Єдині в ненависті
Минулої середи Росія вдесяте відзначила свято — День народної єдності. До цього були 15 років болісних пошуків свята, яке стало б точкою збірки ідентичності російського суспільства, головним «смисловим» святом країни замість дня Жовтневої революції 7 листопада.
Спочатку проби на цю роль проходив День незалежності Росії 12 червня. Але, оскільки за цим святом постійно бігло єхидне й абсолютно без відповіді запитання: «від кого, мовляв, незалежність, яких-таких іноземних злодіїв цього дня зі Святої Русі прогнали?» — свято це спочатку тихо й невиразно перейменували, а потім так само тихо відсунули на календарні задвірки, перетворивши на ще один вихідний. Проти чого, звісно, народ абсолютно не був проти і, цокаючись, виголошував щось невиразне, мовляв, ну, за це саме, самі знаєте, що.
Були пропозиції замінити неприємну для Кремля дату жовтневого перевороту якось подією Вітчизняної війни 1812 року. Але, по-перше, незрозуміло, яку саме подію цієї війни вважати моментом тріумфу, оскільки найвідомішу битву, Бородінську, ми, скажемо делікатно, не цілком виграли, а потім була «дубина народной войны», в якій важко назвати вирішальну дату. А по-друге, оскільки є День перемоги 9 травня, то утримання національної ідентичності лише на вітчизняних війнах, мабуть, було визнано перебором.
Ось у такій складній ідеологічній обстановці й народилося десять років тому це свято, День народної єдності, присвячене, як пояснювалося «вигнанню цього дня 1612 року з Кремля польських інтервентів». Тут є, щоправда, певне непогодження, оскільки 4 листопада 1612 року поляки в Кремлі ще перебували, хоча й у доволі плачевному стані, але все-таки датою входження в Кремль військ князів Трубецького і Пожарського історики одностайно вважають 6 листопада, а не 4-те. Та й із народною єдністю цього дня було не дуже, Смута тривала аж до Земського собору, до виборів царем Михайла Романова в лютому 1613 року.
Цього року свято було затьмарене тим, що за кілька днів до нього сталася найбільша трагедія в історії цивільної авіації Росії, пов’язана з загибеллю літака А321 компанії «Когалимавіа». Загибель 224 осіб сама по собі — велике лихо. Але обставини цього лиха, які дедалі більше прояснюються, можуть мати певний стосунок до природи тієї народної єдності, яку російська влада намагається скріпити не довкола творення, а довкола ненависті до зовнішнього і внутрішнього ворога.
Річ у тім, що версія теракту, яку з перших хвилин, ще до надходження будь-якої інформації, рішуче відкидала і єгипетська, і російська влада, поступово стає головною. Вибух бомби, пронесеної на борт літака, вважають найімовірнішою причиною авіакатастрофи американське розвідувально-аналітичне агентство Stratfor, в основі висновків якого лежать дані американського супутника, що зафіксував тепловий спалах на борту літака в повітрі, а також експерти «Когалимавіа».
Якщо ця версія підтвердиться, то це означатиме, що Путіну вдалося втягнути Росію у війну із супротивником, проти якого безсила вся потужність російської армії, включаючи її ядерну зброю. Просто тому, що знищення частини терористів за допомогою бомб призведе до протистояння Росії з більшою частиною півторамільярдного ісламського світу.
Те, що народна єдність у Росії сьогодні — це єднання в ненависті, показали ті масові ходи в столиці, на які людей звозили з усієї країни. У колонах найщирішими були гасла проти США, «п’ятої колони», Центробанку РФ, а також фольклор на кшталт: «за деда — загрызу!» і «порву за Путина!»
Найбільш розгорнуто ідеї народної єдності в їх сучасній російській версії було викладено у програмній статті члена Суспільної палати РФ Костянтина Затуліна, опублікованій в «Известиях» під заголовком «Народна єдність, Рой Джонс і княгиня Марія Олексіївна».
Розмову про народну єдність Затулін розпочав із риторичного запитання: «Чи є вірність Росії і служба їй безумовним номінантом у цій категорії?». І тут же дав на нього вельми характерну відповідь: «Для мене, як і для попередніх поколінь моїх козачих предків, відповідь очевидна. Не всі, звичайно, в Росії є козаками — є ще окремі випускники Вищої школи економіки». За дуже тонкою плівкою іронії Затулін не зміг приховати справжню суть національної єдності, що прорвалася. Вона — в лютій ненависті до «Іншого». До випускника Вищої школи економіки, до США, до Європи, до геїв, до грузинів і українців, які хочуть жити своїм розумом, до сирійців, які хочуть жити без Асада.
Об’єднання у відштовхуванні від «Іншого» — це найдавніший вид ідентичності і формування національної солідарності. Це ідентичність племені, заснована на зіставленні: «ми» — «вони», «свої» — «чужі».
Відштовхнувшись від цієї племінної моделі побудови ідентичності, Затулін переходить до проблем. Усередині Росії у нього проблем немає, оскільки, мабуть, доля «випускників Вищої школи економіки» в загальній чисельності росіян становить нікчемно малу величину, тому Затулін за Росію спокійний.
А ось «із російським народом складно», засмучується член Суспільної палати Затулін. Виявляється, проблема російського народу в тому, що «шлях Криму не може бути універсальним рецептом вирішення». Уфф... Відлягло... Адже це означає, що жителі Прибалтики або, скажімо, Німеччини, серед громадян яких є ті, хто говорить російською мовою або вважає себе росіянином, або ті, кого вважає росіянами, або, не дай Боже, козаками, Костянтин Федорович Затулін, можуть сподіватися, що Росія, можливо, не введе до них братські війська для захисту російської мови і російської культури.
І сам Затулін це підтверджує: «Абсурдно шукати єдності з росіянами, де б вони не жили — в Лондоні або в Австралії — за кримським сценарієм». Який же сценарій уготований усім цим країнам, від Австралії до Великобританії? Виявляється, «ось уже 20 років Російська Федерація йде іншим, випробуваним євреями, вірменами, китайцями й іншими розділеними народами шляхом, намагаючись залучити російську діаспору за кордоном до співпраці... Критичною підставою такої співпраці стала висунута Російською православною церквою концепція Руського миру».
Основна ідея «Руського миру» в трактуванні члена Суспільної палати РФ Костянтина Затуліна в тому, щоб зробити етнічних росіян за кордоном агентами впливу Росії, причому не культурного, а саме політичного впливу. Для цього треба «протистояти політичній, а потім національній асиміляції». Політична асиміляція означає лояльність тій державі, в якій живеш, працюєш і ростиш дітей, яка створює для цього необхідні умови.
Прикладом відсутності політичної асиміляції, до якої закликає росіян за кордоном Костянтин Затулін, є чимало мігрантів із мусульманських, зокрема арабських країн у країнах Західного світу. Тобто член Суспільної палати РФ Затулін хоче зробити росіян за кордоном такою самою проблемою для країн їхнього перебування, що й мігранти з країн Африки і Близького Сходу. Недивно, що ідея «Руського миру» існує здебільшого в головах деяких російських політиків, громадських діячів і їхніх не цілком адекватних прихильників.
Примітний механізм, за допомогою якого Затулін збирається перетворити російську діаспору за кордоном на агентів російського впливу. «Чом би нам не задіяти такий потужний важіль, як російське громадянство для наших співвітчизників?» — запитує Затулін. За цих слів напевно здригнулися громадяни Грузії, які пригадали, як за допомогою поголовної видачі російських паспортів у Південній Осетії й Абхазії Кремль зміг закласти фундамент розчленування Грузії. Про втрату такого сценарію в Україні Затулін засмучується в цій статті, адже якби вчасно видали російські паспорти всім охочим в Україні, «то до 2014 року половина громадян України була б із російськими паспортами». Що далі можна було робити з такою Україною, Затулін замовчує, але тут і без слів усе ясно.
1990 року людей, що говорять російською мовою, було близько 350 мільйонів. Зараз російськомовних людей майже в півтора рази менше. Послідовна реалізація концепції «Руського миру» може в історичній перспективі зробити російську мову мертвою, на кшталт латині.
