ТРЕБА ВИРОЩУВАТИ ГАЗОН...
Про те, що телекритиковi корисно ходити у відпустку, я вже нещодавно писала. Не менш корисним виявилося й моє нинішнє, в понеділок, «ходіння» в прямий ефір програми «Факти докладно» (ICTV) , в ролi співрозмовника її ведучого Миколи Княжицького. Ну, по-перше, можна багато дізнатися про себе — про здатність «тримати удар», володіння мистецтвом полеміки, психологічної атаки та психологічного захисту, уміння аргументувати, не продумуючи кожну фразу декілька днів, а миттєво й у стані стресу прямого ефіру. Гадаю, цей досвід може виявитися цінним не лише для мене, а й для моїх колег, якщо ми, журналісти, вже й у своєму середовищі почали не дискутувати з проблем (так і не прийшовши до цього, а, очевидно, переступивши сходинку вниз), а вести війни на «знищення противника». По-друге, можна було, як то кажуть, на власній шкурі щось дізнатися про ті засоби, до яких у таких війнах вдаються (лише одна маленька деталь: про те, що до кола заздалегідь обумовлених тем — якими мають бути ТБ-новини та які проблеми сьогодні актуальні з точки зору професійної етики журналістів — додасться ще й тема свободи слова, я дізналася від М. Княжицького в гримувальні за п’ять хвилин до ефіру). Використання цих засобiв наче повертає нас у ті чудові радянські часи (або на сторінки книг Оруелла), коли «найкращою зброєю пролетаріату» були демагогія, формальна провокація, перекручування й підміна понять. (Лише одна цитата з ефіру: М.К. : «У нас, на каналі, можна — критикуйте (вищих посадових осіб країни. — Н.Л. ). Н.Л. : — Як це стосується теми нашої передачі?» М.К. : — Якщо ми говоримо про свободу слова, то кожен з нас має використовувати кожну можливість, щоб висловити цю свободу слова... Н.Л. : — Свобода слова — це не будка гласності: вийти й кричати. Треба критикувати конкретно... Для того, щоб критикувати аргументовано Президента, я маю підготуватися». М.К. : —Тобто в нас ще ніхто не готовий?»)
Але взагалі-то це все деталі, й навіть те, що, на моє глибоке переконання, проблема інтелігентності залишається головною проблемою для всієї нашої політичної, економічної, журналістської та ін. еліт. Ну що вдієш — треба 300 років вирощувати газон...
Однак, як мені здається, те, що сталося в понеділок у студії ICTV, висвітило більш глибоку проблему. Вельми схоже, що ми самі, журналісти, досі не розуміємо, наскільки дивно, якщо навіть не смішно, виглядають всі наші розмови про свободу слова в тому ж трактуванні, що й два роки тому, 5 років тому, 10 років тому...
Про що хотів розмовляти у своїй передачі Микола Княжицький? Чи є в нас свобода слова? Але, здається, за 10 років уже давно всі зрозуміли: свобода є, а слова — немає. Чи можна критикувати Президента? Але ж усі ми аргументовано й професійно критикуємо Путіна. Теж Президент. А коли в нас зник один із тих, хто критикує (інша річ — чи обгрунтовано), так уся країна шукає, в 55 тисячах підвалів, бойлерних, дач, гаражів... Чи мають журналісти захищати права людини (суспільства) або вчити пишатися своєю країною? Так як захистили, так і пишаємося... Чи відповідають наші журналісти за сказані, написані ними слова? Так, коли треба — завжди відповідають, лише журналісти, здається, й відповідають, а коли не треба, щоб відповіли, — то й не відповідають (і Княжицькому, до речі, зовсім не обов’язково було підкреслювати, що в прямому ефірі він за мої слова відповідальності не несе. Він і в непрямому ефірі у своєму нинішньому становищі «першого учня» відповідальності не несе, поки не прийде інший, який ще сильніше захоче стати «першим учнем»...). Кому це все цікаво? Ці пусті балачки — якщо, зрештою, всі все чудово розуміють... Як, проте, й те, навіщо нам «виховні» новини (як вам поєднання?!), які створюються зараз на ICTV.
Але ж є й речі, про які дійсно треба думати, говорити, обговорювати — й саме зараз. Так сталося, що саме в ці осінні дні 2000 року, в період загострення як політичної ситуації в країні, так і суспільного резонансу навколо проблем ЗМІ в Україні, завершився певний цикл розвитку вітчизняної журналістики. Я маю на увазі повідомлення про остаточну «здачу» «Вечірнього Києва» міській адміністрації (тобто про відмову від самостійного, «незалежного» плавання). А до цього, взимку, зникла з газетного ринку країни «Незалежність» (колишня «КоЗа»). Тобто можна констатувати факт: та схема так званої «незалежної», тобто некомерційної й недержавної преси, яка реалізовувалася в Україні з початку 90-их, зазнала цілковитого фіаско. Очевидно також і те, що на певному роздоріжжі стоїть і новітня українська преса. Приватна (зокрема й олігархічна) — скажімо, питання про співвідношення її інтересів (інтересів її власників) і інтересів державної влади. Або питання про ринкову цензуру i т. д. i т. iн.. Не менші проблеми й у новітньої так званої незалежної преси (напівлегальної, тобто такої, що не має передплати) або інтернетівської — яка вимагає не тільки свого законодавчого забезпечення, а й відповідей на запитання про відповідальність засновників і журналістів цих видань за «зливання компромату». Водночас багато питань щодо свободи преси і до влади: фінансові «удавки» для неслухняних ЗМІ, драконівські податки, утримання монополії на передплату й розповсюдження, нерівність «правил гри» для «правильних» і «неправильних» видань, «непрозорi» фінансові механізми існування ЗМІ та ін. Ці питання аж ніяк не пусті. Оскільки, скажімо, на цілком справедливе зауваження Княжицького про те, що журналісти далеко не завжди готові довести з документами в руках свою правоту, будь-який з нас може відповісти: так, це правда. Але чи готові наші політики, бізнесмени працювати прозоро? От, скажімо, якщо добитися-таки (що теж не дуже просто) відомостей про власників пакетів акцій (або частин пакетів акцій) якого- небудь телеканалу — чи багато буде в цих документальних відомостях засвічено імен реальних хазяїв каналу, зокрема й політичних, і скільки буде підставних осіб?
Усі вищезазначені проблеми надто загострилися тепер, після зникнення Георгія Гонгадзе, коли й «Українська правда», що буде підтримана грантом посольства США, має намір, за заявою її головного редактора Олени Притули, істотно переглянути свою концепцію. І, нарешті, головне, як мені здається, на сьогодні питання — про економічне підгрунтя незалежної преси. Чому, скажімо, в Білорусі (Білорусі!) є безліч дійсно незалежних (самоокупних) видань, в чому могли пересвідчитися київські журналісти у травні, коли наші колеги з Мінська, Вітебська приїжджали до нас? Як вони навчилися виживати в умовах надзвичайно потужної держцензури, політичного тиску на рекламодавців? Так, усі вони колись починали з іноземних грантів — але тепер вони існують у самостійному режимі. Як вони навчилися не лише менеджменту, а й мужності жити на мікроскопічні прибутки, зарплати й гонорари, мужності щодня жити в очікуванні закриття, санкцій, аж до небезпеки для життя? Чому всі видання в Україні, що намагаються хоч якоюсь мірою «тримати планку» інформації й аналітики, залежать від інвестиційних дотацій? Чому рівень журналістського професіоналізму настільки низький, що навіть якось дивно вимагати поважати нас, «четверту владу», наші права? Багато питань ми, українськi журналiсти, можемо поставити самі собі й одне одному...
Так само і з професійною етикою, про яку я вже побіжно згадала трохи вище. Хіба вже сама дійсність не спонукає нас до Діалогу одне з одним, не до засудження — ні, а до спільного обговорення тих проблем, які виникають у нас при поданні матеріалів (проблем «свободи мочити» й «свободи лизати»), в наших взаємовідносинах з видавцями, владою, суспільством? Хіба навіть з метою самозахисту нам не слід угамовувати амбіції, образливість, апетити тощо — і солідаризуватися у відстоюванні як своїх прав (зокрема й перед видавцями та політиками), так і у своєму неприйнятті «кілерської» журналістики, «обслуговуючої» журналістики тощо. Як сталося те, що ситуація з Георгієм Гонгадзе висвітила найяскравішим чином: так, ми вже готові (слава Богу, хоч це) іноді об’єднатися заради якихось гучних акцій, але зовсім не готові до копіткої щоденної праці — проводячи власні журналістські розслідування, збираючи власну інформацію, пробиваючи всю закритість наших відомств (а не користуючись лише матеріалами чи версіями, які вони люб’язно підкинуть), навчаючись юридичного захисту своїх видань i т. iн. Чому все це вже діє, функціонує в інших — колег з Росії, Прибалтики, Білорусі? А ми такі пасивні — чи агресивні? Амбіційні — чи продажні? Я не знаю відповідей на ці запитання — але їх треба шукати, разом. Так само, як і вчитися визнавати свої помилки — і, скажімо, я готова вибачитися перед колегами з «ТСН» («1+1») . Їхню передачу я дивилася безпосередньо перед прямим ефіром на ICTV і переплутала в одному із сюжетів Волинь із Закарпаттям. В результаті побудувала в діалозі з Княжицьким малообгрунтовану версію появи в «ТСН» цього сюжету, пов’язавши його з можливою зацікавленістю одного з наших олігархів, який, до того ж, може мати певне вiдношення до каналу, але не є одним з його власникiв. Як відомо, ніхто з нас не володіє абсолютною істиною й ніхто не застрахований від помилок без злого наміру. І в нас, слава Богу, є засоби для обговорення всіх цих питань і проблем — у наших ЗМІ (скажімо, «День» готовий завжди надати свої шпальти для полеміки й відповідей на полемічні матеріали, ініціюючи дискусії й сам), в Інтернеті, в ток-шоу на ТБ...
Мені дуже шкода, що подібної дискусії (а не з’ясування відносин на кшталт «а ще капелюха вдяг...») не вийшло під час нашого прямого ефіру на ICTV з Миколою Княжицьким (я, як і раніше, вважаю М.К. журналістом, лише співчуваючи його нинішній двоїстості, оскільки статус держслужбовця, як члена Нацради з питань ТБ і РМ, зобов’язує захищати інтереси держави, а не суспільства, що є складною дилемою для представника четвертої влади). Мені дуже шкода, тим паче, що такий рівень взаємовідносин між колегами було продемонстровано мільйонам тих самих телеглядачів, «виховувати» яких збирається у своїх інформаційних програмах канал ICTV.
Але я рада, що змогла сама утриматися в рамках тону й суті саме дискусії заради спільного пошуку істини, а не видимості дискусії заради досягнення піарівських, політичних, etc. цілей, яку мені намагалися нав’язати. Адже не в останню чергу нам важливо саме зберегти себе, розрізнюючи компроміси й Компроміси, і не уподібнюватися до тих, для кого «можна все», навіть щодо колег. Адже, зрештою, ми знаємо й те, заради чого в усі часи «можна все». І якщо навіть на черговому витку нашої української парадоксальної історії ті, кому нині «можна все», скажуть, що це зовсім і не вони були «першими учнями» й що наче б це на їхніх перах, прирівняних до багнетів, будувалася істинна (а не показна) Гідність країни та її громадян — але ж ми знатимемо, як воно є. На самом деле.
P.S. До речі, а за демонстрацію дебатів кандидатів у президенти США — Гора й Буша — ICTV спасибі. Коли дивишся таке — розумієш, чому американці поважають своїх правителів, свою пресу й самих себе.
P.P.S. Продовження теми — на 17-й сторінці, де ви прочитаєте опитування «Дня» про те, якими мають бути новини, а також дізнаєтеся думки про передачу «Факти докладно» наших колег. А на 20- iй сторінці ми публікуємо матеріал кореспондента радіо «Голос Америки» Оксани Лігостової про роботу репортерів-розслідувачів у США. Їх там називають «сторожовими псами демократії», або «розгрiбачами грязі», й у зв’язку з усіма останніми подіями, пов’язаними з пресою в Україні, нам ця розповідь здається дуже актуальною.
