Як висвітлювали проблеми села на сторінках перших україномовних газет

Понад сто років тому студент Київського університету Святого Володимира, згодом — видатний український учений, державний і релігійний діяч Іван Огієнко (митрополит Іларіон), будучи виключеним із цього навчального закладу за несплату за навчання, влаштовується на роботу в одну з перших українськомовних газет, яку засновують у Києві після революції 1905 року, — «Громадську думку», а згодом — «Раду».

Молодий репортер отримав завдання написати серію публікацій про життя, настрої і побут українських селян. Пішо-кінний маршрут журналіста-початківця пролягав здебільшого через села Сквирського, Радомишльського та Брусилівського повітів тодішньої Київської губернії.

До тісної співпраці з першими українськими газетами студента Огієнка спонукали, передусім, суспільно-політичні обставини, пов’язані з драматичним періодом доживання Російської імперії, коли ще донедавна універсальна ідея космополітизму, ідея асиміляції національностей активно стала витіснятися ідеєю національного відродження.

НА ЗАХИСТІ ПРАВДИ

Після подій 1905 року, коли було, нарешті, узаконено діяльність української преси, як один із різновидів преси «инородческой», починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, інших просвітницьких, громадсько-політичних організацій.

Перший випуск заснованої Є.Чикаленком щоденної газети «Громадська Думка» побачив світ у Києві 31 грудня 1905 року. А вже в січневих випусках на її шпальтах з’явилися публікації репортера-початківця Огієнка, що подавалися спочатку під псевдонімом Іван Рулька. То були переважно невеликі замітки, що друкувалися на четвертій шпальті під постійною рубрикою «Дописи. Повідомлення з місць».

Характерною у цьому відношенні є перша Огієнкова публікація в «Громадській Думці» від 20 січня: «...Доброї долі та доброго життя селянам зовсім нема. Багацько є наболілих «вопросів» у наших селян, більше, ніж дірок на його обідраній хаті, або латок на його старенькій свиті...»

У випуску від 6 лютого йшлося про те, як спраглому до читання селянинові місцева влада непомітно підсовує «отруйні зерна», поширюючи безкоштовно селами антиукраїнську, шовіністичну газету «Кіевлянин». А через тиждень, 13 лютого, газета розповіла вустами і пером свого молодого репортера про проблему лікування (на 24 села волості — один фельдшер, постійне безгрошів’я, тому й лікуються бідняки не таблетками чи мікстурами, придбаними в аптеках, а порадами знахарів та ворожбитів). Ще через кілька чисел часопису повідомлення про наболілі проблеми кравців (кожушників) та шевців (чоботарів), про заборону місцевим поміщиком Синельниковим селянам збирати хмиз у лісі, про нестачу випасів для селянської худоби і про безжальне зрубування тим же поміщиком фруктових дерев.

Серію аналітичних публікацій із Радомишльського та Сквирського повітів під заголовком «Забастовочний рух» вже було підписано не псевдонімом Іван Рулька, а справжнім прізвищем — Іван Огієнко. Це був мужній вчинок студента-репортера, оскільки вже на початковому етапі навчання в університеті Св. Володимира за ним утвердилася репутація «українофіла і сепаратиста». Його статті, інтерв’ю, нариси, кореспонденції часто вміщують тепер на перших шпальтах, подають цілими підвалами на розворотах — поряд із публікаціями таких «метрів» публіцистичних жанрів як С.Єфремов, Б.Грінченко, О.Маковей, Д.Дорошенко та інших. Йому частіше доручають підготовку спеціальних матеріалів — інтерв’ю з депутатами державної Думи («У посла А.Ф. Грабовецького»); своєрідне соціологічне дослідження про вплив українського друкованого слова на свідомість селян («Газета на селі») тощо.

Однак, сповна розкрити свій потенціал як журналіста, публіциста на шпальтах газети «Громадська думка» І.Огієнкові та його однодумцям не вдалося. Газета припинила своє існування на 190-му числі. Її випуск від початку здійснювався в умовах постійних конфіскацій, цензурних причіпок, штрафів і погроз працівникам. Тому й сумний фінал не змусив себе довго чекати. Урядову заборону подальшого видання часопису було видано 18 серпня 1906 року. До річного ювілею «Громадській думці» не вистачило кількох місяців.

«КОЛИ ЩЕ НЕ ЗАБУЛОСЯ РІДНЕ СЕЛО...»

Своєрідним спадкоємцем цього часопису стала щоденна газета «Рада», дозволу на видання якої добився Б.Грінченко. Він же й став її першим редактором. Нова газета почала виходити під орудою тієї ж редколегії і авторського активу, які творили «Громадську думку». Перше число «Ради» побачило світ менш ніж через місяць після закриття її попередниці — 15 вересня 1906 року.

Іван Огієнко був серед тих співробітників «Громадської думки», хто першим активно взявся за створення нового українськомовного друкованого органу. Його співробітництво з «Радою» набуває не лише системного характеру за періодичністю вміщуваних на її шпальтах матеріалів, а й нової якості за жанровим діапазоном, проблематикою виступів.

Публікації Огієнка в цій газеті можна умовно поділити на кілька груп. І першою слід виділити кореспонденції й замітки з місць про суспільно-політичні настрої на селі. Буваючи за завданням редакції у повітах Київської губернії, молодий журналіст уважно вивчає все те, що там відбувається, прислухається до роздумів і міркувань своїх співбесідників, з болем у серці і переживанням за своїх героїв викладає на папері не лише побачене й пережите, а й прагне виокремити, загострити увагу на характерних тенденціях, найголовніших проблемах. Тому стрижень авторської думки, авторської позиції легко відшукати в кожній публікації. Цікаво простежити у цьому контексті діапазон проблематики Огієнкових виступів:

— «Останні бурхливі два роки поділили людей на два ворожих табори — тих, хто стоїть за визвольний рух, і тих, хто йдуть проти нього». («Молоде й старе покоління на селі». 1906. 27 жовтня);

— «Як важливо сьогодні обрати до Думи тих, хто допоможе селянам здобути жаданої землі та волі» («Народ готується». 1906. 4 листопада);

— «Хто ж принесе запомогу сіромі, хто освітить його темне становище? Хто загоїть його великі болячки? Хто?.. Тільки не теперішня Дума». («Третя Дума і наше селянство». 1907. 30 листопада).

— «Кожний, хто жив на селі, добре знає, як багато терплять селяни, судового порятунку не маючи. От ми і звертаємось тут до наших видавців — кому ж, як не їм, заповнити цю прогалину і дати селянинові таку книжку до рук, щоб він з неї вичитав, як і де йому шукати судової запомоги» («Юридична поміч селянам». 1908. 19 вересня).

Зважаючи на «читабельність» таких публікацій, незабаром редакція «Ради» замовляє Огієнкові цілий цикл публіцистичних виступів під загальною рубрикою «Нариси з духовного життя наших селян». Із цим відповідальним завданням репортер справився успішно. Протягом лютого-червня 1909 року на перших шпальтах цього часопису (з продовженням на других полосах) з’явилися чотири подачі нарисів зазначеної рубрики: «Шевченко на селі: чи знають Шевченка та його твори наші селяни?»; «Як колись читали Шевченка?»; «Що читають на селі»; «Українська самосвідомість наших селян».

Перший нарис цього циклу — «Шевченко на селі» — не випадково був уміщений на першій шпальті спеціального номера «Ради», присвяченого пам’яті Тараса Шевченка. Це — нетрадиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу, яку звичайно готують у редакції того чи іншого друкованого органу напередодні річниці народження чи смерті котрогось із відомих національних діячів. З-під пера Огієнка-журналіста народився зовсім інший твір — проблемний, доказовий, емоційний. Перед тим як приступити до написання цього нарису, автор провів своєрідне соціологічне дослідження, поклавши в його основу кілька запитань: що знають про життя Шевченка сьогоднішні селяни; які твори Кобзаря пам’ятають; чи бачили десь портрет з його зображенням. Висновок автор дослідження робить невтішний: «У нас на селі Шевченка не знають... Сумно стає на душі, коли чуєш од селянина, що портрета Шевченкового він ніколи не бачив, і що по сільських хатах його немає...»

Порушену в нарисі актуальну проблему автор сам же пропонує негайно розв’язати: «Моральний обов’язок всіх нас — розказати народові правду про його славного поета... Гарна дешева книжка про життя Шевченка, портрет, щоб міг зайняти собі почесне місце в кожній селянській хаті, — це був би найкращий вінок на пам’ятник нашому великому поетові».

На підтвердження актуальності і своєчасності цієї пропозиції, газета «Рада» містить у цьому номері спеціальну вкладку з портретом Кобзаря у виконанні відомого маляра Ф.Красицького.

Ще одну групу складають есеї й нариси про сучасне авторові українське село, про матеріальне й духовне буття його мешканців. Тут молодий журналіст найкраще виявив свої творчі потенції публіциста. Герої його нарисів — у переважній більшості або давні добрі знайомі, або випадкові попутники, з якими доля випадково зводила в дорозі. Це прості, здебільшого безземельні селяни, зі своїми щоденними бідарськими клопотами, багатим внутрішнім світом, з трепетним очікуванням кращої будуччини — якщо не собі, то своїм дітям.

Нарис-образок «Скрута» — характерний у цьому плані: «Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хатка, що стоїть, похилившись, окремо од інших хат, серед городу. Павлова хата, наче соромлячись, заховалась за інші хати і виглядає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло — ще не старий, безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи».

Так же спокійно і врівноважено, як і авторська оповідь, розвивається діалог — із господарем цього дому, дружиною, дітьми. Але з того, здавалося б, зовнішнього спокою, пробивається динамізм думки, якийсь невидимий крик з тієї безодні, в якій опинилося українське селянство. Новелістичний кінець оповіді спонукає до роздумів кожного, хто читатиме цей нарис, не раз повертатиметься в думках до цієї хати з «дірками в поверсі», до її талановитого, але обездоленого господаря: «Прощаючись зі мною, Павло тихо, щоб не чула жінка, спитав: «Як по вашому, паничу, чи можна сподіватися, що друга Дума вже достане нам землі?» Що я міг сказати Павлові?»

«МОВА — ДУША НАЦІЇ»

Перша публікація цього блоку — «Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити вкраїнської мови», була газетним викладом реферату Івана Огієнка, прочитаного ним на засіданні шкільної комісії київської «Просвіти». У написання цієї статті автор вклав багато свого, наболілого і пережитого. Взяти, для прикладу, хоча б цей фрагмент:

«Довго було заборонено нам балакати нашою рідною мовою. Ані поміркувати про свої справи, ані видати гарної книжки нам не було вільно. З цього боку ми, вкраїнці, були в найгіршому становищі за всі народи російські: дозволялося татарам, армянам, євреям і іншим маленьким народностям видавати газети, писати книги, а нам було заборонено навіть самого слова Вкраїна».

Продовженням розмови про долю української мови стала нова серія публікацій Івана Огієнка під заголовком «Вчімося рідної мови: дещо про українську мову». У кожній публікації відчувається небайдужа авторська позиція до порушеної проблеми, вболівання за неї, висока публіцистична наснаженість. Таким є і закінчення останньої подачі: «Культура українська — велика й багата. Од нашої культури зачиналася наука на Москві: українці заложили там перші культурно-просвітні підвалини. І нехтувати таку культуру — вандалізм, не знати її — стид і сором...»

Завершує цю групу публікацій оглядова стаття «Українська філологічна наука за 1909 рік». Стрижнем її є авторська теза: «Мова — це одне з найболючіших місць нашого культурного життя. Про мову ми стараємось, мовою нам дорікають. Мовою ми доводимо своє право на самостійне існування і, покликаючись на мову ж, з другого боку нам доводять, що права такого ми не маємо».

Широко висвітлюючи життя і побут своїх земляків на сторінках всеукраїнських періодичних видань, студент Огієнко віднайшов час для опрацювання різноманітних архівних матеріалів, пов’язаних з історією свого краю. Цінні ці дослідження, передусім, тим, що повертали з небуття цікаві епізоди з життя провінційних освітніх, релігійних і доброчинних закладів, архівні дані про які досі були скупими і безсистемними.

Ілюстрації надані автором