Тривожність у телеефірі

Наше ТБ рідко тішить чимось гідним уваги. І справа тут далеко не у фінансуванні. Достатньо справжнього творчого мислення, креативності, вміння знаходити дійсно цікаві й актуальні теми, відчувати «нерв» історії, ну а решта вже справа професійної техніки, якої можна навчити й навчитися. Таланту ж і професійному чуттю в жодному університеті не навчишся...

Відсутність цих якостей не компенсує навіть щедре фінансування.

Нещодавно на телеканалі ZIK відомий журналіст Вахтанг Кіпіані, ведучий сайту «Історична правда», представив програму, присвячену дуже яскравій і загадковій постаті українського минулого — шефові Служби безпеки ОУН Миколі Арсеничу. Даних про цю людину вкрай мало, у КДБ СРСР усі архівні матеріали щодо цієї персоналії були знищені. Тобто його ще й посмертно ліквідували, піддавши організованому забуттю. Книжку про цього уродженця Косівщини недавно випустив дослідник Олександр Іщук. Власне, автора й запросив Вахтанг Кіпіані у свій ефір. Іщук розповів про ту структуру, СБ ОУН, якою керував Арсенич. Служба безпеки й УПА виступили як дві паралельні організації, практично незалежні одна від одної, що викликало невдоволення головнокомандувача повстанської армії генерал-хорунжого Романа Шухевича. СБ налічувала у своїх лавах кілька тисяч співробітників. Повноваження служби були настільки великими, що щонайменші підозри могли привести до арешту й ліквідації підозрюваного. СБ мала чисельну й розгалужену агентуру. Як стверджував Олександр Іщук, функціонери ОУН і бійці УПА побоювалися СБ. Мабуть, серед ліквідованих службою далеко не всі насправді були агентами НКВС-МДБ.

Утім, в умовах тотального терору на «кривавих землях» (Тімоті Снайдерс) навряд чи могло бути інакше, й помилки були неминучістю. Створена дилетантами (як і УПА, де кадрових військових було дуже мало), СБ ОУН виявилася напрочуд ефективною й кілька років на рівних протистояла потужним імперським монстрам — НКВС, гестапо, МДБ, а також польським, угорським і румунським спецслужбам.

Власне, навряд чи ОУН і УПА могли б настільки довго й успішно боротися без унікальної СБ ОУН, побудованій як своєрідний таємний орден, згуртований фанатичною відданістю ідеї незалежної України. То були жертовні люди, які не жаліли  себе й інших в ім’я країни. Досвід СБ ОУН не має безслідно зникнути, там чимало цінного, набутого наддорогою ціною людських життів, крові й страждань. Це особливо значимий досвід у нинішніх важких історичних випробуваннях для України.

ВИКЛИКИ ДЕРЖАВІ

На каналі «112 Україна» обговорювали актуальні виклики нашій державі. Політик зі складною кредитною історією Степан Гавриш, вельми критично висловлювався про «мінський капкан», куди ми потрапили завдяки «мудрості» нинішньої влади. Гавриш справедливо зазначив, що «дипломатичного розв’язання ситуації на Донбасі не існує». На його думку, українська дипломатія діє вкрай невдало. А ідея голосування на окупованих територіях взагалі абсурдна. Хто насмілиться на Донбасі вільно голосувати під конвоєм 50-тисячної армії озброєних до зубів терористів? Судячи з усього, стратегія Порошенка зводиться до того, щоб завдяки західним санкціям «пересидіти» Путіна. Але «пересидіти» можна, лише якщо щось серйозне робити всередині України: реформи, рішучі соціально-економічні трансформації, очищення влади від корупції, нейтралізація п’ятої колони. Не робиться нічого. Он уже Симоненко й Вітренко вийшли в центрі Києва під проросійськими гаслами. Раніше, після Майдану, вони не вилазили, а тепер вилізли. Чому? А тому, що відчули: вже можна. А що стосується вітчизняної дипломатії, правий Гавриш, Україна не висуває ніяких ініціатив. Усі ініціативи належать Росії та бойовикам. А особливий статус Донбасу — це виділення з цілісної України певної території й передання її під політичний контроль Росії.

Гавриш сказав, що в Україні є 75 (сімдесят п’ять) тисяч людей з унікальним військовим досвідом («гарячі точки» в різних регіонах світу). Але їх ігнорують. Якщо ж ми пасивно чекатимемо, поки Росія впаде під тиском санкцій (саме це й робить адміністрація Порошенка!), то цього можна й не дочекатися й самим впасти раніше (зважаючи на бездарну економічну й фінансову політику офіційного Києва!), а Захід поступово втратить цікавість до України.

ПРОВАЛЬНА ПОЛІТИКА

На цьому ж каналі «112 Україна» екс-нардеп Інна Богословська заявила, що суть нинішнього моменту полягає в тому, що рушаться залишки пострадянського режиму в Україні, народ не довіряє жодному інституту влади. При цьому Богословська боїться наслідків надто жорсткої боротьби з корупцією, як би чого не вийшло. На мою ж думку, наші бандити при владі знахабніли настільки, що їх уже нічим не налякаєш, зупинити їх може лише куля.

На думку юриста Богословської, нині у нас діє система, підготовлена Андрієм Портновим для Януковича. Так, це дуже зручна система, щоб відвести від відповідальності злочинців, як попереднього, так і нинішнього режиму. А ті зміни в Конституції з особливим статусом Донбасу — це, на її думку путінська Конституція. Навіщо ж тоді Україна два роки воювала? Навіщо стільки смертей, навіщо країна повставала? Нинішня влада ризикує не лише Україною, а й собою. Дуже ризикує. Дивлячись на неї, мимоволі згадуєш слова Йосифа Мандельштама: «Ми живемо, під собою не відчуваючи країни». Вони дійсно не відчувають настрою українського суспільства, яке дедалі ворожіше дистанціюється від влади. Зараз мешканцям Банкової та Грушевського треба уважно дивитися на те, що відбувається в Кишиневі, а там Постмайдан, де й маси, й проросійські сили штурмують збанкрутілу «демократичну проєвропейську» владу.

Причому ті, хто привів цю публіку до влади, не квапляться її тепер захищати, повністю в ній розчарувавшись. Якщо у нас в Києві начальство й далі намагатиметься ревізувати Майдан-2014, повернути все до благословенних для нього часів Кучми-Януковича, то це реальна загроза провокації повномасштабної громадянської війни. Як, до речі, й спроби капітуляції та фактичного оголошення України країною, що програла війну. Але Україна, незважаючи на всі зусилля влади, війну не програла. І народ це добре розуміє. А Петро Порошенко жодних проблем вирішити не зможе, тому що він сам — величезна проблема України. Слід, нарешті, сказати правду: його політика в усіх сферах є швидше провальною, ніж ефективною. Масове невдоволення зростає, й від цього факту дедалі важче абстрагуватися.