Від Чорнобиля до Майдану

Коли наближається 26 квітня, ми дедалі частіше зустрічаємо словосполучення «жахлива трагедія», «агресивний «мирний атом», «злочин СРСР», «Чорнобиль». Але мало хто пам’ятає, що цієї біди можна було б уникнути. Письменник і журналіст Любов Ковалевська попереджала у своїй публікації в газеті «Трибуна енергетика» про те, що катастрофа на Чорнобильській АЕС — лише «питання часу». Рівно за місяць до події її матеріал ще й передрукувала «Літературна Україна». Але цей голос так і не був почутий. Ба більше, журналістку намагалися змусити замовчати не лише в СРСР, а й у його «правонаступниці» Росії. «Хто політикою і ядерною проблематикою в СРСРі займався? Лише самогубець!» — зауважила в нашій розмові Любов Ковалевська. За ці публікації, а також за подальшу багаторічну роботу зі збирання матеріалів, зокрема з численними (більш як 30 разів) відвідуваннями зони відчуження, у жовтні 1991 року журналістку нагородили міжнародною премією «За мужність у журналістиці». «Як громадянку України», — акцентує Ковалевська. Напередодні річниці Чорнобиля «День» поспілкувався з Любов’ю Ковалевською про «людський чинник» трагедії, перехідний шлях від «варварського патріотизму» до цивілізації, старі-нові політичні еліти, а також про інформаційну і військову агресію Росії.

— Екологічні рухи в Україні досі залишаються маргінальними, екологічні проблеми вважаються навіть не другорядними, а саму катастрофу на ЧАЄС вже майже забуто за 28 років. Чи винесено уроки з Чорнобиля?

— Екологічні рухи, як у європейських країнах, ніколи не існували ні в СРСР, ні в Україні. Природа належала державі, а людина була лише її споживачем: законним — збирала гриби, ягоди і трави або незаконним — займалася браконьєрством... Природу ідеологічно і романтично треба було любити, але берегти і захищати не лише на етичному, а й на правовому рівні «не своє» ніхто й ніколи не прагнув. Тому й ліси, і поля, і озера засмічували й занапащували — масова свідомість не ототожнювала чистоту довкілля з повноцінністю власного життя. У таких умовах екологічна свідомість не лише не розвивалася, а й не формувалася. Не було й повноцінної державної політики. В Україні масовий екологічний протест (саме протест, а не рух) був породжений страхом перед ядерною катастрофою, що вже сталася. Поступово він політизувався, «заражаючи» інші республіки Союзу, і призвів до краху імперії комуністів. Тому формування екологічних рухів знову загальмувалося, а драматичні події розпаду імперії, пов’язані з пограбуванням і зубожінням населення, знов поставили мільйони людей на межу виживання.

Чорнобиль, звісно, нікуди не зник і нагадає про себе обов’язково низкою технологічних і особистих катастроф, тому що слабка й корумпована економіка України не спроможна запобігати ні локальним, ні загальнонаціональним лихам.

— У своїй статті, яка виходила у «Дні» (2000 рік), ви назвали однією з причин Чорнобиля «людський чинник»: «... будь-яке державне насильство чиниться ЗА ДОПОМОГОЮ ЛЮДЕЙ чи з їхньої мовчазної ЗГОДИ. Людство дуже повільно йшло (і йде) від варварського ПАТРІОТИЗМУ до цивілізації». Чи бачите ви зараз, через 14 років, в українському суспільстві перехід від варварського патріотизму до цивілізації? Чи цей шлях ще не скінчився?

— Багатовікова українська мрія про власну державу і нечіткі уявлення про її сутність разом із відсутністю досвіду державного будівництва призвели до численних помилок як у виборі влади (від радянських господарників до бухгалтера із селянською свідомістю і абсолютним нерозумінням багатонаціонального суспільства власної країни і навіть до колишнього недорікуватого карного злочинця), так і у виборі ціннісних орієнтирів, які цілком можна визначити як варварський патріотизм. Саме тому Україна і через два десятиліття опинилася на межі розколу і війни з Росією, але з порожньою скарбницею, збитковою економікою, несформованими державними інституціями, з неоформленими кордонами і небоєздатною армією.

Та весь цей час у суспільстві приховано визрівав цивілізаційний протест, який і вилився у величні і трагічні події Майдану. Україна нарешті визначилася з вибором, на весь світ заявивши про відданість загальнолюдським цінностям, а не містечковому митному союзу авторитарних держав з неконкурентними економіками. І я солідарна з Майданом і цивілізаційним вибором України. Є моделі, є орієнтири, щоб сформуватися і бути європейською державою.

ЛЮБОВ КОВАЛЕВСЬКА (НА ФОТО — У ЦЕНТРІ) З МІЖНАРОДНОЮ НАГОРОДОЮ «ЗА МУЖНІСТЬ У ЖУРНАЛІСТИЦІ». ВАШИНГТОН, ЖОВТЕНЬ 1991 РОКУ / ФОТО З FACEBOOK

— Того ж таки 2000 року у статті «Розвиток — не наша ідея?», аналізуючи процес державного становлення України, ви написали: «Наша еліта так і не запропонувала жодних об’єднавчих ідей». Як ситуація змінилася відтоді? Чи запропонував їх Майдан? Чи має потребу зараз українське суспільство в таких ідеях, сформованих елітою, чи воно може генерувати «мости», умовно кажучи, самостійно?

— Сьогодні я з великою тривогою чекаю травневих виборів в Україні... Відбудеться не лише зміна влади, а й еліт. Останнє — є особливо важливим, оскільки стара еліта показала свою цілковиту неспроможність у генеруванні цивілізаційних ідей і об’єднанні українського суспільства. Серед кандидатур на пост президента теж немає нових особистостей, не пов’язаних із злочинами влади чи олігархічними кланами. Озлоблені реваншисти чи комуністичні пристосуванці абсолютно не придатні для тієї колосальної роботи, яку треба зробити раз і назавжди, перетерпівши нові нестатки. Та все ж травневі вибори — це не так відповідальність перехідного уряду «юліністів», що викликає подив своїми непослідовними діями, як громадян України. Від явки виборців залежатиме і цілісність України, і наявність гідності громадян.

Не завдання Майдану генерувати ідеї і налагоджувати мости! Це завдання українського громадянського суспільства, яке здобуло наочний урок самоорганізації і самоврядування на Майдані. Проте використовувати його треба тепер уже для встановлення миру і налагодження нормального життя.

«НЕСПРОМОЖНІСТЬ ОБЛАШТУВАТИ РОСІЮ УСЕРЕДИНІ ЗНОВУ ПІДШТОВХНУЛА ЧИННУ ВЛАДУ ДО АГРЕСИВНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ»

— Донедавна українське суспільство, існуючи в рамках своєї держави, всіляко висловлювало (словесно) невдоволення роботою державних структур, але при цьому нічого не роблячи для зміни ситуації, виявляючи терпимість як до неминучого зла. Російське суспільство існувало в цій же парадигмі. Якщо порівнювати зараз українське і російське суспільство, то чи можна говорити про зміну цієї системи в першому і незмінності ситуації в другому? Чи еволюціонувало в певних аспектах українське суспільство?

— На превеликий жаль, усі ми вийшли із Совка, а багато хто й досі там... Цей факт значно ускладнює завдання громадянського суспільства, яке до того ж перебуває у процесі формування. Та все ж Україна після розпаду Союзу існувала в умовах м’якої держави, що дало змогу громадянам усвідомити переваги свободи і поваги до особистості, людської гідності. Суджу за багатомільйонною маніфестацією киян та мешканців інших міст після невмотивованого жорстокого побиття студентів «Беркутом» на Майдані. Це було приголомшливе видовище! — абсолютно неможливе в Росії... З другим пришестям до влади В. Путіна і встановленням диктату силовиків, у Росії постійно звужується поле свободи, інакомислення, самоорганізація і громадська ініціатива всіляко придушується. Неспроможність облаштувати Росію усередині знов підштовхнула чинну владу до агресивної зовнішньої політики, що базується на компенсації комплексу меншовартості «перемогами» над Грузією (що дико!), над Америкою (що смішно!), над Україною (що соромно і боляче)...

Російське суспільство набагато складніше, ніж українське, при цьому воно обтяжене імперськими амбіціями, лицемірством як основою виживання і небажанням брати на себе ні відповідальність, ні провину за те, що відбувається в країні. Влада постійно по крихті підгодовує свій низовий електорат, тим самим забезпечуючи собі довічну владу. Це зветься стабільністю! Ось чому третина росіян із надією і хвилюванням стежила за Майданом і щиро схвалює вибір України, хоча така позиція вже є небезпечною!

Якщо Україна впорається із внутрішніми проблемами і не змінить свій вектор розвитку, неототалітаризм не закріпиться в Росії. Тобто історично Україна ще і покликана стати могильником... ні, не імперії, а тоталітарної догми: держава — над усе, людина, громадянин — вторинні. Час повернути братські борги!

«ДО ТАКОЇ НИЦОСТІ НЕ ОПУСКАЛИСЯ НАВІТЬ РАДЯНСЬКІ ПРОПАГАНДИСТИ»

— Чи є свобода слова в українському і російському інформаційному просторі, чи це фікція? Чим ці два медіа-простори відрізняються один від одного?

— Ситуація в інформаційному просторі, звичайно, подібна: немає ні свободи слова, ні розумного слова! Про сьогоднішнє російське телебачення, що з ранку до вечора дискредитує Україну, не хочу навіть вести й мови... До такої ницості не опускалися навіть радянські пропагандисти! Для мислячих є інтернет. І хоча там теж вистачає брехні інформаційної війни, можна отримувати інформацію від друзів і колег з різних куточків України, яка була і залишається для мене рідною країною.

— Зараз ЗМІ дедалі більше використовують новинну подачу інформації (оприлюднюють лише те, що сталося, без висновків чи причин того, що сталося). Ще гірший формат — так звана рубрика «Без коментарів». Куди поділася аналітика?

— Аналітика — для розумних! Попит є, але він маленький... Мотивація зникає. Тепер пишуть лише під замовлення.

«ВЕСЬ СВІТ ПІДТРИМУЄ УКРАЇНУ, АЛЕ ПОКЛАДАТИСЯ ТРЕБА ЛИШЕ НА СЕБЕ»

— Ваша стаття про Чорнобиль у газеті «Трибуна енергетика» стала непочутим прогнозом катастрофи. І в подальших ваших аналітичних публікаціях ви неодноразово аналізували виклики становлення України. З вашої Facebook-сторінки видно, що ви і зараз стежите за подіями в країні. Чи є у вас міркування, чим (коли? з якою розстановкою сил на геополітичній арені?) може скінчитися напад Росії на Україну? Що може змусити Путіна повернутися до норм міжнародного права?

— Усе, про що я вела мову вище і про що свідомо змовчала, призвело до того, що Крим здали Росії без жодного пострілу, образно висловлюючись. Здали українські громадяни (не важливо, якої вони національності). І Україні відповідати на це запитання: чому? І чому її спецаналітики не прорахували такого варіанту, коли після Майдану, який сам по собі є страшним для російської влади, і ганебної втечі Януковича, нова українська влада просто подарувала Росії і привід, і можливість, розпочавши своє правління не з мізків, а з горезвісної мови (20 років одні й ті ж самі граблі!).

Те, що слідом за Кримом виникнуть патріоти і народні мери на Сході, було і дурневі зрозуміло... Насправді цьому цинічному сепаратизму з вивішуванням російських прапорів можна і потрібно було покласти край у зародку — без жодного пострілу...

Росія не мала і не має наміру воювати з Україною! І проковтнути Схід у неї горлянка замала — на Крим усім миром збирають добровільно-примусово (платити за свій «одобрямс» путінський електорат зовсім не хоче). Чого ж домагається Росія?! Федерального устрою України, коли кожен регіон самостійно (під заступництвом Путіна) визначатиме свою економічну політику, тобто може приєднатися до Митного союзу, заблокувавши тим самим не лише шлях до ЄС, а й саму можливість існування незалежної держави Україна. Іншими словами, щоб Україна ніколи не могла змінити сьогоднішню злодійську систему влади і стати демократичною правовою державою, Росія і пропонує свій досвід федерації...

Перше знайомство світу з Україною було через Чорнобиль, зокрема й через мене. Зараз глибше пізнання країни відбувається через спецоперацію Росії, що удає із себе наддержаву, здатну безкарно зневажати будь-яке міжнародне право, що склалося у післявоєнний час. І весь світ підтримує Україну, що украй важливо для недосвідченої і нерозвинутої країни. Не треба повторювати минулих помилок — треба вчитися вибудовувати рівні чесні відносини з будь-якою країною у світі, але покладатися лише на себе. Хоча за сьогоднішньої ситуації врятувати Україну від небуття можуть лише США і ЄС.