ЗАПИТАННЯ «Дня»

Інна БОГОСЛОВСЬКА, президент фонду «Віче України»:

— Хотілося б побажати журналістам, передусім, внутрішньої свободи. Хотілося б побажати їм попрощатися з самоцензурою. Це, мабуть, найголовніше. Я б хотіла, щоб засоби масової інформації усвідомили, що вони, передусім, мають стати комунікаційним майданчиком: місцем для спілкування людей, які репрезентують різні соціальні групи та ідеї. Україна — це країна, яка зараз дуже дискретно розвивається, вона не знає сама себе: захід не знає сходу, північ не знає півдня, центр — своїх околиць. Тому бажаю журналістам глибоко зітхнути, набрати повітря і стати тими крилами, які переносять інформацію з однієї околиці країни в іншу. І вони б виконали реальну історичну місію «вишивання» країни як великої, величезної держави. Хотілося б також побажати журналістам особистого щастя і гармонії з довколишнім світом.

Федір СТРИГУН, художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької, народний артист України:

— Насамперед, сьогодні журналістам треба бути мужніми, принциповими, правдивими та мати свою позицію. Хоч би як важко це було. Бо журналісти — чи не єдині люди, яким ще можуть вірити. Побажав би також бути менш заангажованими. Я знаю, що кожен із журналістів від когось залежить. Але саме від журналістів залежить як наше майбутнє, так і аналіз нашого минулого. Бо через двадцять, тридцять років саме їх питатимуть про це. Наш корифей, відомий актор, режисер Борис Васильович Романицький колись казав: хорошого не знайдуть, а погане — завжди. Але я не хочу, щоб так було.

Свобода слова журналіста залежить від їхньої власної освіти. Коли людина знає, чого вона хоче, тоді вона вміє використовувати свободу та професійно працювати. У нас сьогодні часто лунає: немає свободи слова. Ні. Так не можна говорити. Звичайно, слово тиснуть. Але так було завжди й скрізь. Треба вміти користуватися свободою. І користуватися нею сьогодні, поки у нас є така можливість.

Володимир ЗДОРОВЕГА, професор Львівського національного університету імені І. Франка:

— Насамперед, хотів би побажати, щоб журналісти були авторитетами в нашому суспільстві. Хотів би побажати, щоб журналісти глибше вникали в суть проблем, якими живе наше суспільство. Хотів би побажати журналістам бути солідарними одне з одним. Хотів би, щоб вони пам’ятали, що немає інших шляхів здобуття поваги й уваги, ніж об’єднання на основах правди й професіоналізму. Звичайно, мені б дуже хотілося, щоб журналісти — люди такої неспокійної професії — були спокійними в душі за те, що сказане ними сприйматиметься нормально як українською аудиторією, так і владою. Я б хотів, щоб влада не думала про журналістів, як про своїх ворогів, щоб вона пам’ятала, що жодна влада, жодні політичні партії не матимуть авторитету, якщо не матиме авторитету в нашому суспільстві журналістика. Своїм вихованцям (до яких я зараховую не тільки тих журналістів, яких колись вчив, а й тих, які мене читають, слухають), друзям бажаю, щоб вони були щасливими, щоб були задоволені тим, що роблять. І, може, найголовніше, — щоб у них було справді яскраве, чесне слово, щоби вони своєю працею заслуговували на повагу, любов, а головне — увагу громадськості. Бажаю журналістам здоров’я, щастя, хочу, щоб вони були потрібними людям. Хочу також побажати журналістського щастя моїм друзям і колегам з газети «День». І не тільки 6 червня, а кожного дня.

Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:

— У першу чергу, хотів би побажати кожному журналістові бути собою. Я розумію, що сьогодні дуже важко бути журналістом. Бо всім відомо: хто платить гроші, той замовляє музику. Але все ж таки хочу побажати кожному, незважаючи на всі проблеми, зберігати своє обличчя. Насправді це не дуже важко. Хочу побажати журналістам писати так, щоб через кілька років не було соромно відкрити газету й подивитися, що це писав ти. Бо прийде час, зміняться і Президент, і прем’єр-міністр, і ситуація. Ти можеш об когось «витирати ноги», а виявиться, що то непогана людина... Я маю такий досвід. Хоча не як журналіст, а як той, об кого витирали ноги. Зрештою, потім зі мною вітаються й говорять: розумієш, то був такий час, ти не ображайся. Я не ображаюся. Тому моє побажання — людське, товариське — щоби кожен дивився в дзеркало й пам’ятав, що все одно через кілька років ситуація зміниться, й важливо, щоб потім тобі не було соромно за себе. Це головне.

Володимир ПАНІОТТО, директор Київського міжнародного інституту соціології:

— Думаю, що основною проблемою сучасної української журналістики є реакція журналістів на соціологічні дані. На жаль, у передвиборчий період ця проблема загострюється. Усе частіше, коли змінюються рейтинги тих чи інших політиків, лунають звинувачення в продажності соціологів. Тому хотілося б побажати журналістам здобути хорошу соціологічну підготовку, пройти якийсь спецкурс з даної дисципліни. Це допомогло б їм у їхній роботі. Хотілося б також побажати нашим майстрам пера бути більш незалежними.

Микола ОЖЕВАН, професор кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків із громадськістю Інституту міжнародних відносин при Національному університеті імені Тараса Шевченка, доктор філософських наук:

— Журналіст цікавий більшою, у порівнянні з «пересічним загалом», поінформованістю й більшою, у порівнянні із тим же загалом, сміливістю суджень, оцінок, коментарів тощо. Для повноти задоволення такої цікавості до журналістики й журналістів потрібен максимальний доступ до джерел інформації й максимальна толерантність до незвичних суджень, чого нашому соціуму на усіх його рівнях та в усіх його вимірах критично не вистачає.

Тому доводиться побажати, щоб, завдяки журналістиці, мінявся в потрібному напрямі homo ukrainicus (особливо — його владний прошарок) і, в свою чергу, мінялася на краще журналістика, особливо політична журналістика, яка, в порівнянні з буремними 1980-ми й 1990-ми роками, помітно здала позиції.

Мужності вам, колеги! Здорової допитливості й благородного прагнення до змін! Якщо не ви, то хто?