Як «кремлівські чекісти» «зомбують» мільйони росіян
Про те, що постпутінська Росія може виявитися ще страшнішою за путінську, останнім часом говорять і пишуть багато. Такі побоювання виникли не на порожньому місці — підґрунтям для них є наявність десятків мільйонів не лише літніх, а й молодих сталіністів-путіністів, вихованих і мобілізованих Кремлем. «За останні 15 років у Росії з’явилося ціле покоління, яке виховували в дусі російського шовінізму і великодержавності. Москва, на його думку, — це «третій Рим», новий центр світової сили, з яким усі мають рахуватися, як колись рахувалися з Радянським Союзом, — пише, наприклад, київський аналітик Анатолій Октисюк. — Тому нова російська геополітична парадигма сама по собі виключає наявність політично й економічно незалежних держав, які виникли на пострадянському просторі. У першу чергу мова йде про Україну, поява якої на світовій карті багато хто в РФ досі вважають геополітичним «непорозумінням». Навіть у ліберальних колах».
Що ж, Анатолій Октисюк має рацію в тому, що «покоління імперії» вже сформовано. А разом із тим реанімовано і посилено генерацію брежнєвістів-сталіністів (кому за 50, пам’ятають, як у 1970-х портретики Сталіна красувалися в кожному другому авто...) та зламано і маргіналізовано «генерацію Цоя» (пам’ятаєте — «Мы ждем перемен!»).
Причому на очах у всього світу й за активною співучастю багатьох громадян України. Але про роль останніх трохи пізніше; спершу звернімо увагу на залучення у всі ці процеси російських мас-медіа, передовсім сумнозвісного «ящика», тобто телебачення.
За останні тижні автор цих рядків змусив себе подивитися чи передивитися цілу низку російських стрічок та серіалів на тему радянської історії, особливо про часи Другої світової війни (міфологема «рятівників людства» — один із головних наріжних каменів ідеології путінізму). Впадає в око широке використання кадрів кінохроніки та хронологічних прив’язок для надання фільмам псевдодокументального характеру, хоча насправді йдеться про побудову фальсифікованого, а то й цілком фейкового, з погляду історичної достовірності, світу. При цьому спершу в Росії розхитували саму настанову на хоча б позірну правдоподібність, а потім наснажений «вірною» ідеологією паралельний світ замістив собою історичну реальність. До того ж ідеться не про десятки чи навіть сотні стрічок — мова йде про суцільний потік, про цілодобове панування на телебаченні створеного пропагандистською машиною соціально-міфологічного світу, де окремі якісні й відносно правдиві фільми вплітаються у загальну канву і сприймаються масовим глядачем Росії зовсім не так, як їх сприймаємо ми, — ті, хто не занурений у телепутінську міфореальність. Скажімо, телесеріали «Винищувачі» та «Винищувачі-2» виробництва Star Media зроблені на непоганому художньому рівні й не надто викривлюють історію, але в російському телепросторі вони працюють на повну й остаточну перемогу путінізму. Так само працює на путінізм і наче критичний щодо сталінщини серіал «МУР є МУР» — про будні московських криміналістів у 1953 році, але в кожну серію вмонтована якась міфологема. Я додивився цей фільм до 4-ї серії, де його персонажі відзначають разом з усім радянським народом День перемоги — вихідний день, святковий салют, танці й загальне чаркування... «Рятівники людства», одним словом. Насправді ж цей день був святковим з 1945 по 1947 включно — і з 1965-го. А в проміжку «на прохання трудящих» його зробили буднем: без салютів, без парадів, без урочистостей... І нічого, стерпіли фронтовики таку наругу від товариша Сталіна — саме визнання цього факту руйнує цілу купу міфологем... Ну, а на додачу персонаж фільму мугикає: «Этот День победы» — пісню 1975 року...
ЗАВДАННЯ ПУТІНСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
А ось серіал, зміст і назва якого кореспондуються з попереднім: «МУР. Третій фронт». Дія розгортається впродовж усієї німецько-радянської війни з екскурсами у повоєнний час. З одного боку, частину партійно-чекістської верхівки виставлено у серіалі в непривабливому світлі. З іншого боку, якби не героїчні бійці товариша Берії (а кримінальний розшук входив у структуру НКВД), то Москва би впала. І знову-таки — потрібні для побудови міфологем крапочки над «і»: виявляється, паніка у Москві восени 1941-го була спричинена не бездарністю радянського керівництва, а діями німецької агентури. А влітку 1942-го, виявляється, кляті американці не хотіли відкривати другий фронт. Який другий фронт? Тоді, після Перл-Харбору, американці відбивалися від наступу японців — і врешті-решт відбилися і перейшли в наступ на Тихому океані. І ким би вони цей другий фронт відкрили? Висадивши у Європі на загибель ненавчених новобранців? Навіть тогочасна радянська пропаганда не дорікала американцям за те, що одразу не відкрили другий фронт. Утім, вони його відкрили — висадившись у Північній Африці якраз напередодні радянського контрнаступу під Сталінградом і відволікши на себе німецькі резерви й увагу Гітлера. Але одне з головних завдань путінської пропаганди, вміло вмонтованої у наче політично нейтральні чи навіть прогресивні фільми, — якомога більше обплювати «піндосів», за будь-яку ціну.
Та ж лінія — звалити ідіотизми та злочини радянської системи на німецьку агентуру — відчутна і в серіалі «Вбити Сталіна». За фільмом, арешти і розстріли найкращих радянських військовиків перед війною з німцями відбулися з подачі агентури Абверу. Арешти насправді були — з травня по липень 1941 року, головним чином у так званій «справі авіаторів». Можливо, до цих арештів справді доклала руку німецька розвідка (майже всі документи щодо них досі не розсекретили). Але ж насправді розстріли десятків генералів і старших офіцерів відбулися вже після початку війни, коли чекісти — за сюжетом — уже знали про абверівську фальшивку, — в жовтні 1941 і в лютому 1942 року! Фільм же нівелює ідіотизм і злочинність радянської системи, всі її провини переклавши на підступи німецької розвідки...
Але головне в іншому. 1941 року нацистам не було сенсу знищувати Сталіна, бо Червона армія зазнавала поразку за поразкою, і це в Берліні небезпідставно пов’язували з рівнем військової некомпетентності «вождя всіх народів». То навіщо було витрачати колосальні зусилля на те, щоби його прибирати? Лише в 1943—1944 роках насправді були спроби терактів проти командування Червоної армії та Сталіна. Але тоді на фронтах була принципово інша ситуація. Перенесення цих намірів у 1941 рік — це спроба представити систему сталінізму ефективнішою, ніж вона була насправді. А ще — вкотре проспівати осанну «компетентним органам», які хоча часом і помилялися, але долали всі труднощі та забезпечили перемогу «рятівникам людства»...
ЦИНІЧНА БРЕХНЯ
Розповідь про формування в Росії за допомогою фільмів і серіалів «покоління імперії» можна продовжувати до нескінченності, але найсумнішим у ній є те, що у цьому формуванні участь брали й українці — від іменитих акторів до учасників масовок. Скажімо, «група компаній» (як вона офіційно зветься) Star Media є бодай частково українською. А це ж їхній серіал — «Убити Сталіна». Вони зробили й небезталанний цикл серіалів «Смерть шпигунам», де оспівується радянська контррозвідка СМЕРШ, що знищила десятки тисяч ні в чому не винних людей. І цинічна брехня в цих серіалах присутня. В першому із циклу стверджується, скажімо, що 1944 року нацисти отримали від французів розроблені Жаком-Івом Кусто акваланги. Але ж Кусто був учасником Руху опору, а тому нічого нацистам передати не міг! Я вже не кажу про те, що випуск аквалангів почався у 1946-му... Та для того, щоб обплювати Захід, годяться всі засоби... Ну, а у другому серіалі, дія якого розгортається у Криму в 1944—1945 роках, автори «забули» бодай згадати про депортацію народів із півострова — натомість показано, що виселяли лише тих, хто не мав прописки... І головне: практично всі персонажі серіалів, дія яких відбувається на території України, розмовляють російською мовою, ще і з «мааасковскім» акцентом. Отож Україна — це «русский мир», чи не так?
Варто згадати й імперсько-пропагандистські фільми -»Тарас Бульба» і «Матч смерті», зняті в Україні за участю знаних українських акторів; і не менш пропагандистський телесеріал «Біла гвардія», де в масових сценах знімалися студенти Могилянки... Цей серіал характерний і відвертою українофобією, і тим, що позитивні персонажі, яких грають російські актори, вгачують у підсвідомість десятків мільйонів глядачів, що у Києві інтелігенція розмовляє не просто російською мовою, а російською з отим «мааасковскім» акцентом. І так далі, й таке інше — воістину, у формуванні «покоління імперії» засобами російського телебачення українці надто часто грали роль «нації сержантів» (В.Стус) при кремлівсько-луб’янському «верховному стерхові»...
Що ж, невипадково на Заході багато хто боїться відходу Путіна від влади — мовляв, його наступники можуть бути ще гіршими. Але що довше триватиме правління «кремлівських чекістів», то зазомбованішими стануть десятки мільйонів росіян, і не лише росіян, а й усіх, на кого впливає «русский мир»...
