Відмичка для країни
Якщо хтось не знає, універсал — це ключ, що підходить до всіх замків. Відмичка, загалом. От було б прикольно, якби й однойменний документ назвали просто і без евфемізмів. А головне — суть би одразу стала зрозуміла: на управі країни висить великий комірний замок, кожна група громадян, яка намагалася туди потрапити, силкувалася відчинити цей замок своїм ключем. Вирішили шукати відмичку, щоб хоч якось вийти з тупикової ситуації. Оце сиділи наші політики та громадські діячі за круглим столом, обговорювали, де який «зубчик» до відмички причепити, а який навпаки — спиляти. І дивна річ: народ усе це багатогодинне і не найвеселіше дійство дивився, не відриваючись.
Як повідомив в ефірі «5 каналу» соціаліст Василь Цушко, посиденьки за круглим столом дивилися 9 мільйонів телеглядачів. І це влітку, в розпал відпусток, коли ріки-моря-дачі ваблять і відволікають від державних проблем! Напевно, допекло громадянам, схопило за живе, очевидно, громадяни вже вважають, що хоч наглядати треба за тими, кому вони делегували право їхні права відстоювати. Причому, якщо раніше ми навчилися читати між рядків, тепер ми вчимося чути «між слів» і читати по обличчях. Пізнавальне, до речі, заняття! Та й істинне значення сказаного начебто і ні про що зрозуміти можна. Одне незрозуміле: за яким принципом підбирався весь цей хурал? Якщо там був перший президент, то чому не було другого? Першого послухати — одне задоволення, як і поспостерігати за третім, який конспектує на листочках слова попередника. Але й за другим уже скучили — як за оратором. Чому не було екс-спікера, чому саме ці суспільні діячі представляли громадськість країни? А минула доба, народ обговорив побачене і взявся гадати: а що це було? І навіщо? Щось усе в нас по колу, а час би — по спіралі. Але ж ні, як на дитячій залізниці: і вагончики начебто жваво біжать, і шлагбауми мимо проносяться, а все повертається до початкової точки.
Політичні перипетії, які ми спостерігаємо, породжують несподівані асоціації. «НТН», наприклад, два тижні поспіль показував фантастичні «саги» про Годзіллу. Годзілла — це такий монстр із непробивною шкурою, який видихає навіть не полум’я, а якусь супер-руйнівну субстанцію, поруч із якою бойова лазерна зброя відпочиває. «Покликання» чудища — бути караючим мечем для японців за різні нехороші речі, що загрожують безпеці людства. Щоправда, в одній із серій рольовий сценарій був іншим — Годзілла стала захисником Японії перед ще більшою загрозою. Так от, у цих «сагах» втілені всі мілітаристські японські мрії, там (хоч у кіно) японці оперують фантастичною з вигляду, за електронною начинкою та забійною силою зброєю й іншими воєнізованими електронними штучками. Загалом демонструють загнану всередину тугу за зброєю масового знищення. Але цікавіше інше: перед реальною загрозою-Годзіллою герої- воєначальники, пересвідчившись у неефективності найкрутіших збройових «палиць», на час впадають у депресію. А тим часом з агресором-Годзіллою воюють «добрі монстри» — гігантський метелик-руйнівник Мотра тощо. А ці чекають, зовсім як за буддистським висловом: «якщо довго сидіти на березі річки, можна побачити труп ворога, що пропливає мимо». І дочекалися — знесилене чудовисько вбиває герой-одинак. До чого це все? Та до того, що дивишся-дивишся фантастичні японські нісенітниці й ловиш себе на думці: до болю знайомий сюжет, десь зовсім недавно бачив майже те саме! Прибрати кіношну лузгу, і все стає ясно: це ж про нас, про наших рідних лідерів-політиків й інших «воєначальників». От лише з героєм-одинаком невдача — не проглядається він у нашому сьогоденні.
Або от ще дивна передачка на Першому Національному, «Український вимір» називається. Якщо, втомившись від трансляцій із парламенту, переключитися на вітчизняний «вимір», то, як ви гадаєте, що можна побачити? А от і не вгадали. В одній з останніх передач там обговорювали, кого краще тримати в будинку: паука- птахоїда, ящірку чи міні-свиню вартістю півтори тисячі доларів. Кожен власник звірів-екзотів, звісно, має власну думку стосовно цього. Але і ми мимохідь дізналися багато «корисного». Наприклад, про те, що цього сезону у вбраннях для декоративних свиней модні морські мотиви... Ні, будь ласка, як кажуть, комусь подобається шербет, комусь — свинячий хрящик. Просто чомусь думалося, що український вимір — це щось інше.
А загалом неспокійно у світі. От і в Лівані не побажали бачити Кондоліззу Райс. Після того, як Ізраїль розбомбив Кану — місто, де Христос здійснив своє перше чудо, перетворивши воду на вино. Загалом у боротьбі за мир від світу каменя на камені не залишимо... А в Криму ще один борець за світле майбутнє з’явився — росіянин Бабурін. Приїжджав відсвяткувати з російськими ВМС їхнє професійне свято. На яке, до речі, росіяни вперше не запросили своїх українських колег. Дуже його засмутило, що наші «їхнім» різні обмеження встановили — щодо пуску ракет і використання авіації. Своє засмучення він продемонстрував доволі нестандартно — забажав, «щоб російські війська в Криму були господарями» («ТСН», «1+1»). І що наші? Виступили з нотою протесту, затаврували ганьбою чужинця з парламентської трибуни, вказали на двері? Ні, реакції на це великодержавне хамство не було. Чи її теж треба було вгадувати по обличчях?
А зенітом тижня, і не лише тижня, став час «Ч». Усю середу народ чекав президентового рішення й гадав — або-або. Парламент готувався до розпуску, Президент, загалом-то, готував країну до того ж. До вечора й сумнівів ні в кого практично не залишилося: новим виборам — бути. Крапку в домислах мало поставити телезвернення глави держави. Народ прикипів до телевізорів в очікуванні вироку. Але всі окреслені терміни минали, а Президент усе не з’являвся. Досидівши безрезультатно до півночі, країна заснула, щоб прокинутися вранці в тривожному очікуванні: ну, що? І зітхнула з полегшенням: нічого страшного не сталося — прем’єр поданий, універсал підписаний. Золотий ключик до заповітної скриньки знайдений. Чи вдасться з його допомогою відкрити все, що заплановано, — побачимо.
