Журналістика антиправил

Щодо чергового #медіасрачу за участі відомих журналістів та їхніх критиків — гнійник мав прорвати. З кожним новим витком і кожним коментарем медіа-тусовка почала з’їдати сама себе. Складається враження, що ініціатори «розборок» вже забули предмет «дискусії» (до слова, важливе розслідування, про яке писав у «Дні» Іван Капсамун —  «Справа Шеремета»: контекст і підтекст).

Звичайно, є невеликий шанс, що, якщо «рану» вчасно дезинфікувати, «ураження» далі можна зупинити. І принаймні сподіватися на оздоровлення «організму».

Емоції, навіть висловлені у соціальних мережах, - це як оголений нерв. Вони на мить роблять навіть найбільш стійких — слабкими. Якщо хочете, знімають маски, показують, хто є хто. Буквально кричать різними голосами з різних профілів «Фейсбуку» про те, про що «День» вже давно і неодноразово писав: у нас у країні діє журналістика антиправил. І згадані «розборки» — лише елемент наслідків цих антиправил, за якими грають в українському медіа-середовищі.

Розподіл на «своїх» і «чужих», коли досягнення «чужих» чи тих, хто над цією «системою координат», впритул не помічають і замовчують; відсутність спільної ціннісної платформи в журналістів, робота зі «зливами», які часто видаються за ексклюзивні розслідування; відсутність розуміння ролі і значення професії, що в час війни, зокрема з використанням проти нас пропаганди та інформаційної агресії, особливо небезпечно; невміння вести дискусію; небажання толерувати професійну солідарність. Про що йдеться, якщо сьогодні українські журналісти й досі не можуть розібратися з тим, чи потрібна їм громадянська позиція? Чи взагалі вірять вони в те, про що пишуть та знімають сюжети? «Справа Гонгадзе - Подольського» не стала каталізатором об’єднання з вимогою назвати замовників і запроторити їх до в’язниці. Безкарність у цій справі породила інші…

Тільки за останній рік медіа-середовище неймовірно «трусило». Вся ця підтримана грантовими коштами боротьба з «мовою ворожнечі», ситуація довкола сайту «Миротворець» і бажання українських журналістів отримувати акредитацію в «ЛНР-ДНР», наша НСЖУ з її участю під егідою ОБСЄ у проектах «Дві країни — одна професія», спільні зустрічі з російськими пропагандистами…

Взагалі, коли оцінюєш заяви і вчинки деяких членів Спілки, ловиш себе на думці, що все це імітація старої (в гіршому розумінні) школи журналістики під нову. Такий собі симулякр журналістики. Можливо, саме тому наша журналістика досі чесно і відверто не проговорила, якими мають бути особливості роботи в час війни. На це немає часу. А от на «розборки», всю цю «боротьбу симулякрів» — вистачає.

Ми у «Дні» спостерігаємо цей процес, розуміємо його причини та наслідки і свідомо не вписуємо себе в ореол «такої» журналістики.

Просто у нас і в більшості іншої української журналістики, як написала в колонці Лариса Івшина, — різні герої: «Ми скільки зусиль докладали, щоб показати суспільству справжніх гігантів думок. Інші — їх впритул не помічали».

«Філософ Сергій Кримський. Для нас — це гуру, вчитель. Або Джеймс Мейс. Скільки років пройшло, перш ніж українська журналістика звернула увагу на цих людей? Але багато роботи ще попереду. У Києві, на жаль, немає вулиці імені Джеймса Мейса. Немає пам’ятника. Зрештою, його ніяк на державному рівні і не нагородили. Якби не Премія імені Джеймса Мейса, яку щороку вручає «День», його ім’я залишилося б не пошанованим, — пише Лариса Івшина. — Це ж, на жаль, стосується й історії Норильського повстання і його лідера Євгена Степановича Грицяка. Ми все робили для того, щоб ця людина, її життєвих шлях стали національним надбанням. Інші цього не помічали. З цього приводу я написала у «Фейсбуці», і Ганна Гопко, до речі, це помітила, що ні в Євгена Грицяка, ні у Джеймса Мейса не було жодного загальнонаціонального ефіру! У Євгена Грицяка був лише запис проекту «День-TV», коли ми до нього в село відрядили журналістів. У ці траурні дні пам’яті можна ж взяти наше відео і показати в ефірі? Корона б не впала з голови. Візьміть, поставте, покажіть українцям. …Народу зі своїми провідниками не допомогли зустрітися журналісти. Євгена Степановича мали б знати мільйони. Обікрали самі себе».

Звичайно, принципові й авторитетні люди в українській журналістиці є. Передовсім можна згадати Юрія Макарова, Віталія Портнікова, Ольгу Герасим’юк, Галину Бабій… До прикладу, Галина Бабій, яка невпинно робить культурний зріз української епохи, якось сказала під час зустрічі зі слухачами Літньої школи журналістики «Дня»: «У медійному просторі катастрофічно мало якісного мистецького контенту. Ми не знаємо своїх лідерів, своїх героїв…» З такими людьми у нас спільні «точки відліку» у професії, одні герої. Можуть бути якісь неузгодження чи дискусії, але ми точно рухаємося в одному напрямі.

***

Вчора Україна попрощалася з Євгеном Степановичем Грицяком. Медіа могли б зробити з цього подію дня — розтягнути на цитати його вислови, припущення, передбачення. Говорити про його Характер і Волю. Це — неймовірний приклад, якого нині так не вистачає.

Але українська журналістика зайнята іншим. Черговою гризнею та безрезультатним «розбором польотів».

Треба принаймні на хвилинку зупинитися. І, можливо, почати розмову заново. Для початку — з самим собою.

Я почну. Почну з того, що мені неймовірно СОРОМНО за те, що до 26 років, до моменту, коли прийшов працювати в «День», я нічого не знав про Євгена Грицяка. Не знав деталей Норильського повстання (а головне – його ролі і значення у боротьбі зі сталінізмом). Абсолютно нічого. Нуль. Лише елементні базові знання про табори ГУЛАГу…

Звісно, можна виправдати себе, пославшись на те, що вчителі й викладачі, мовляв, не навчили. Але, якщо чесно, звідки вони могли знати про це у Херсоні? Та й не тільки у Херсоні. Про Грицяка ви не прочитаєте в підручниках з історії, не знайдете детальних біографічних книг у популярних видавництвах, які нібито спеціалізуються на історії, зокрема українській. Ви не знайдете жодного загальнонаціонального ефіру за участі Євгена Грицяка.

Я не знав, бо мені про нього не розповіла українська журналістика. Як і мільйонам інших українців.

Після приходу в «День» у мене було з ним коротке знайомство, а потім — запис з десяток інтерв’ю та коментарів у телефонних розмовах, а ще — я прочитав книгу Євгена Грицяка «Короткий запис спогадів: Норильські повстання, після повстання» (Передм. Є. Сверстюка. Київ, Смолоскип. 2013, 240 с.), яку мені, знову ж буду відвертим, подарувала Лариса Івшина.

Мені дійсно соромно, що я не знав про таку людину. Вочевидь, я багато чого ще не знаю. Але хочу і готовий докладати зусиль і постійно працювати над собою. Бо я обрав журналістику правил, а не антиправил. Тому чергові медіа-розборки, доки вони в системі не-моєї журналістики, глибоко не переймають. Лише показують «інший вимір», здавалося, формально однієї професії.