...В центрі світової кризи навколо Північної Кореї

Останні тижні світ балансував на межі. Загострення відносин між США та Північною Кореєю змусило світові медіа оприлюднювати прогнози навіть не вірогідності, а наслідків ядерної війни. Від часів Карибської кризи (або Кубинської ракетної кризи), яка на початку 1960-х ледь не призвела до перетворення холодної війни між СССР та США на «гарячу», це було чи не найдраматичніше протистояння ядерних держав в історії.

Україна дивилася на події з боку, як сторонній спостерігач... поки не опинилася в самому центрі світової кризи. Завдяки статті у The New York Times від 14 серпня, в якій стверджувалось, що успіхи Північної Кореї у створенні міжконтинентальної балістичної ракети, яка може долетіти до США з ядерним зарядом, стали можливими завдяки придбанню ракетних двигунів українського походження.

Публікація в американському виданні наробила галасу по всьому світу й змусила вітчизняних політиків, чиновників та журналістів оперативно реагувати на скандал навіть під час низького політичного сезону, яким традиційно є серпень.

У перші години після публікації The New York Times державне підприємство «Південний машинобудівний завод ім. Макарова» — яке нібито й було виробником, чи навіть постачальником двигунів, — заявило, що ніколи не мало і не має жодного зв’язку з північнокорейськими ракетними програмами космічного чи оборонного характеру. Секретар Ради національної безпеки та оборони Олександр Турчинов запевнив, що український оборонно-промисловий комплекс не постачав ракетні двигуни та ракетні технології до Північної Кореї.

Із запереченнями наведених у статті закидів, що були розповсюджені The New York Times, виступили Державне космічне агентство і Державна служба експортного контролю України. А Ірина Фріз, голова делегації Верховної Ради України при Парламентській асамблеї НАТО, оприлюднила в себе на «Фейсбук»-сторінці ціле розслідування, яке спростовувало заяви про нібито постачання українськими виробниками устаткування для ракетної програми Північної Кореї.

Українська медіасфера теж зреагувала оперативно. Шеф-редактор онлайн-видання «Петр і Мазепа» Віктор Трегубов звернув увагу, що стаття в нью-йоркському виданню є дещо перекрученою версією дослідження Міжнародного інституту стратегічних досліджень (The International Institute for Strategic Studies (IISS), має офіси у Вашингтоні, Лондоні, Бахрейні та Сінгапурі), що побачило світ одночасно із публікацією нью-йоркської газети. Автором аналітичного звіту IISS та основним коментатором в матеріалі американської газети виступає одна й та ж сама людина, Майкл Еллеман, експерт Міжнародного інституту стратегічних досліджень.

Заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін звернув увагу, що закиди про те, що Україна нібито постачала до Північної Кореї ракетні двигуни, ґрунтується на свідченнях експерта, тісно пов’язаного з Росією. «Цікаво, що стаття у вічно_свободо_словному виданні ґрунтується здебільшого на словах одного експерта з ракетних технологій, який у 1995—2001 роках очолював програму скорочення ракетних озброєнь у Росії», — написав заступник керівника Мінінформу на своїй сторінці у «Фейсбуці». Артем Соколенко, керівник одного українського PR-агентства, провів аналіз «Фейсбук»-сторінки Еллемана й виявив його зв’язки з Росією вже на рівні особистого життя. (Потім профіль експерта було видалено.)

Можлива заангажованість провідного ньюсмейкера — не головне, що привернуло увагу в статті з американської газети. Віктор Трегубов наголошує, що, на відміну від першоджерела — дослідження, яке підготував Міжнародний інститут стратегічних досліджень, — у публікації The New York Times робиться акцент саме на українському «сліді», а оприлюднена тими ж дослідниками версія про російську участь у ракетній програмі Північної Кореї відходить на другий план. До того ж, замість припущень щодо тіньових і злочинних схем торгівлі двигунами українського «Південмашу», з’являються натяки на причетність до оборудок офіційного Києва. «...При виході з вузькоспеціалізованого звіту до високотиражної газети концепція змінилася. Тепер уже основна провина покладається на Україну, і раптово виявляється, що схема може діяти досі. Що, хоч і не прямо озвучує думку, що український уряд повинен бути в курсі, але явно підштовхує до неї читача», — зауважує шеф-редактор «Петра і Мазепи». І, насамкінець, резюмує свої враження: «Якщо у автора цих рядків ще були залишкові ілюзії щодо західної журналістики, то цей конкретний розбір їх знищив до молекул. Автор статті в The New York Times Вільям Броад — двічі лауреат Пулітцерівської премії. Що не завадило йому написати матеріал, який носить у кращому випадку ознаки крайньої недбалості, у гіршому — відкритого замовлення».

«Вишеньку» цьому медіаскандалу додає авторитетне американське видання Newsweek. Воно також написало матеріал на основі дослідження Міжнародного інституту стратегічних досліджень і статті у The New York Times. Але Newsweek примудрився додати до і без того скандальних меседжів заяву про те, що виробництво КБ «Південне» «знаходиться в Дніпрі, Україна, і розташоване в частині, яка намагається від’єднатися та приєднатися до Росії в умовах військового конфлікту».

Буквально наступного дня після виходу скандального матеріалу The New York Times, 15 серпня, у інтерв’ю української службі «Голосу Америки» Майкл Еллеман пояснив, що не стверджував, що ракетні двигуни могли надійти в КНДР з України — за його словами, вони могли постачатися і з Росії. «Якщо уважно прочитати те, що я написав, стає очевидно, що я не певен, що технології надійшли з України. Це могла бути Росія», — заявив експерт.

Він також спростував чутки про свою проросійськість. «Я не мав жодних контактів із росіянами. Я не фанат Путіна. Я маю велику симпатію до України. Я проти анексії Криму. Я не беру участі у пропаганді, яку проводить Росія», — наголосив він.

У цьому ракетному скандалі взагалі багато спростувань самих себе. В Україні це довелося робити команді Юлії Тимошенко.

14 серпня на сторінці лідера «Батьківщини» у «Фейсбуці» з’явилася заява щодо публікації в The New York Times: «Якщо ця інформація підтвердиться, то Україна може потрапити під санкції, а значить — залишитися без будь-якої допомоги з боку цивілізованого світу. Це — катастрофа для нашої країни». Виною тому, на її думку, є «непрофесійність та злочинність» нинішніх очільників держави.

Заяви з «Фейсбуку» Тимошенко стали топ-новиною для російських пропагандистських ресурсів і дали привід для звинувачень політика у використанні зовнішньополітичних проблем України для внутрішньополітичної боротьби, в «роботі на Кремль» та «зраді». Але наступного дня секретаріат «Батьківщини» повідомив, що «Фейсбук»-сторінка політичної сили «була використана для провокації», і що «на офіційному сайті партії «ВО Батьківщина» не було оприлюднено жодної позиції нашої команди щодо публікації в газеті New York Times». У заяві також було наведено офіційну позицію партії «щодо намірів дискредитувати Україну в очах світової спільноти»: «Наша держава та наші державні підприємства категорично не могли нічого постачати до КНДР усупереч міжнародним санкціям, особливо — товари військового призначення».

Таким чином два головні ньюсмейкери ракетного скандалу дезавуювали свої сенсаційні заяви. Але в комунікаціях завжди «перше слово дорожче від другого», спростування ніколи не можуть повністю ліквідувати іміджеві втрати й інші наслідки від появи сенсаційних звинувачень, навіть якщо пізніше їх було спростовано.

Та опускати руки і повторювати відомий вислів про «все пропало» теж не варто. Треба працювати.

Українська точка зору, український погляд, українська версія подій мають бути донесені до всіх цільових аудиторій, вони мають популяризуватися та просуватися. А з цим на сьогодні в нас явні проблеми.

«Світовими медіа йде хвиля публікацій про висновки Michael Elleman. Звичайно, у цих публікаціях не лунають і не можуть лунати прямі звинувачення української влади. Але там є лінія, яка здатна завдати серйозної шкоди нашим інтересам, — підозра у відсутності контролю за ситуацією. Якщо такі підозри залишатимуться без постійного й достовірного спростування, повтореного на всіх рівнях десятки разів, то сумнів неминуче перетвориться на уявлення, яке може впливати на ставлення і рішення. Сумнів стане фактом, попри будь-які реалії. Від компетентних структур України потрібна солідна, відповідальна реакція, постійно ретрансльована МЗС через всі можливі засоби. Це — єдина адекватна відповідь на бурю, яка наростає навколо», — написав у себе на «Фейсбук»-сторінці колишній заступник міністра закордонних справ України Данило Лубківський.

Але на сьогодні в наявності у нас проблема не тільки із «солідною, відповідальною реакцією», а й із «постійною ретрансляцією» цієї позиції «через усі можливі засоби».

Сайти «Петр і Мазепа», AIN.UA, котрі одними з перших самостійно намагалися розібратися, чому статтям із The New York Times не можна довіряти, за всієї поваги, не входять до найбільш впливових українських медіа, тим більше, за кордоном. Не є популярним засобом масової інформації і «Фейсбук»-сторінка Ірини Фріз, яка розмістила в себе ціле розслідування, що спростовувало тези матеріалу нью-йоркської газети. (До речі, спільнота українських журналістів-розслідувачів, за виключенням волонтерського «InformNapalm», чомусь не виявила бажання займатися «по гарячих слідах» дослідженням правдивості закидів The New York Times).

А чи є взагалі в Україні вітчизняні та водночас авторитетні для зарубіжної аудиторії ЗМІ? Іномовлення, UATV, фактично тільки стає на ноги. «Укрінформ», котрий виходить декількома мовами, залишається інформагенцією, яка працює на експертну аудиторію та не ганяється за популярністю. Це державні медіа.

Що ж до незалежних вітчизняних та проукраїнських (що важливо) ЗМІ, то насамперед згадується телеканал Ukraine Today («1+1 Media»), але він припинив роботу в перший день поточного року. Має якісну англомовну версію газета «День», але мало кого у владних інституціях це цікавить — державні інституції «не балують» видання ані допомогою в популяризації, ані підтримкою із розповсюдженням за кордоном.

Взагалі-то стрічки новин англійською мовою має низка вітчизняних медіа, але це переважно або інформагенції чи онлайн-ресурси, сфокусовані все ж таки на внутрішньому ринку, або ЗМІ, що, скажімо так, не ставлять собі за мету просувати українські інтереси.

Втім, «всі можливі засоби» — це не тільки вітчизняні ЗМІ, які віщають на аудиторію за кордоном. Це, зокрема, і зарубіжні медіа, з якими — теоретично — мають працювати наші дипломатичні представництва. Але як вони зможуть це зробити, якщо навіть на третій день із початку скандалу — від виходу горезвісної статті в The New York Times — на ранок 16 серпня, ані на офіційній сторінці Міністерства закордонних справ, ані Міністерства інформації України не було жодних офіційних заяв з приводу закидів американського видання?

Можна припустити, через те, що офіційно українську владу ніхто не звинувачував, було обрано ставку на оперативні неофіційні відповіді. Побачимо, чи буде обрана тактика ефективною. Але дуже б не хотілося через пасивність українських інституцій отримати розгортання на основі публікації в The New York Times нового «кольчужного скандалу». На початку 2000-х, часу розборок навколо ймовірного продажу українських радарних комплексів «Кольчуга» в обхід санкцій ООН до Іраку, в нас не було війни з Росією і таких надій на допомогу США саме у військовій сфері, але навіть тоді вся та скандальна історія мала для України дуже неприємні та відчутні наслідки.