Алла ГОРСЬКА: «Аби душа не сивіла...»

П’ятдесят років тому, 1964 року, Алла Горська разом із художниками Людмилою Семикіною, Опанасом Заливахою та Галиною Севрук, вклавши «дні і ночі самовідданої праці», створили монументальний вітраж для вестибюлю червоного корпусу Київського університету. На ньому зображено гнівного Тараса Шевченка, що однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Доповнював композицію текст напису: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Вітраж, «як ідейно хибний», ще до огляду художньої ради, за наказом ректора університету Швеця було брутально знищено, а А.Горську та Л.Семикіну виключено із членів Спілки художників УРСР... (Фото опального вітража було видруковано у «вільнодумному» «Українському календарі» на 1965 рік, що видавався у Варшаві Українським суспільно-культурним товариством).

Народилася Алла Горська 18 вересня 1929 року в родині Олександра і Олени Горських. Батько — один із творців радянського кіно, був директором Ялтинської кіностудії. 1932 року родина переїжджає до Москви, а відтак до Ленінграда, де О.Горського призначено директором «Ленфільму».

Переживши голодні жахіття блокадного Ленінграда та евакуацію до Алма-Ати, родина Горських переїжджає до Києва, де Алла вступає до Республіканської художньої школи, яку закінчила із золотою медаллю, а відтак 1948 року — на живописний факультет Київського художнього інституту до класу професора Сергія Григор’єва.

Після навчання та успішного захисту дипломної роботи, разом із чоловіком, художником В. Зарецьким, регулярно виїжджає у творчі відрядження на Донбас — і 1959 року за низку творів «шахтарського циклу» її було прийнято в члени СХ СРСР. Водночас мисткиня викладає в Республіканській художній школі (РХШ), створює низку станкових живописних творів — «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хліб», «Портрет батька» та інші.

По завершенні  ХХ  з’їзду КПРС, де «скресла» сталінська крига й почалася «хрущовська відлига», А.Горська активно включилась у процес «національного відродження», який охопив молодше покоління творчої інтелігенції Києва. За допомогою Н.Світличної російськомовна Горська вчить українську мову. Разом із В.Кушніром, Л.Танюком, І.Дзюбою 1962 року стала одним із організаторів Клубу творчої молоді (його розігнано органами КДБ 1964 р.). Як писав Євген Сверстюк, «то була пора пошуків себе, своїх джерел і цілей в тісному гурті молодих ентузіастів-художників, літераторів, режисерів, окрилених перспективою справжньої творчості, надіями культурного відродження». 

А.Горська брала активну участь в організації літературно-мистецьких вечорів, розповсюдженні творів «самвидаву», зборі коштів на взаємодопомогу митцям. Зокрема, це були — вечір пам’яті Леся Курбаса; вечір поезії В. Симоненка; лекції з історії України, які проводили М.Брайчевський та О.Апанович; лекції з історії українського мистецтва ХХ ст., де вперше молодим художникам про школу М.Бойчука розповідали її учні І.Врона та С.Колос; краєзнавчі поїздки Україною з мистецтвознавцем Г.Логвином;  виставка пейзажів церковної архітектури Ю.Химича; концерти перших українських джазових музикантів тощо. 

У цей період художниця створює серію портретів діячів української культури, виконані в техніці ліногравюри — В.Симоненка, І.Світличного, Є.Сверстюка, експресивно-життєві і трагічні водночас, та рисунку — Б.Антоненка-Давидовича, Л.Танюка, автопортрет — із сміливим поглядом і впевненістю у своїх переконаннях. 

ШЕВЧЕНКО. МАТИ.1964

У 1965—1969 роках А.Горська у співавторстві з В.Зарецьким, Г.Зубченко, Б.Плаксієм, Г.Марченком, В.Смирновим, Г.Синицею створює низку монументально-декоративних композицій, виконаних у техніці мозаїки та фрески на стінах громадських будівель міст Донецька — «Жінка-птах», «Прометей»; Жданова (Маріуполь) — «Дерево життя», «Птах»; Краснодона — «Прапор перемоги», «Вугільна квітка», за які її було поновлено в членстві СХ УРСР. Частина із цих, дозволених і затверджених худрадами, творів мали виразно радянське ідеологічне забарвлення в рамках «монументальної пропаганди» будівників комунізму, частина ж, яскравих — декоративних композицій, явно орієнтувалася на засади українського народного малювання.

Працюючи у Краснодоні, А.Горська зробила для себе цікаве соціальне відкриття, описане в листі до О.Заливахи від 3 серпня 1969 року: «Земля тут стара, териконами увінчана. Люди дивні. Навіть ті, що тут народились, згадують не цю землю, де вперше ступили босоніж, а ту землю, звідки їхні батьки». (Можливо, це віще уточнення, зроблене 45 років тому, дало б ключ до розуміння тих подій, що відбуваються нині на Донеччині та Луганщині, — не рідна їм ця земля, не батьківська!).

Однак принципова громадянська позиція художниці у справах політичних процесів 1967—1970-х років (суд над В.Чорноволом у Львові, відкритий лист-протест великої групи киян проти «порушень в СРСР принципів соціалістичної демократії і норм соціалістичної законності», відкритий лист до редакції газети «Літературна Україна» щодо наклепницької статті О.Полторацького, допити у  «справі В.Мороза» в Івано-Франківську та інші) призвела до повторного виключення зі Спілки художників.

В останні дні листопада її було знайдено замордованою в підвалі будинку свого свекра у містечку Василькові біля Києва. Вбивство «тупим предметом по голові» сталося 28 листопада 1970 року за нез’ясованих і досі обставин...

Поховали Аллу Горську 7 грудня 1970 року під пильним наглядом «тайняків» із КДБ у закритій труні на новоствореному цвинтарі у Берковцях. Прощальне слово виголосили О.Сергієнко, Є.Сверстюк; В.Стус прочитав вірша з присвятою, «за дорученням львів’ян» прощальне слово в пам’ять «незрадливої дочки українського Відродження 60-х років» виголосив І.Гель. За участь у «націоналістичному» похороні всі вони потім мали службові неприємності.

А Богдан Горинь у «Невиголошеному слові» написав: «Помер Василь Симоненко, але залишилася Ідея Симоненка. Помер Леонід Кисельов, але не помирає Ідея Кисельова. Загинула Алла Горська, але не загинула, житиме Ідея Алли Горської... Від сьогодні ім’я Алли Горської приєднається до того смолоскипа нашої духовності, який уже стільки років прорізає своїм соборним тілом найбільшу темінь».