ГРА СЛIВ

СПОЧАТКУ БУЛА «РОЗБУДОВА»

Бути просто «за незалежну Україну», стало неактуальним вже у 92-му, коли «на вєрность України» дружно присягнули всі військові гарнізони. Хіба що в лісах Прикарпаття продовжували дивитися на незалежність як на дар Божий, а в Криму принципово «не помічали» появи нової держави. Що було робити нашому бюрократу, до чого закликати, перед чим звітувати? Планів нема, п’ятирічок нема, партз’їздів нема, ювілеїв «великого Жовтня» теж нема. Скажете — красти? Так вони це успішно робили завжди, але мовчки це робити набагато складніше. Як було раніше: тільки упіймаєш бюрократа на махінаціях, як звучить голос «згори»: «Не до цього зараз, країна в небезпеці, вороги довкіл. Про це треба думати, а не про дрібних злодюжок у кабінетах».

У часи Леоніда Кравчука спробували було запровадити замість терміна «соціалістична батьківщина у небезпеці» поняття «розбудова держави». Щоб упійманий на гарячому чиновник міг на запитання про те, що це він таке робить, відповісти — державу розбудовую. Поскільки ніхто цим до цього не займався, перевірити чи справді той чиновник «розбудовує», чи таки краде, було неможливо. Дуже зручно робити те, чого не робив досі ніхто — повні безкарність і відсутність відповідальності за результат. Аби тільки опинитися у перших рядах «розбудовників».

Усе було б добре, якби новітня «розбудова» не нагадувала так сильно недавнє «будівництво комунізму». Нагадувала не стільки риторика, скільки фактура учасників обласних та районних нарад, яка засвідчувала, відсутність у цих учасників перспектив. Хоч при «будівництві», хоч при «розбудові». Особливий розпач цей типаж викликав у закордонних друзів нашої держави, які кинулись було допомагати нам голодним своїми недоїденими харчами і недотоптаним взуттям. Ну не налазив той їхній костюм на нашого голову КСП. Костюм процвітаючого бельгійського бізнесмена був чомусь вдвічі вужчий за костюм керівника українського підприємства- банкрута. Добре, що помітили, підказали. Тепер аби зробити заяву наші зверхники збирають не керівників, а представників «регіональних ЗМІ». Однак говорити з ними про «розбудову» виходило погано. І закордонні партнери це почали помічати. Настав час реформ. Точніше не реформ, а слова «реформи».

ХТО ПРОТИ?

Подолати інформаційне навантаження останніх кількох місяців без шкідливих для здоров’я медикаментів чи інших засобів було непросто. Але можливо. Досить було взяти перед сном почитати партійну програму будь-кого із учасників виборчих перегонів. За кілька хвилин слово «реформи» чи не в кожному рядку починало зливатися у щось туманне і наставав здоровий та глибокий сон.

Якщо ж серйозно, то реформи нам обіцяли всі. І кожен, як ведеться, розумів це слово по- своєму. Від повної приватизації до реприватизації. Останнього слова ніхто як слід не зрозумів, тому забули — від гріха подалі. Від державного контролю до повного лібералізму. Від приєднання до НАТО до возз’єднання з Росією. І так далі, і тому подібне. І весь цей вінегрет успішно називали реформами. Доназивалися до того, що народ на слово реагувати припинив. Не реагує і все. Як на «твою мать» у переповненому тролейбусі. Тоді до реформ стали домальовувати вуха, носи, брови, словом, надавати цим реформам людського обличчя. Потім у реформ з’явилися прізвища, які добре запам’яталися із надокучливих телероликів, листівок та бігбордів. Стало легше. Іноземне слово «реформи» із уст свого рідного українця чи українки почало звучати зрозуміліше. Наступним кроком стала критика «реформ такого-то чи такої-то». При спробі розібратися наставав той самий ефект, що й під час вживання двох конкуруючих напоїв зі словом «кола». Принципової різниці — ніякої. Залишається тільки смак. Мені, наприклад, більше до вподоби та «кола» що з синьо-червоною етикеткою. Не те, щоб краща, просто подобається і все. Те, що дві найрозрекламованіші «коли» виявляються найдорожчими з усіх, вже якось не зупиняє. Вже вибрав. Так із носіями реформ виходить. Вибрали, бо сподобались. Тепер будемо платити.

ПО СУТI

У боротьбі за післявиборний розподіл влади два найбільшi табори «реформаторів» говорять майже одне й те саме. Різниця між риторикою Литвина і риторикою численних «речників Ющенка» полягає лише в тому, що останні більш розкуто користуються стосовно до опонентів словами «клановий», «розподіл» і далі в цьому ж дусі. Відчувається, що люди чули і навіть знають про що говорять. Дехто навіть мав або має чималенький шматок від згаданого «кланового розподілу». Ці, до речі, мовчать здебільшого. Говорять інші, для яких всі суми понад мільйон виглядають однаковими. Яка різниця, коли все одно їх не маєш? Та саме такі політики з найбільшим натхненням говорять про ніби відомий їм шлях «демократичних реформ». Це як колись при соціалізмі. Спочатку був просто соціалізм, а коли вийшло не зна-що, почали називати його «розвинутим соціалізмом». Так само з реформами, які тепер бувають, виявляється, «демократичними» і «недемократичними». Запитаєте, як відрізнити перші від других? А це вже дивлячись iз якого боку дивитись. Якщо говірковому політику нічого від реформ не перепало, тоді вони «недемократичні». Отримання своєї долі дозволяє політику у стислий термін побачити у вітчизняних реформах більше демократизму. І чим більше доля, тим ясніше проглядають симпатичні демократичні риси наших з вами реформ.

Вибори, як відомо, виграє той, хто їх проводить. Якщо він примудряється їх програти, значить слід щось терміново змінювати. Так само і від наших реформ найбільше мають ті, хто їх проводить. І боротьба нині ведеться не стільки за проведення чи непроведення реформ, що є категорією достатньо спірною. Мова про те, хто саме буде ці реформи проводити. Не втримаюсь, щоб не згадати анекдотичність виступів так званої опозиції взимку минулого року. Одні й ті самі люди кляли «злочинний режим» і прославляли «економічні успіхи уряду», тобто частини того самого «злочинного режиму». Кілька разів особисто вказував керівникам протестів на таке неприроднє протиріччя, на що вони не прореагували. Висновок — хоч називай нашу владу «злочинним режимом», хоч хвали її за небувалі успіхи, мета одна — потрапити до цієї влади. Стати хоча б маленькою частинкою чи то «реформаторського уряду» чи то «антинародного режиму». Яка різниця? Кому реформаторський, кому антинародний. Дивлячись, де знаходишся.

НАСЛІДКИ

Як на мене, то нехай би вони там і надалі жонглювали словом «реформи», вигризаючи один у одного портфелі та крісла. Аби тільки не почали нічого робити. Ніби заспокоїлось життя, вже не починаєш ранок із курсу валют, аби дізнатися наскільки за ніч збіднів. Ніби подешевшав бензин, пішов транспорт, на деяких будовах почали класти цеглу і монтувати конструкції. Звісно, це не те, що було колись, але хто знає, що краще? Вже понабудовували такого, з чим не знаємо що робити. Країна почала потроху будуватися, а не «розбудовуватися». Що скажеш — справді банківські кредити ще досить дорогі, а податки ще надто високі. Справді півкраїни лежить в руїнах після «розбудови» та «реформ». Люди ще не усвідомили цього масово. Вони ще злі за втрачене, їх ще дратує показна розкіш держчиновників на низьких зарплатах, їхня сваволя на місцях, яку ще раз продемонстрували вибори. Чиновника можна зрозуміти — він захищав стабільність свого існування від такого самого, який з таким успіхом робитиме те саме. Втішає те, що в усіх регіонах країни люди живуть приблизно однаково, хоч і голосували по-різному. Живуть однаково — значить однаково підніматимуться поступово, ставатимуть власниками, знаходитимуть оплачувану роботу. А головне — працюватимуть, засинаючи після трудового дня під телевізійне бурмотіння про реформи. То що ж це таке, ці реформи? А хто його зна? Аби нас не зачіпало.