Від самотності до фемінізму

«Спляча красуня» — це драма з еротичними мотивами у виконанні новоспеченої австралійської режисерки Джулії Лі. Хоч назва цілком казкова, маємо недитячу жіночу історію, яка стала чи не найгарячішою сенсацією позаминулого Каннського міжнародного кінофестивалю.

Сюжет зав’язується таким чином... Головна героїня на ймення Люсі влаштовується до своєрідного борделю, де вона під дією сильного наркотика проводить час у кімнаті «сплячої красуні». А тим часом клієнти-чоловіки, зазвичай немолодого віку, роблять із нею все, що заманеться; забороняється тільки проникнення. Люсі вкрай кортить дізнатися, а що ж відбувається, коли вона, власне, спить?

Вважається, що сюжет цього фільму — це така собі алюзія та ремінісценція на відому біблійну історію про Сусанну і старців, яка здавна є досить популярним сюжетом для різноманітних літературних та мистецьких трактувань, особливо в живописі.

Також ця стрічка розглядається як своєрідна новітня версія культової еротичної сатири Луїса Бунюеля «Денна красуня». Хоч насправді поняття еротика, еротизм щодо «Сплячої красуні» мають вживатися надзвичайно обережно.

Справді, оголене тіло Люсі, актриси Емілії Браунінг, присутнє на екрані досить довго. І камера ніби виспівує, сказати б, справжню вуайєристську пісню. Але при цьому еротизм як такий практично відсутній.

Є лише поверхня тіла. І можливість тільки милуватися нею. Ну, і ще можливість спостерігати за тим, що з цим тілом роблять. Але все надзвичайно холодно, побачите. Детально вибудуваний кадр і спостереження.

Що це, звідкіля і навіщо? Як уже повідомлялося — з Австралії. Джулія Лі — письменниця, і «Спляча красуня» — її кінодебют. Звісно ж, створена за власним сценарієм. Фактично, це кіно про самотність, про апатію та подих смерті, про приспану сексуальність і пробудження фемінізму. Власне, про все те, що є близьким для творчого світогляду однієї з найвідоміших у світі режисерок — також письменниці Джейн Кемпіон, яка, переказують, і благословила свою підопічну на шлях до конкурсу Каннського фестивалю.

Принагідно нагадати, що Джейн Кемпіон — новозеландка, але також працює в австралійському кінематографі. І вона — єдина жінка-режисер, яка одержала «Золоту пальму» в Каннах; це за фільм «Піаніно», і вже практично двадцять років тому...

У програмі ж демонструватиметься спеціальний сюжет про те, як особливо трактується жіноча тілесність і сексуальність в австралійському та новозеландському кінематографах.