Українізувати ЗМІ та книги – краще пізно, ніж ніколи?

Стихійні газетні розкладки і кіоски «Союздруку», в яких на вітринах перед споживачем – тотальне «нашестя» російськомовних видань, вже набили оскому. Причому якщо в Києві вибір, хоч і обмежений, можливий – в регіонах ситуація почасти ще складніше.  «Коли ж це закінчиться? Як вплинути? За кого нас тримають?..», - завжди обурюються в соцмережах під такими світлинами. У мережах розповсюдження у відповідь на закиди обґрунтовують викладку попитом. Однак згадується «бородатий» анекдот - «у Радянському Союзі попиту на ікру не було». Бо ікри не було. Так і україномовні друковані ЗМІ на пальцях можна перелічити…

Бажання, щоб український споживач мав можливість споживати продукт рідною мовою, — цілком справедливе і природне. За останні кілька десятиліть ми бачили російську домінанту, яка підтримувалася з боку Росії, тобто у друкованих медіа в Україні переважала російська мова. За таких умов українська мова просто відходила на манівці. Виправити це законотворці мали б ще давно, років з 25 тому – одразу після проголошення Незалежності, аби почати рух від російської соціокультурної парадигми. Тепер парламентарі, хоч із запізненням, але мають намір надолужити згаяне – у комітеті Верховної Ради з питань культури та духовності лежать одразу три законопроекти «Про державну мову». Один з них, №5670, який зареєстрували Ірина Подоляк, Ганна Гопко, Леонід Ємець, Оксана Юринець, Оксана Сироїд та інші — загалом 33 народні депутати, називають найбільш професійно виписаним. На робочих нарадах всерйоз рахують голоси, необхідні для його прийняття, готують до розгляду Верховною Радою у першому читанні.

Слідом за квотами в радіоефірі і телебаченні, врегулювати мовний аспект хочуть і щодо друкованих засобів масової інформації і книговидання. Так, стаття 21 цього законопроекту чітко прописує, що видання друкованих ЗМІ, зареєстрованих в Україні, здійснюється державною мовою. За бажанням засновника друкованого засобу масової інформації він може видаватися також у двох чи більше мовних версіях, одна з яких – державною мовою. Однак при цьому обсяг, зміст, періодичність версій іншими мовами мають відповідати обсягу, змісту, періодичності версії державною мовою, а тираж української мовної версії має становити не менше 50% сукупного тиражу всіх мовних версій цього друкованого медіа. Такі ж норми пропонуються і щодо книговидавництва, а також передбачається контроль за книгарнями. Так, книги державною мовою мають постійно становити не менше половини від загальної кількості назв видань в кожній книгарні, окрім книгарень, які розповсюджують книжкові видання виключно книги офіційними мовами Європейського Союзу.

Цікаво, що обговорення законопроекту, представники загальнонаціональних друкованих ЗМІ, крім «Дня», проігнорували, хоча йдеться про їхній безпосередній інтерес. Якраз «День» «на випередження» виконав цю норму. Тривалий час, 19 років, газета друкувалася і українською, і російською, і англійською мовами як певний інтелектуальний клуб, що забезпечує споживачів якісною україноцентричною інформацією. Зараз, реагуючи на виклики, «День» видається тільки українською і англійською, а російську версію можна прочитати на сайті «Дня». В цьому вся «сіль» - не все російськомовне є «злоякісним», навпаки – це інструмент донесення сенсів якомога ширшій аудиторії.

Тож порадитися з керівниками загальнонаціональних медіа, яких це стосується, не вийшло, і як завжди, ймовірно, реагувати вони будуть «навздогін», адже левова частка друкується саме російською (газета «Сегодня», «Аргументы и факты», «Новое время» та багато інших). Який механізм дотримання гарної по своїй суті норми – окрема розмова. Шлях стимулювання чи директив? Як забезпечити контроль за виконанням, щоб Закон не перетворився у проформу? Адже дізнатися справжній розмір накладу важко, а на мережі розповсюдження в існуючому юридичному полі не вплинеш – наразі вони керуються неофіційними домовленостями з виданнями, які доплачують за «преміальне» місце на викладці, або своїми уявленнями про популярність того чи іншого медіа. Чи правильно це? Преса та її розповсюдження в умовах гібридної війни і боротьби за власну ідентичність мали б стати предметами прискіпливої уваги, і встановити норму у кількості найменувань українською мовою, присутніх на розкладках, а потім контролювати виконання – «must-do» у сьогоднішніх українських реаліях. Це питання інструментального забезпечення доволі радикальної реформи. Звучали серйозні пропозиції зробити друкованим виданням обов’язковою передплату українською мовою, а також строго надсилати примірники українською у визначений Законом бібліотечні установи. Обговорення триває, адже видавці можуть шахраювати – вводити в оману щодо накладу, випускати мінімальну кількість примірників українською, і продовжувати видавати російською. Тоді – гріш ціна такій реформі…

Зрозуміло, що багато керівників медіа будуть казати: «А в який спосіб це реалізувати? Як ви це бачите? Де нам знайти гроші на переклад?». Найчастіше такі питання можна почути від невеликих газет, які існують у регіонах. Адже велика газета, яка існує в Україні і виходить значним накладом — 150-200 тисяч примірників, може собі дозволити перекладати українською мовою частину свого тиражу. Це не потребуватиме великих витрат на переклад. Для маленького регіонального видання, що виходить накладом 3-5 тисяч, це було б непросто. Власне, в цьому і сенс нового Закону – не заборонити видавати російською, а зробити друк цієї мовою невигідним, щоб видання поступово переходили на державну мову.

Питання балансу в цій реформі важливе – як не перебільшити з регулюванням, щоб не задушити ринок друкованої преси, і водночас задовольнити справедливе бажання українців читати українські газети та книжки? Не менш важливо зробити закон дієвим – всі вже втомились від чергових нововведень, які не працюють, або працюють на половину. «День» слідкуватиме за ситуацією.