Українська та російська публіцистики: чи варто ставити питання «хто кого?»
Цього тижня «Телекритика» опублікувала опитування «Українська журналістика проти російської. Хто кого?» Приводом до розмови на тему з українськими медійниками став допис на Фейсбуці одеської журналістки Зої Казанжи, в якому вона розкритикувала рівень українських ЗМІ у порівнянні з російськими. Загалом тема не нова, і «День» неодноразово висловлювався з цього приводу. Але долучитися до розмови, яку розпочала «Телекритика», нас спонукали коментарі колег, опубліковані виданням. Серед озвучених думок — є цікаві й цілком справедливі. Наприклад, складно не погодитися з тезами Наталії Влащенко про низький рівень сучасної журналістської освіти в Україні, чи про те, що неможливо порівнювати об’єми українського та російського медіа-ринків, або ж про те, що в українського читача існує запит, перш за все, на політичну таблоїдну журналістику.
Але... Чимало розставлених у матеріалі «Телекритики» акцентів викликають бажання подискутувати, запропонувати свій погляд. Один із суттєвих недоліків українського журналістського середовища у порівнянні з російським полягає у тому, що в медіа-просторі Росії є певний сегмент журналістів, які завжди готові долучитися до інтелектуальної, якісної дискусії на болючі для суспільства теми. В Україні ж журналісти часто ігнорують гострі публіцистичні тексти своїх колег. Ось ця ізольованість, зокрема, не дозволяє сформуватися в Україні потужному журналістському колу, яке стало б рушієм суспільних змін. Ми ж вирішили діяти всупереч усталеним правилам поведінки.
Насамперед, хотілося б посперечатися з деякими експертами щодо того, що в Україні немає інтелектуальної журналістики. Є! Якщо говорити про публіцистів, то варто загадати лише Оксану Пахльовську, Володимира Панченка, Сергія Грабовського, Петра Кралюка; цей список можна продовжувати на зо два десятки імен. Інша річ, що в Україні не так багато платформ, де інтелектуальна журналістика має місце (а менше ресурсів — менше можливостей для появи вартісних текстів), і — що не менш важливо — наявні платформи існують ізольовано одна від одної, а тому окремим острівцям складно перетворитися у цілісний сегмент.
Вже зовсім дивним виглядає твердження про те, що в Україні не було публіцистичної традиції. А як же Франко? А літературні дискусії 1920-х, ініційовані Хвильовим? А шістдесятники? Про те, що в українській культурі наявний потужний публіцистичний пласт, на який сміливо можуть опиратися сучасники, яскраво свідчить книжкова серія «Бронебійна публіцистика». Інша річ, що російська та українська журналістики мають різні «точки відліку» і різні завдання, зумовлені постімперським і постколоніальним синдромами відповідно. Тому недаремно експерти «Дня», відповідаючи на наші запитання, зазначили, що російська та українська журналістика — це не порівнювані системи зі своїми складнощами і перевагами. І ніхто не забороняє запозичувати позитивний досвід колег, але хіба при цьому обов’язково навіювати собі думку про власну меншовартість?
Взяти участь у дискусії ми запропонували авторам «Дня», які, власне, самі часто виступають перед читацькою аудиторію з актуальними публіцистичними текстами.
1. Чи погоджуєтеся ви із тим, що українська інтелектуальна журналістика, зокрема публіцистика, поступається своїм рівнем російській?
2. Хто з українських публіцистів чи які матеріали, на вашу думку, є прикладом якості?
3. У Росії є певне середовище, яке завжди готове підтримати змістовну дискусію навколо гострих для суспільства тем. В Україні рідко коли публіцистичні тексти — хоч скільки б злободенними чи актуальними вони були — викликають конструктивну реакцію у колег. У чому, на вашу думку, причина?
ЖУРНАЛІСТИКА НІКОЛИ НЕ ІСНУЄ У ВАКУУМІ, А ЗАЛЕЖИТЬ ВІД СТАНУ СУСПІЛЬСТВА
Ігор СЮНДЮКОВ, співробітник Секреторіату Президії НАН України, редактор відділу «Історія та Я» газети «День»:
— Я вважаю, що перш ніж робити такі категоричні оцінки, потрібно подивитися на стан суспільства, стан так званих еліт України та Росії, їх походження. Адже журналістика взагалі і публіцистика зокрема, ніколи не існують у вакуумі, вони залежать від стану суспільства, еліти й псевдоеліти. Спочатку треба домовитися про критерії: за якою системою координат і балів порівнювати. Оскільки вони досі не розроблені, то всі дискусії є певною мірою схоластичними. Ось коли ми це проаналізуємо, то зможемо зробити більш-менш об’єктивний висновок. Різними мають бути критерії для телевізійної й газетної публіцистики. Телепубліцистика в Україні має свою специфіку, існує на рівні ток-шоу... Щодо газетної журналістики — я не погоджуюся, що росіяни аж так нас випередили. Є Сергій Рахманін, якого я дуже поважаю, його публіцистика ні в чому не поступається російській. Маємо газету «День». Хоч хвалити рідне видання і не зручно...
Звичайно, в українській журналістиці є проблема: жанрово і тематично вона не орієнтована на аналітику. Це вже набуває трагічних обертів. Ось про це треба говорити, а не проводити гарячкові порівняння. Відсутністю хороших аналітичних текстів ЗМІ формують «коротку пам’ять» в аудиторії, а це вкрай негативно впливає на суспільство. У цьому я бачу більшу проблему, ніж у будь-яких порівняннях. Ще треба згадати, що аж до моменту набуття Україною незалежності значна частина талановитих журналістських кадрів були «переведені» в Москву, що теж не могло не вплинути на якість журналістики. А ще у нас надзвичайно розвинена одна хвороба. Журналіст сприймається як обслуговуючий персонал фінансового власника певного ЗМІ. Це глибока хвороба, з якою треба боротися. Саме тому так мало полеміки між різними ЗМІ. Це не дає журналістам повною мірою висловлювати свою точку зору, розвивати комунікацію з колегами.
НАША ЗАЦИКЛЕНІСТЬ НА РОСІЙСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ — ОЗНАКА ПОСТКОЛОНІАЛЬНОСТІ
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія», публіцист:
— Давайте замислимося, чому ми так ставимо питання: чия журналістика краща — українська чи російська. Чому не порівнюємо нашу журналістику з польською? Або чеською? Чи німецькою, французькою, британською, американською?.. Чи не є наша зацикленість на російській журналістиці (та й культурі загалом) ознакою постколоніальності? Ми й далі, принаймні більшість із нас, мислимо в межах російсько-імперського культурного простору. І коли одна буцімто українська (одеська!) журналістка, котра, власне, спровокувала цю дискусію, заявляє, що вона запоєм («с упоением») читає російські ресурси, а українські лише проглядає, то це і є якраз постколоніальний синдром. Ця дуже «інтелектуальна» журналістка нагадує мені одну просту жінку, з котрою нещодавно я мав розмову. Та бідкалася, що її сина в школі вчать української поезії. А ця ж поезія нікудишня — всілякі там шевченки, стуси. Інша річ — Пушкін, Єсенін, чиї твори вона колись вивчала в школі. Ця жінка й «підсадила» свого сина на російську класику. Я прочитав їй дещо з поезії Олекси Стефановича. А потім запитав: що, гірше за Єсеніна? Вона погодилася: не гірше. Тоді ще запитав, чи знає вона, що Стефанович майже її земляк. Жінка сказала, що взагалі вперше чує про нього. Боюся, наша «мудра» одеська журналістка переважно переглядає російськомовні ресурси в Україні. Насправді, їх складно назвати українськими. Вони типово постколоніальні. І є лише кращою чи гіршою копією російських мас-медіа. Зрештою, культура в Україні (на жаль!) копіює чи мавпує те, що є в Росії. А копія — це лише копія.
За великим рахунком, українській журналістиці ще треба народитися, відрізавши пуповину, що пов’язує її з російською імперською культурою. Зробити це нелегко. Особливо за нинішніх умов, коли не без підтримки ніби українських владних структур насаджується «рускій мір». Але робити це потрібно. І ось коли з’явиться справді українська журналістика, позбавлена постколоніальних комплексів, тоді буде сенс порівнювати її з журналістикою російською. Щоправда, кому тоді буде потрібне це порівняння? Хіба що «новоросійським» журналістам із Одеси-мами...
РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКИ — НЕПОРІВНЮВАНІ
Юрій ЩЕРБАК, публіцист, дипломат, доктор медичних наук:
— Українська публіцистика анітрохи не гірша за російську. А назагал російська та українська журналістики — непорівнювані, бо лише за кількістю населення і журналістів Росія набагато більша. Але наша країна демократичніша, у нас є боротьба думок та опозиція. Можливо, краще було б спробувати порівняти українську публіцистику з польською. На жаль, польська значно глибша й диверсифікованіша.
Кращі взірці української публіцистики, на мою думку, друкуються, зокрема, в газеті «День»: це публіцистика Оксани Пахльовської, Сергія Грабовського, Ігоря Лосєва. Я вважаю їх блискучими прикладами професіональної, фахової, глибокої та водночас патріотичної публіцистики. Це також статті Володимира Позарьовського, Віктора Баранова в «Літературній Україні». Крім того, я міг би назвати таких публіцистів, як Михайло Слабошпицький, Павло Мовчан.
Російська ж публіцистика, на мою думку, більш роздерта між полюсами націонал-шовіністичної, так званої патріотичної журналістики та ліберальної. Загалом вона видається мені більш дрібною. Російські автори мало оцінюють роль і значення Росії у світі, нечасто розмірковують про те, чи бути їй імперією, чи національною державою. Хоч дехто все-таки це робить, наприклад такі талановиті автори, як Юлія Латиніна та Ігор Чубайс.
У РОСІЙСЬКІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ ВИНИКАЄ БАГАТО ЦІКАВИХ ІДЕЙ САМЕ НА ХВИЛІ ОПОРУ
Євген ФЕДЧЕНКО, журналіст-міжнародник, директор Школи журналістики при Києво-Могилянській академії:
— Казати, що російська публіцистика в усьому сильніша чи в усьому слабша, не можна. Усі ми розуміємо, що російська журналістика зараз формується за певних політичних умов, і ці умови надзвичайно несприятливі як для самої журналістики, так і для концепції свободи слова як такої. І те, що відбувається нині в російській публіцистиці, якраз є опором системі; на хвилі цього опору виникає дуже багато цікавих ідей. Зрозуміло, ці ідеї не мають масового характеру, але з’являється потужний сегмент, в якому можна знайти різні точки зору, авторів із сильною позицією, цікаві дискусії. Це елітний дискурс, надзвичайно якісний і просунутий.
В Україні, на мою думку, такого середовища немає. Тут менший тиск, і відповідно менше опору. У нас вужче інтелектуальне середовище. Ми до певної міри варимося в закритому просторі, де немає можливостей приходу нових ідей. Але... Українська і російська медіа-системи не співвідносні ані за розміром, ані за якістю. Кожна з них обумовлена певними елементами, має свої переваги й недоліки, виклики. Утім, ми маємо й дещо спільне. Специфіка як українського, так і російського медійного середовища полягає в тому, що більшість цікавих дискусій відбувається в Інтернеті, переважно у блогах, а не в традиційних медіа. Позитив альтернативних майданчиків — у тому, що там будь-хто може висловитися. Інше питання, чи буде комусь цікава така точка зору, хто її обговорюватиме і на якому рівні. В українському і російському суспільствах цей рівень обговорення дуже часто примітивний. Я можу пояснити це тим, що в радянську добу наших людей ніхто не запитував: а що ви думаєте з цього приводу? Але якісь попередні зародки нині я бачу для себе. Українська журналістика зараз перебуває у стані своєрідного перелому, і в цьому є багато позитивних тенденцій. Я бачу, що журналісти солідаризуються. Якщо виникають якісь фахові проблеми, то вони намагаються підтримувати один одного, хай це і має поки що доволі поодинокий характер.
У РОСІЇ ВЖЕ ЗАКІНЧИВСЯ ПЕРІОД ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОЖВАВЛЕННЯ, В УКРАЇНІ — НАВПАКИ — ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДУМКА ЗМІЦНЮЄТЬСЯ
Олександр ПАЛІЙ, політолог, кандидат політичних наук:
— Я не погоджуюся, що російська публіцистика сильніша, зараз це вже далеко не так. Свого часу в Росії ось що було добре: була серйозна школа. Упродовж десятиліть і століть до Москви з’їжджалися найкращі кадри, в тому числі з України. Ці люди приїхали і створили школу як у науці, так і в журналістиці. Ви можете побачити, що й нині серед журналістської братії дуже багато вихідців з України. Але, як на мене, у Росії вже закінчився період інтелектуального пожвавлення, який періодично наставав: за Хрущова, Горбачова, Єльцина. По суті, настає виродження інтелектуальної думки в Росії. Відбувається певна примітивізація суспільного життя.
А в Україні — навпаки — інтелектуальна думка зміцнюється. Насилу, проходячи складні етапи, ця критична маса якісної суспільно-політичної думки накопичується. До речі, свідченням цього є наплив російських журналістів в Україну. Це показує зміну «трендів».
Зразками якісної публіцистики вважаю статті в газеті «День», хоч і не хочеться хвалити своїх колег... Крім того, в Україні є дуже гостра сатира, якої в Росії дещо бракує. Іноді найкраще про стан суспільства промовляють гумористичні матеріали. Наприклад, окремих авторів сайта obkom.net.ua. Іноді за допомогою стьобу можна копнути так глибоко, куди навіть політична аналітика не добирається.
Українські журналісти, насправді, не активно реагують на публікації колег, рідше виникає дискусія. Мабуть, тому, що ми більш егоцентричні. Плюс є ще така проблема: в Росії можна говорити про менше речей. Там влада — це такий собі колосальний монстр, на якого люди й у тому числі журналісти абсолютно не впливають. І тому вони намагаються встановити між собою якісь горизонтальні контакти. А в Україні на владу все-таки можна вплинути.
