Вон СМIТ: «Щоб бути вільною, українська преса повинна мислити як вільна преса»
Вон Сміт — легендарна для історії британської преси людина. Колись він заснував невеличке незалежне новинне агентство під назвою Frontline News Television. Протягом 15 років він та його колеги висвітлювали конфлікти усього світу, працюючи як вільні тележурналісти. Першопочатково Вон мав лише трьох колег, двох з яких було вбито. Сам журналіст був двічі поранений. Дуже скоро діяльність Frontline News Television стала предметом гордості британців, а один із журналістів служби Бі Бі Сі написавкнигу під назвою «Лінія фронту, правдива історія британських інакомислячих, які змінили обличчя воєнного репортажу». Потім журналістика зазнала корінних змін, діяльність агентства стала неактуальною. «Але нам здалося, що ми стали частиною історії журналістики. Тому я і вирішив відкрити власний журналістський клуб — Frontline Club», — каже Вон. Зараз він налічує більше 1000 постійних членів.
— За останніми висновками «Репортерів без кордону» Великобританія перебуває на 31 му місці серед країн із найбільш вільною пресою. Для такої розвиненої країни це не такий уже і високий показник. Яка ситуація зі свободою слова у Великобританії?
— Думаю, що показники організації «Репортери без кордонів» відображають неприємні тенденції у розвитку свободи преси в Сполученому Королівстві. Ці показники, на мою думку, є свідченням хвилюючої тенденції, спрямованої до корпоратизму та популізму. Новини — це продукт, який останнім часом часто сприймають як предмет розважальної якості. Організації новин працюють, щоб заробляти гроші, конкуренція у цьому бізнесі дедалі більше зростає. Британське суспільство доволі забезпечене, ми сприймаємо наші свободи як належне, тому усе більше і більше зосереджуємося на грошах. Я не думаю, що нам слід сприймати наші свободи як належне.
— Як законодавчо закріплена свобода слова у вашій країні, адже ви не маєте Конституції, а також Закону про пресу?
— За багато років ми, як країна, як острів, спромоглися створити сильні інституції, які б нас захищали від надмірного впливу політики. Оскільки я не юрист, я не знаю, якими є точні правові гарантії свободи преси у Великобританії. Я думаю, що наша правова система працювала відносно добре. Вона мала можливість діяти мудро у порівнянні з країнами, у яких інституції менш зрілі. Однак, зараз я помічаю ознаки руйнації. Впродовж останніх 10 років рівень політизації у наших інституціях зростав, і це не може не хвилювати. Оскільки наші старіші інституціїї ослаблюються через певну байдужість, я думаю, що британським засобам масової інформації слід заповнювати вільний простір. Окрім того, на мою думку, преса не стала більш відповідальною, вона не працює на відповідного до її впливовості рівні. Новини стають дедалі тривіальнішими і в результаті з’являється значна імовірність політичних негараздів.
— Якою, на вашу думку, є ситуація зі свободою слова в Україні?
— Я думаю, що в Україні існує хвилююче прагнення свободи. Люди знають ціну відсутності свободи: у випадку з Україною це бідність, війна та голод. Українські журналісти, з якими я спілкувався, цікавилися, як усе робиться в інших країнях. Журналісти у моїй країні здаються менш відкритими до критики своєї професійної практики, і це неправильно, оскільки постійний контроль повинен підтримувати якісну журналістику.
У закритому суспільстві, де інформацію необхідно контролювати, щоб забезпечити владу керівникам, де людям говорять те, що вони хочуть або потребують чути, роль журналістів не більша ніж фікція, писанина, яка не потребує незалежного мислення. Незалежна журналістика дозволяє людям бути причетними до суспільних процесів, і сприяє прийняттю оптимальних рішень. Вона дозволяє якомога більшій кількості людей долучатися до прийняття цих рішень. Звичайно, журналісти не повинні вказувати людям, яке рішення приймати, але надавати якомога якіснішу інформацію вони повинні — щоб люди ставали корисними відповідальними громадянами. На жаль, володіння газетою чи телевізійним каналом надає власнику можливість політичного впливу. Цим можуть зловживати, і не тільки в Україні. Окрім того, журналістика — це професія, і журналістам треба отримувати платню за свою роботу, щоб вони могли забезпечувати свої сім’ї. Цьому важко заперечити, і так повинно бути. На щастя, у кожному суспільстві існують незалежні, сміливі і чесні люди, які висловлюють свою думку. Я найбільше захоплююсь такими людьми. Вони незвичайні.
— З огляду на досвід Британії, що потрібно робити Україні, аби свобода слова була втілена?
— Не можу дати відповідь на це запитання з британської точки зору. Можу відповісти зі своєї точки зору. Я думаю, що британська журналістика оновилася і є сильною, але досконалих зразків немає. Вона має схильність до зверхності та менторства. Той журналістських клуб, який я очолюю в Лондоні — Frontline Club, має справді міжнародну перспективу, оскільки перебуває в міжнародному членстві. Я люблю журналістику, бо вона єднає людей з усіх країн і з різним походженням, які мають спільні цінності. Це будує мости і дає надію.
Журналістика повинна бути критичною та мужньою, чесною перед людьми та керівниками. Українській журналістиці, на мою думку, слід модернізувати свої вміння і професійну мову. Щоб бути вільною, українська журналістика повинна мислити як вільна преса.
Журналістика — це не велика наука і не велике мистецтво, доступне небагатьом людям, які спеціально навчалися для цього. Насправді вона проста і фундаментальна. Її справа — розповісти правду. І її слід поважати, якщо вона справді робить так.
— Які ваші прогнози щодо становища свободи слова в Україні на найближчий час?
— З часом вона стане такою, як наша і зіштовхнеться з тією ж проблемою, яку наразі маємо ми. Її здоров’я будуть підтримувати непідкупні, можливо, молоді, розумні люди, які думають вільно, користуються інтернетом та іншими сучасними технологіями для того, щоб ставити питання, а відповіді піддавати сумніву. Принаймні, я сподіваюся на це.
— Зараз триває постійна дискусія щодо того, який спосіб висвітлення подій є правильним з погляду справжньої професійної журналістики. Інакше кажучи: журналістика фактів чи журналістики оцінок? Якої позиції щодо цього притримуються у Великобританії? І як взагалі трактуються функції журналістики?
— Це дискусія насправді важлива. У Британії найпоширенішою і найліберальнішою є думка, що журналістика повинна бути «об’єктивною» і оприлюднювати будь-які упередження. Так робила це Бі Бі Сі. Цікаво,що Бі Бі Сі нещодавно оприлюдинила всі моменти, де вони вбачали власну упередженість. Мені це здається здоровим зізнанням, що свідчить про те, що напрямок зусиль перебуває під постійним переглядом. Існує твердження, що ніхто не може завжди бути неупередженим, і журналістика повинна бути прискіпливою, тому що через це вона стає більш чесною. Спроба бути об’єктивним — обман, тому що це неможливо.
— Багато хто стверджує, що антитерористичні закони в тому числі вплинули і на свободу преси. Які є взагалі обмеження преси у Великобританії на сьогодні?
— Так, я вважаю, що антитерористичні заходи дійсно обмежують свободи. Політиків влаштовує, що люди жили в страху. Надійна інформація, як правило, зменшує страх. Зараз наш уряд збирається запровадити персональні (ID) картки, у нас більше відеокамер, які слідкують за кожним нашим рухом, ніж будь-де у світі. Ми терпимо ці камери лише тому, що віримо, що вони зменшують злочинність і тероризм. Наша злочинність — це продукт недосконалої соціальної політики, і мене особисто дуже непокоїть те, що ми повинні відчувати потребу у тому, щоб за нашим життям так прискіпливо слідкували.
Я не впевнений, що британські засоби масової інформації були послаблені антитерористичними заходами настільки, щоб це стало приводом для справжнього занепокоєння. Але існують суперечки щодо необхідності затвердження офіційного акту про секретність і доступ до записів, які зберігаються в уряді.
На британські засоби масової інформації великий вплив здійснило політичне «веретено». Політики та впливові групи навчилися презентувати інформацію таким чином, щоб чітко викласти свої послання. Також політична коректність була одним зі способів обмеження дискусії та вільної думки.
— Чи мають правозахисні організації (International PEN, Article 19) реальний уплив на свободу преси?
— Так, певним чином на свободу преси вони вплинули, але важко сказати наскільки великим був цей вплив. Журналісти ставляться з підозрою до неурядових організацій. Подібні організації часто використовуються, щоб коментувати теми у засобах масової інформації. Я думаю, що International PEN і Article 19 як організації, що просувають свободу вираження, успішні в просуванні власних ідей до більшості, але не обов’язково до британської преси.
— Яка, на вашу думку, найсуттєвіша відмінність у роботі британських і українських ЗМІ?
— Мені здається, що українські медіа вже тяжіють до того, щоб подавати багато думок, активно висвітлювати події, а не бути пасивним спостерігачем. Бо насправді думок існує безліч (різні медіа служать різним політичним або економічним інтересам), але один медіа ніколи не зможе висвітлити події достатньо об’єктивно і продемонструвати справді різні думки.
У Великобританії більшість ЗМІ, такі як Бі Бі Сі, Channel 4,The Times, The Guardian намагаються бути об’єктивними, але мають секції особливої «думки», де кореспонденти і журналісти кажуть/пишуть про те, як вони думають, а не про те, що вони бачать.
Інша очевидна різниця — це кількість грошей, доступних британським ЗМІ для висвітлення міжнародних подій. Усі основні видання мають кореспондентів або в крайньому випадку — стрінгерів, на Близькому Сході, в Іраку, Афганістані, США, Брюсселі, в Китаї, Індії, Пакистані, Африці — усюди, де взагалі трапляються будь-які події.
Українські ЗМІ не не мають фінансової можливості для того, щоб мати власні бюро по всьому світу. Тому висвітлення міжнародної ситуації в українських медіа більш спорадичний або грунтується на повідомленнях новинних агентств. Але це, звичайно, питання часу, поступово і ЗМІ України матимуть достатньо грошей, щоб якісно висвітлювати міжнародні події.
