«Змістовна українізація»

Абеткова істина: мас-медіа у сьогоднішньому світі є чинниками, які, по-перше, об’єднують певну національну спільноту як усередині себе, так і з усім світом, по-друге, дозволяють країні показати власне обличчя світові, а перед її громадянами тримають своєрідне «дзеркало істини», по-третє, у разі потреби є ефективним інструментом загальнонаціональної мобілізації для відповіді внутрішнім та зовнішнім викликам. Є й по-четверте, і по-п’яте, але зупинимося хоча б на цих функціях медіа-простору, а зупинившись, змушені будемо дійти не надто втішних для України висновків.

Так, звичайно, зміни за останній рік у нас відбулися, і зміни серйозні. Ті, хто і до цього працював відповідально і професійно, одержали змогу робити свою справу, не озираючись на Банкову і на неофіційних «смотрящих». Ті, хто не наважувалися говорити правду й засвідчити свою фаховість, отримали можливість діяти значно більш вільно (інша справа, як вони це реалізують). Ті, хто перебивався – як у радянські часи – описаннями «окремих недоліків», набули можливість перейти до узагальнень і до висвітлення пороків не тих чи інших персонажів та установ, а всієї системи. І, нарешті, чорне тепер можна звати чорним, а біле – білим, не озираючись на «тітушок» та СБУ; ба більше, остання структура наразі публічно звертається до відомих блогерів за допомогою в аналізі військово-політичної ситуації на сході та відкрита для сприйняття повідомлень про загрози з боку відомих усім чорних сил.

Але разом із тим у медіа-світі майже не відбулося того, без чого неможливі всі проголошені і ще не проголошені реформи. Справа в тому, що ефективне проведення масштабних реформ можливе щонайменше за двох умов: 1) авторитарного правління, яке спирається не тільки на силу, а й на потужний клас раціональної і не надто корумпованої бюрократії; 2) демократичної влади, яка стабільно сприймається переважною більшістю (не менше 2/3, а бажано – й 3/4) громадянства як виразник її прагнень, як віддана національним інтересам сила. Справа в тому, що будь-які серйозні, найліпше продумані реформи певний час (більший чи менший) створюють труднощі для суспільства, тому у цей час члени суспільства (знизу і догори) повинні ставити загальнонаціональне понад приватне, особисте, часткове. Якщо «критична маса» налаштованих таким чином громадян відсутня, то реформи зазнають провалу. А як домогтися такої солідарної спільності настроїв і дій різних соціальних груп та прошарків, різних регіонів та політичних сил неможливо без активної ролі мас-медіа, причому зовсім не у звичному вже для нас сенсі маніпуляції тими чи тими частинами суспільства в інтересах владних і бізнесових кланів? Як домогтися без ЗМІ того, щоб «національний корабель» якомога швидше долав штормове море необхідних економічних трансформацій і не підпливав при цьому надто близько до рифів популізму, безтямного бунтарства і збагачення небагатьох за рахунок обдирання інших?

Ба більше: за обставин, коли одна частина номінальних громадян України представляє домодерний, донаціональний субстрат, при цьому в силу специфіки постколоніалізму орієнтований на колишню метрополію, на Москву, а інша – модерну національну спільноту, об’єктивна роль мас-медіа зростає неймовірно. За минулий рік в силу відомих революційних обставин вже, очевидно, не менше двох третин населення України становлять не номінальну, а реальну єдину політико-культурну націю, цим самим вможлививши й сам факт власне демократії, адже в модерному світі вона виникала виключно на національному ґрунті (не завжди йшлося про усталену націю, але завжди – про націю в процесі її активного творення, за умов бажання більшості населення стати нацією. Але водночас названі уже домодерні, донаціональні верстви України становлять у певних регіонах більшість (Донбас), а в деяких – половину населення (низка областей сходу й півдня країни). А це вже – і в цьому за останній рік читачі «Дня» наочно пересвідчилися – пряма загроза не тільки зриву реформ, а й порушення цілісності Української держави, її стабільного розвитку.

Щоб протистояти цим загрозам, українські мас-медіа (і в першу чергу радіо й телебачення, які мають наймасовішу аудиторію) мусять виконувати не тільки ті три функції, про які йшлося, а й бути активними націєтворцями (нехай це і звучить надто піднесено, але це правда). А для цього насамперед потрібно те, що можна назвати «змістовною українізацією» медіа-простору. Вона, якщо і відбувається, то надто повільно, особливо в радіоефірі й ефірі телевізійному. 

Змістовна – це не означає суто мовна, «філологічна». Бо ж нерідко донести український зміст до суто російськомовної аудиторії російською мовою дуже важко. І не тому, що хтось з українських інтелектуалів чи журналістів не знає російську в достатньому обсязі (Іван Дзюба якось зауважив: «Насправді саме ми реально двомовні, ми, «українські буржуазні націоналісти», бо ми знаємо і українську мову, і російську, бо ми знаємо і українську культуру, і російську»), а тому, що та постімперська російська мова, що домінує у мас-медіа РФ, є, образно кажучи, не мовою Пушкіна, а мовою Путіна. Йдеться про мову не у вузькому (звуки, слова, речення та принципи їхнього поєднання), а у широкому сенсі – про мову як символічно-знакову систему, що є основою спілкування між людьми та наскрізним кодом певної соціокультурної спільноти. А це і мова письмова, і звукова, і жестова, і візуально-образна (кіно, телебачення, живопис). Відтак, скажімо, слово «свобода» у мові Пушкіна й мові Путіна має різний сенс, так само, як і «честь» та «чесність», «звитяга», «любов до Батьківщини» тощо. Я вже не кажу про знаково-символічну роль тиранів у цих двох мовах (в одній вони – «ефективні менеджери», в іншій – об’єкт ненависті: «Тираны мира! трепещите! А вы, мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы!»). Тим часом у нас нерідко вважають, що достатньо механічно перекласти якісь тексти абстрактною російською мовою, щоб достукатися до тих мільйонів громадян України, які під впливом московських ЗМІ та їхніх місцевих сателітів мислять і спілкуються за допомогою мови Путіна… Тож перекодування системи смислів і змістовна українізація для цих мільйонів громадян України – справа непроста; для всіх інших вона полягає передусім у вільному забезпеченні доступу до всього українського по всій Україні без особливого напруження та широкому представленні за допомогою мас-медіа «києвоцентричного» погляду на сучасність, минувшину та майбутнє.

Іншими словами, мас-медіа України, і передусім радіо та телебачення, мають стати ефективними чинниками розв’язання проблеми внутрішньо-української інтеграції та деколонізації й дерадянізації. Це завдання за 2014 рік виконане тільки частково. Так само, як і доведення україномовного продукту на всіх FM-станціях та телеканалах, що охоплюють усю країну, щонайменше до 2/3 (це не чиясь забаганка, а цивілізована норма, яка ґрунтується на результатах Всеукраїнського перепису) та – тим більше – завдання витіснення російських пропагандистських серіалів (а майже всі вони там пропагандистські, нехай і приховано) з нашого телеекрану. І так далі, і таке інше…