ВIТЧИЗНЯНИЙ ТЕЛЕЕКРАН <BR>дуже вузький для вітчизняних реалій

Iз багатьма оцінками дій опозиції, які висловлюються нині на наших загальнонаціональних телеканалах, можна погоджуватися або сперечатися. Скажімо, навряд чи в когось нині є неспростовні аргументи проти тверджень, що в опозиції немає ні реального лідера, ні реальної програми дій, насамперед, не «проти», а «за що?» (про що автор цих рядків писала ще в «Дні», № 6, від 12 січня ). І справа, загалом, не в тому, що в рядах акції «Україна без Кучми» зібрався різношерстий політичний конгломерат (це в кризових ситуаціях було характерне для багатьох країн), а в тому, що немає ідеології такого конгломерату, а ті зародки її, які формуються, поки що не донесено до мас.

Можна приймати або критикувати деякі професійні прийоми, які використовуються на наших телеканалах. Ну, скажімо, насамперед через його неексклюзивність, — хід В. Піховшека в останньому недільному «Епіцентрі» («1+1») , коли ведучий перерахував усі справи, зроблені за минулий тиждень нашим Президентом, зі словами про те, що ось, мовляв, під час політичного хаосу «Президент просто працює». Немає сумніву в тому, що і це є, за твердженням В’ячеслава, свідченням того, що рано списувати Президента з політичної шахівниці. Однак дуже вже віддає нафталіном такий прийом, який неодноразово використовував у «7 днях» (УТ-1) Ігор Сторожук іще 1999-го, під час президентської передвиборної кампанії.

Або, скажімо, де це за кордоном бачив Микола Княжицький ( «Свобода слова», ICTV ) такі телеканали, які помічають на центральних вулицях своїх столиць демонстрації виключно в 50 і більше тисяч чоловік? А, мовляв, у бік 5—10 тисяч жодна телекамера не обернулася б?!. І все ж подібні приклади — дрібниці.

Однак є речі, які, на мій погляд, просто неприйнятні на телеекранах країни, що декларує свою цивілізованість і європейський вибір. Передусім — це вживання сьогодні телеканалом УТ-1 , також і візуальними засобами в «7 днях», порівняння нинішньої опозиції з нацистами. Цього просто не може, не повинно бути, тому що 1) це аморально — проводити паралелі з військовими злочинцями, на руках яких — кров мільйонів людей, стосовно громадян своєї країни, будь-який iз котрих також і в суді доведе категоричну безпідставність того. Це аморально стосовно і ветеранів ВОВ, яких також немало в колонах демонстрантів «Україна без Кучми». Це саме вони воювали з нацистами, щоб їхні діти та внуки, з-поміж них і шановні телеведучі, могли народитися, вивчитися і тепер промовляти з наших екранів. Подібних аналогій не може, не повинно бути, тому що 2) вони навіть не аргументуються якимось чином нашими політтехнологами. І, нарешті, 3) це просто непрофесіонально, бо нацизм і, зокрема, той, який демонструвався нам з екрана УТ 1,був передусім державною, офіційною ідеологією Німеччини часів Гітлера. Парад нацистів, демонстрований УТ 1, бувпарадом державної армії. А, значить, подібні аналогії — це ведмежа послуга Долганова та Лапікури (який першим провів таку паралель) нашій державній владі, також і Президенту, бо сприймаються вони саме як символ придушення державою опозиції, плюралізму політичних сил, думок тощо. Причому це не перша двозначна річ, якої припустилися останнім часом іміджмейкери влади. Бо до цього була протягом декількох тижнів там же, на УТ-1 , антиєвропейська істерія у зв’язку із заявами ПАРЄ про проблеми в нас зі свободою слова тощо. Тим часом, відомо, як уважно дивляться співробітники абсолютно всіх посольств усі теленовини та політичні передачі, і передусім, — державного каналу. І як же вони мають реагувати після цього на всі наші декларації про прагнення до Європи, до Європейського Союзу, про прагнення одержувати кредити МВФ, ЄБРР тощо, коли при цьому в країні розгортається істерія у зв’язку з будь-якими зауваженнями представників західних держав на адресу політичних процесів в Україні?

Точно так само абсолютно незрозумілим видається і те, що досі, і після відомого засідання РНБО, і після заяви Л. Кучми, І. Плюща, В. Ющенка, — на загальнонаціональних каналах, також і на державному, так і не було задекларовано Мету, яку все-таки збирається поставити перед собою влада в нинішніх обставинах. Мету — і політичні механізми її досягнення. Більше за те, так, наприклад, у тижневиках «Епіцентр», «Подробиці тижня» («Інтер») настійно проводилася думка, що необхідний діалог між владою й опозицією, при цьому декларувалася і особлива відповідальність саме влади за можливість такого діалогу. Однак у «7 днях» не лише тон ведучого стосовно опозиції опосередковано заперечував будь-яку можливість такого розвитку подій. Але й п. Долганов прямо як особливо неприйнятну діяльність деяких ЗМІ визначив якраз те, що «владу хочуть підштовхнути до діалогу з опозицією»!

Тим часом суспільство має право знати, які ж усе-таки шляхи виходу з політичної (та етичної!) кризи вбачає і розробляє влада, якщо, скажімо, це не шлях діалогу! На жаль... Як і раніше, ось уже протягом декількох місяців, нам так і не представлено вагомі аргументи правильності позиції влади (яка, мовляв, припустімо, часом помиляється, але все ж ставить перед собою мету саме блага свого народу?). Таких аргументів немає? Немає креаторів ідей, які могли б надати владі такі аргументи? Чи все якось ніколи? Але тоді яким чином влада має намір переконати народ своєї країни в тому, що вона діє в ім’я інтересів держави та громадянського суспільства, а опозиція — проти? І що саме розкручення «касетного скандалу» — головна небезпека для незалежності країни, а не ті очевидні кризові явища в самій владі, її небажання (або невміння) реально реформувати в бік прозорого ринку економіку країни, прозорої політики — механізми всіх виконавчих структур, починаючи від податківців і закінчуючи відомствами оборони, СБУ, міліції тощо. Адже навіть у незалежності од результатів експертизи аудіокасети майора Мельниченка і того, хто саме безпосередньо причетний до зникнення Георгія Гонгадзе, «тепгейт» усі ці архіпроблеми лише висвітлив, але не породив. Так, є величезна провина в тому, що відбувається в країні, і тих, котрі сьогодні перебувають в опозиції. Та хіба і це також не могло б стати мотивом для конструктивного діалогу про те, як виходити з майже патової ситуації? Голослівні ж заяви про загрози самого «тепгейту» лише породжують куди адекватніші (нiж офіційні, нами вище наведені) аналогії з тими вiдомими в iсторiї ситуацiями, коли гасло «Вітчизна в небезпеці» ставало підставою для знищення інакомислення, свободи преси, багатопартійності, свободи демонстрацій, страйків тощо. Точно так само, до речі, для демократичних суспільств неприйнятна і така цінність, яку люблять розігрувати на наших телеекранах, як стабільність. Як, по-моєму, правильно зауважив автор праці «Сучасне новинне виробництво» Сергій Дацюк (Агентство гуманітарних технологій) , «у ліберальних суспільствах приховано або явно завжди провадиться думка про те, що світ нестабільний і спокою ніколи не може бути досягнуто». Цінностями ж там вважаються безпека, свобода, добробут, розвиток тощо.

Так же неадекватно виглядають і огульні звинувачення всіх учасників Форуму національного порятунку в причетності до карних злочинів. Як заявив Вадим Долганов, там, мовляв, зібралося півтора десятка осіб, стосовно яких уже порушено кримінальні справи. Напевно, мався на увазі і, скажімо, Левко Лук’яненко, що відсидів своє (але не карне!) в радянські часи? Бо, крім Юлії Тимошенко та ще Володимира Олійника, ми чомусь поки що не чули про інші карні справи. А якщо для цього, скажімо, на думку В. Долганова, є стосовно багатьох членів ФНС підстави, то куди ж дивиться наша Генеральна прокуратура? І як, зрештою, бути із презумпцією невинуватості? Що, звичайно ж, стосується і дій опозиції, яка виходить на вулиці і парламентську трибуну з гаслами та заявами явно провокаційного і явно юридично некоректного характеру. Але чи не повинна бути саме влада, вже хоч би через те довір’я, яке надав їй народ, — і моральнішою, і мудрішою? І не тільки повинна, але адекватність реакцій, до яких важко «підкопатися», є завжди доцільнішою!

Загалом же, хіба такими неглибокими посиланнями, які звучать iз наших екранів, можна згладити гостроту справжніх процесів, що відбуваються в країні? Чи не настав час їх просто вирішувати? Також — і за допомогою системного аналізу глибоких причин тих криз, які вже навіть випліскуються на вулиці. І місце для такого аналізу — на телебаченні також.

Однак замість цього — знову і знову в нашому телеефірі — просто шаманство замість вивіреної, зрілої, нехай навіть і пропаганди позицій влади, але чесної, а не маніпуляційної. За весь час після Нового року в телеефірі загальнонаціональних каналів не було жодного представника опозиції. Тобто діалогу немає зовсім. Не кажучи вже про діалог задля пошуку істини, тобто аргументів, а не маніпуляцій. Здавалося, що ті технологічні помилки, яких припускалися, скажімо, ведучі грудневих спецвипускiв «Фактів докладно» (ICTV) — Княжицький, Кисельов, Кулаков, — мали б стати тільки досвідом для вдосконалення аргументаційної бази, для пошуку нових ідей, котрі професіонали, які взялися за імідж влади, мали б запропонувати. Однак замість цього ми бачимо переважно монолог журналістів, що взяли на себе ексклюзивне право бути публіцистами (хоч іще невідомо, наскільки довіряють їм у такій ролі глядачі!). На ролі ж гостей студій запрошуються переважно «свої», «безпечні» політики. Це означає, що не тільки в опозиції, але й у влади немає реалістичних цілей, програми дій? А є тільки бажання — але не можливості! — якось утриматися? А піарові досить лише створити видимість сили, видимість упевненості, видимість чіткої позиції? А де ж відповідь на запитання: а за що все-таки, що стосується інтересів народу, бореться влада? Реальна відповідь — а не задля галочки самозаспокоєння? А тим часом Форум національного порятунку вже оголосив деякі програмні речі — з-поміж них і мету побудови правової держави. І те, що із заявою форуму в громадян країни немає ніякої можливості ознайомитися, крім як в Інтернеті, ще нічого не означає. Усі стіни, також і «залізні завіси», i «залізні замки» для ЗМІ колись розвалюються. У суспільстві вже давно назріла необхідність у загальнонаціональній дискусії і про співвідношення інтересів держави та громадянського суспільства, і про шляхи зміни нинішньої системи «державного капіталізму з радянським обличчям», і про засоби виведення з тіні більшої частини економіки та капіталів, і про етичні засади влади та способи її «безкровного», але очищення, і про межі застосування сили, хоч і в «оксамитових рукавичках» — задля декларованої нібито високої мети, наприклад, відстоювання незалежності. Які рамки тих засобів, що виправдовують цілі, — як влади, так і опозиції? І таке інше.

Якщо у влади є аргументи — вона повинна представити їх своєму народові. І в цьому, насамперед, і має полягати роль такого могутнього засобу, як державне ТБ. Якщо аргументів немає — влада має поступитися місцем іншим, які на чесних, прозорих виборах отримають підтримку більшості громадян. Третього не дано, і це станеться якщо не через кілька місяців, то через рік. Не через рік, то через п’ять або десять... Уся історія цивілізованого людства протягом кількох тисяч років ще не знала ходу назад. У ній бувають тільки зупинки, зигзаги, — але чи таким є повітря в тих зонах часу, що зупинився, щоб ним могли надихатися наші діти, не кажучи вже про внуків?