пам’яті я склав список фільмів про Другу світову війну, які варто подивитися, щоб зрозуміти: перемога над нацизмом кувалася всім людством, хоча СРСР, в силу, делікатно кажучи, специфіки його керівників, заплатив найвищу ціну, — розповідає в коментарі «Дню» професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал. — Так-от, фактично нічого із того мого (звісно ж, суб’єктивного) списку на екранах не було. Ну, добре, може йтися про гроші за право демонстрації. Але тоді виникає інше запитання: чому не робити власну продукцію? Чому не готуватися до всесвітньо відомої й очікуваної дати? Відповідь проста, як правда. Багатьом «телеідеологам» Україна як держава і українська культура просто непотрібні. А це (враховуючи вплив телебачення на формування свідомості пересічного громадянина) вже не жарти. Тут про національну безпеку йдеться». На думку Юрія Шаповала, відзначення 8 і 9 травня цього року мало амбівалентний характер. «З одного боку, очевидний прогрес, відхід від нецивілізованих і лицемірних стандартів «святкування», запроваджених за часів СРСР, нова символіка і навіть ознаки нової культури відзначення на офіційному рівні. З іншого боку — баналізація дати з боку ЗМІ і переважної більшості журналістського цеху, — вважає професор Шаповал. — Було приблизно те саме, як у період Майдану, коли омонівців автоматично називали «правоохоронцями», не вдумуючись у значення слова. Тепер увесь час ішлося про «визволення» і про «ветеранів». Отже, на маргінесі опинилося запитання: а чи сталося визволення України, яка, побувавши в жорнах нацистської диктатури, опинилася в смертельних «обіймах» диктатури сталінської? А друга проблема пов’язана з тим, хто нині називає себе ветераном? Хто ці люди і скільки їх реально залишилося?»

РАДЯНСЬКЕ КІНО ПРО ВІЙНУ: ЗАБОРОНИТИ ЧИ ЗРОЗУМІТИ?

Здавалося б, у радянських фільмах про війну, які вітчизняні канали вже традиційно транслюють щороку в першій половині травня, відповіді на ці запитання не знайти. Але це лише не перший погляд. Адже, окрім примітивних пропагандистських стрічок, були й інші — їхні автори намагалися сказати трохи більше, ніж дозволяла тогочасна цензура. «Є фільми, які потрібно показувати, — вони були створені прогресивними людьми, дуже правильно, і будуть робити свою прогресивну роботу в майбутньому, — розповідає в інтерв’ю «Телекритиці» головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Наприклад, «Холодное лето 53-го», який я рекомендую показувати в цей час усім каналам. Він хоч безпосередньо не стосується війни, але зараз дуже актуальний для нас, оскільки показує сталінізм і те, до чого він призводить. Цей фільм було створено в Росії, але зараз, в умовах розвитку неосталінізму, він дуже важливий в Україні — для усвідомлення процесу. Так само рекомендую радянські фільми «Проверка на дорогах», «Мой друг Иван Лапшин». Але при цьому є безліч російських або радянських фільмів, які не можна транслювати без коментаря. Мені здається, потрібно, наприклад, показувати «Обыкновенный фашизм». Але після нього, як і після інших подібних стрічок, обов’язково має бути дискусія експертів, які розповідали б, де у фільмі маніпуляція, де — спотворення. Адже в СРСР була величезна кількість фальсифікацій, і людям доводилося десятиліттями шукати рядок правди в архівах, щоб протистояти мегатоннам брехні про війну, яка вивалювалася на голови радянських громадян. Щоб розібратися з цим зараз, потрібні і нові фільми, перш за все, документальні, і робота істориків».

Звичайно, старі радянські, навіть якісні фільми або ж новіші стрічки іноземного виробництва — далеко не найкращий інструмент для формування сучасної політичної нації, у процесі якого зараз перебуває Україна. Суспільство потребує власного потужного національного кінематографа. Як тут не згадати про фільм «Катинь» Анджея Вайди, який став для поляків, без перебільшення, одним із важливих націєтворчих чинників. Власне, шлях створення питомого національного культурного простору і переосмислення своєї історії, яким сьогодні прямує Україна, свого часу вже був пройдений іншими країнами соціалістичного табору. «Йдеться про тривалий процес, — розповідає в коментарі «Дню» виконавчий директор Фонду українсько-польської співпраці (PAUCI) Ян Пекло. — Потрібні нові навчальні програми, нові підручники. Це — справа щонайменше двох поколінь. Польща теж пройшла через відтворення власної правдивої історії. Щоправда, у нас ситуація була дещо простішою, адже поляки, наприклад, завжди розуміли, що Сталін спільно з Гітлером розпочали війну ще 1939 року. Хоч за радянських часів про це не можна було говорити, але насправді — всі знали. Цей чинник сприяв тому, що зміни в польській свідомості після розвалу СРСР відбувались доволі швидко. Так само, як і в Україні сьогодні, у Польщі колись існували декілька паралельних версій історії Другої світової. Польські комуністи намагались якомога довше зберегти її радянський варіант. І сьогодні в ефірі наших каналів можна побачити фільми радянських часів. Наприклад, досі залишається популярним телефільм «Чотири танкіста і собака».

Але оскільки поляки знають правдиву історію, вони дивляться такі картини з критичної перспективи. Крім того, раніше були опубліковані наукові коментарі, в яких наводяться роз’яснення щодо розбіжностей з історичними фактами, які присутні в цих фільмах. «Освіта — найкраща зброя проти пропаганди», — вважає Ян Пекло. Водночас із часом у Польщі почали масово з’являтися нові фільми власного виробництва, у тому числі про Другу світову. До прикладу, минулого року, коли країна відзначала 70-ту річницю Варшавського повстання, на екрани вийшли одразу два нових фільми, присвячені цій темі.

«ПОБЕДА» ЯК ПІДҐРУНТЯ ШТУЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

На думку незалежного російського журналіста Семена Новопрудського, в питаннях політики пам’яті немає простих рішень. «Тут мають співіснувати і певний суспільний консенсус, і державна політика, — розповідає в коментарі «Дню» журналіст. — Адже негативний приклад сьогодні перед очима — в сучасній Росії. Тут влада, приватизуючи перемогу, фактично намагається нав’язати суспільству штучну ідентичність. На жаль, сьогодні переважна більшість росіян, попри весь пафос, не знає багатьох елементарних фактів про ті події, зокрема, масова публіка не здатна усвідомити, що Гітлер і Сталін разом розв’язали війну і спочатку були союзниками. До слова, у країні, яка сьогодні намагається стати головним політичним бенефіціаром перемоги, досі немає академічної історії ні Другої світової, ні Великої Вітчизняної війни. Саме тому ключовою функцією медіа, в тому числі телебачення, на мою думку, має бути просвітницька. Вона повинна бути пріоритетом навіть стосовно художньої цінності того чи іншого фільму».