В. А., або Неспокій

Осторонь від Голлівуда є територія, де не чутно шуму великих бюджетів. Це — давній виклик і чемпіонам, і маргіналам, екранна резервація, якою керує, згідно з сентенцією французького класика Луї Маля, «один із тих щасливчиків, які роблять саме те, чого їм дійсно хочеться» — Аллен Стюарт Кенігсберг; псевдонім — Вуді Аллен.

Аллен народився і виріс у Нью-Йорку в єврейській сім’ї. У школі чудово грав у бейсбол та баскетбол, демонстрував учням різноманітні фокуси, був завжди оточений товаришами. Заради заробітку почав писати дотепи для газет під псевдо «Вуді Аллен». Проваливши іспит із кінематографа в Нью-Йоркському університеті, зосередився на писанні сценаріїв для популярних гумористичних шоу, а в 1961 році вийшов на сцену в новому амплуа стенд-ап-коміка і швидко досяг успіху. Режисерським дебютом Аллена є фільм «Хапай гроші та втікай» (1969), а в 1977-му комедія «Ені Хол» отримала чотири «Оскари». Після цього кожна його нова стрічка стає подією.

Базовий принцип режисури В. А. — відмова від прямолінійної ескалації сюжету. Насильство (навіть у кримінальних сюжетах) витісняється динамікою репризи, гега. Комічне є першоматерією, з якої формуються сценарії й діалоги. Дія перебуває у владі випадковостей, випадковості продумано непередбачувані, непередбачуваність задана. В цьому сенсі чи не найтиповішим фільмом Аллена є чорно-біла історія про людину-хамелеона «Зеліг» (1983). Зеліг боїться бути не таким, як усі, тому й копіює співрозмовника тотально, але рідкісний рефлекс якраз і відрізняє його від інших. Звичайно, тут присутня і драма передвоєнного єврейства. Гнаний народ прагне злитися, змішатися з натовпом, не відрізнятися від можливих гонителів: щоб бути євреєм, слід не бути їм. Утім, заскочений численними недоброзичливцями, комічний Протей робить кульбіт, перед яким бліднуть усі Алленові парадокси, — емігрує в... гітлерівську Німеччину. Серед уніформованої величі Третього рейху сховатися ще легше. Зрештою, все закінчується добре, але в цього хеппі-енду гіркий присмак.

В «Зелігу», як і в найкращих сюжетах В. А., конфлікти не мають убивчої гостроти. Лише нервова елегантність, помірне естетство. Персонажі поміщені в раму чітко акцентованого благополуччя — соціального, культурного, інформаційного.

І, схоже, обрамлення ідеально зійшлося із тлом. Саме посткатастрофічне благополуччя є ідеологією нашого століття, котра забезпечує свого носія — середній клас — у міру спокійним сумлінням. В. А. тут схожий на винахідника вічного двигуна, який розв’язав завдання всупереч законам фізики. Хоч якою б урівноваженою була експозиція кожного його фільму, за винятком відвертих комедій, дійові особи скоро виявляються пов’язаними мережею численних незгод, які раз у раз підривають фабулу непростими поворотами. Підбір фігурантів стабільний. Подружні пари, коханки, коханці, (само)закохані інтелектуали — люди здебільшого душевні, якщо щось утнуть — не від зла, а через запальність натури. Партитура конфлікту завжди розіграна майстерно, найменше перебільшення виключено, глядачеві нав’язується відчуття природності будь-якої колотнечі. Водночас є в цій камерній війні важко розрізнюваний, але стабільний сутнісний люфт. Інакше кажучи, сенс того, що відбувається, завжди вихлюпується за чисто побутові, цехові, сімейні межі. І тоді крізь брижі фамільних чвар просвічуються речі вельми серйозні — зневажені заповіді, смертні гріхи й сама смерть.

Тут знову згадується Хамелеон — як метафора співучасті.

Справді, незалежно від того, що штовхало Зеліга до безперервного мімесису, він, приміряючи чужі долі, хотів прийти на допомогу, подарувати іншим усього себе без залишку. Так влаштований Аллен-режисер. Найбільше боячись збрехати, але маскуючи авторство, В. А. знову й знову пропонує себе, незлим вірусом проникаючи в кіно і в свідомість улюблених ним рядових містян. Його доблесть, його прокляття, його співучасть — вічний, непоясненний неспокій. Ба більше, В. А. нагороджує неспокоєм своїх героїв — як рідкісним даром прориватися крізь власний комфорт. Це, можливо, та дещиця, що лишиться нам із нашим і чужим комфортним кіно у новому столітті. Містерія неспокою, спроектованого на екран. Кумедний, балакучий манхеттенський катарсис.