Ліки від ейфорії

Про помаранчеву революцію вже дуже багато сказано, написано та навіть проспівано. Спочатку — радісно-піднесеного, пізніше — зважено-самокритичного. Сьогодні, коли учасники мирних акцій протесту на майданах країни можуть вважати себе переможцями, як ніколи актуальним стає саме другий підхід до оцінки нещодавніх подій, а також — до сценаріїв життя з новою владою. Наше сьогоднішнє інтерв’ю з відомим філософом і соціологом, давнім автором і експертом «Дня», заступником директора Інституту соціології НАН України Євгеном ГОЛОВАХОЮ вийшло не зовсім святковим. Саме тверезі оцінки, вважає вчений, можуть допомогти українцям уникнути й «запаморочення від успіхів» і пізніше — гіркого «похмілля».

КОХАННЯ З ВІДКРИТИМ ФІНАЛОМ

— Помаранчева революція — що це було?

— Є два шляхи розвитку суспільства. Один із них — еволюційний. Він вимагає довгого та болісного переходу з первісного стану в стан вищого рівня розвитку (приклад — скандинавські держави). І є інший шлях — революційний. Цим шляхом — шляхом радикальної зміни системи влади — йшла до сучасного стану Франція. У цьому значенні українську помаранчеву революцію власне революцією можна називати дуже умовно. Тому що революція завжди зачіпає інституційні основи суспільства. Революцією, швидше за все, були події 1991 року, коли ми принципово змінили ідеологію, економіку та взагалі всю систему влади від однопартійної до багатопартійної. Те, що сталося зараз, — це не стільки революція, скільки повстання. Оскільки я вельми переконаний, що жодної зміни інституційних основ суспільства не буде.

Це певна форма протесту істотної частини нашого населення проти 15 років болісних і важких трансформацій. Увесь негативний досвід сконцентрувався в розчаруваннях та неприйнятті тієї системи правління, яка, як вважають люди, до них призвела. І суспільство для цього має достатньо підстав, оскільки в будь-якій системі, на кшталт нашої, влада не може викликати глибокої симпатії. Інша річ — що цей протест знайшов досить експресивні форми та зачепив справді значні маси. Я також вражений цими подіями. Не можу сказати, що як для соціолога вони були для мене дуже несподіваними. Хоча, можливо, я не чекав такого масштабу, такого ентузіазму. Тому я би сказав так: ця подія вельми емоційна, це справді форма вираження масового ненасильницького протесту (насильницький протест просто неприйнятний для наших людей). Сам по собі феномен помаранчевої революції дуже важливий, — досі в Україні не спостерігалося подібних явищ. Це показує, що маси стають тим самим «творцем історії» й не хочуть більше делегувати владу за наїждженим принципом.

— Які, на ваш погляд, можливі наслідки цих подій — для еліт, суспільства, України загалом?

— Це приведе до зміни правлячої еліти, до зміни влади. Але я думаю, що коли влада приходить таким шляхом — попереднього масового вираження невдоволення попередньою — вона стає осереддям великих надій. Людям набридло жити в умовах масового розчарування. Ми бачили, що балансу надій і розчарування протягом цих 15 років не було. Переважало розчарування. І п’ять років економічного зростання ще не змогли таким чином змінити умонастрої людей, щоб у них переважали надії. А зміна влади приведе до великого сплеску надій. А великі надії — це велике розчарування згодом. Повільно формовані маленькі надії значно стійкіші, великі та раптово виниклі надії можуть породити дуже великі розчарування, причому навіть більші за ті, що були пов’язані з минулою владою, до якої вже звикли як до неминучого зла. Тобто враження від помаранчевих подій можуть бути досить яскравими, як від кохання. Питання в тому, чим це кохання закінчиться: щасливим шлюбом чи трагічним суїцидом.

ПОСТВИБОРНА ТРАВМА

— На одному з «круглих столів» у нашій редакції ви говорили, що, згідно з одним із законів соціальної психології, лідером у групі (політичній або будь-якій іншій) стає той, хто є найкращим і найактивнішим виразником усередненого інтересу цієї групи. Як з цього погляду можна охарактеризувати електорати обох кандидатів? У чому їхній усереднений інтерес?

— Я не зараховую себе до великих шанувальників революцій і повстань. Я за своєю природою та розумінням суспільних процесів — еволюціоніст. І вважаю, що для України сьогоднішня ситуація розмежування людей за певними колірними уподобаннями — важка та критична. Так сталося, що в нас обидва кандидати представляли певний тип регіонального лідера. В’ячеслав Чорновіл свого часу був більше лідером Західної України, і в цьому значенні він не мав шансів, коли протистояв на виборах Леоніду Кравчуку. А тоді всі говорили, що хто переможе в Центральній Україні, той і буде президентом. Ющенко виявився тим типом українського політика, який відповідає уявленню про лідера жителів Центральної України. Тоді як Янукович більше відображає настрої регіонів, географічно розташованих ближче до Росії. І не випадково сплеск його активності був пов’язаний із апеляцією до того, що ми матимемо тісніші зв’язки з Росією. І, хоча Центр України, та й Захід, як мені здається, також не мають нічого проти контактів із Росією, проте цей заклик адресувався лише східному електорату. Янукович не міг відобразити уявлення про ідеального лідера в Центральній Україні. Тому в нього було не так уже й багато шансів на перемогу.

Висунення Януковича з якихось прагматичних позицій, можливо, було правильним. За ним стоїть величезний і дуже впливовий регіон, інтереси людей, які пов’язані з промисловою зоною (звідси й капітали). Але вибори не підкоряються тільки прагматичній інтенції. Для виборів дуже важливо, щоб кандидат усе-таки був сприйнятий виборцями як «свій». Ющенко з його постійною невизначеністю позиції, з психотипом людини Центральної України виявився успішнішим проектом. Не внаслідок того, що він завзятий опозиціонер. Його лозунги на зразок «бандити сидітимуть у в’язницях» — суто передвиборні. Але його психотип українцям дуже близький. Адже він подобався людям: і коли був при владі, — прем’єр-міністром, і ще раніше — головою Нацбанку. Попри те, що, будучи прем’єром, він називав опозиціонерів фашистами. Подібна гнучкість поглядів також відображає цей, такий милий серцю українців заходу та центра, психотип. Звичайно, такої гнучкості ці виборці в Януковичі побачити не можуть: він їм швидше здається як така собі важка сила, прихована загроза.

Проект «Янукович» був невдалим із самого початку ще й у зв’язку з його кримінальним минулим. Це не означає, що людина з судимостями повинна бути дискримінована та не може бути президентом. Інакше ми підемо шляхом дискримінації за будь-якою ознакою. У 1989 році мер міста Вашингтона Меріон Баррі опинився за гратами за вживання наркотиків, що не завадило йому через чотири роки знову балотуватися на колишнє місце, яке він зайняв у результаті переконливої перемоги над суперниками. Тому говорити про те, що таких прецедентів немає в світі — це також лицемірство. Інше питання — що для дуже великої частини людей подібний факт у біографії кандидата сприймається як щось абсолютно неприйнятне. І в цьому значенні навіть якщо економічні та політичні інтереси частини виборців збігалися з тим, що представляють Янукович і його команда, вони однаково не могли за нього проголосувати. Тобто цей чинник (кримінального минулого) спотворив реальне волевиявлення людей. І зараз ми не маємо справжньої картини політичного, економічного та геополітичного розмежування електорату.

— А що ви можете сказати про сьогоднішні настрої серед виборців Януковича? Адже вони опинилися в дуже важкій ситуації. Спочатку їм оголосили, що їхній кандидат виграв, потім Майдан продемонстрував величезну підтримку Ющенка, а в результаті — повторні вибори та програш.

— Цей феномен можна розглядати з погляду дуже модної зараз категорії, яку ввів нинішній президент Міжнародної соціологічної асоціації Петер Штомка(?), — «соціальна травма». Можна сказати, що електорат Януковича пережив серйозну травму. І переживе ще серйознішу. Причому пережили її й ті прихильники Януковича, які живуть у регіонах, де така підтримка більшості здається неприйнятною. Зокрема, в Києві. Тут сказати відкрито, що ти голосував за Януковича, — рівносильно громадянському подвигу. Причому навіть більшому подвигу, ніж вийти з помаранчевою пов’язкою на Майдан, де тебе тепло приймуть. Уперше в Україні виникла ситуація, коли голосування за кого-небудь є ознакою твоєї моральності, порядності, чесності тощо. Це дуже своєрідна та травматична ситуація.

Що ж до регіонів, де більшість голосувала за Януковича, то в них буде своя травма, пов’язана з тим, що вони вважатимуть, що в них просто вкрали перемогу. Тобто значна частина суспільства житиме в психологічному дискомфорті ще дуже довго. І це травма, яку доведеться переживати країні загалом.

А взагалі я вважаю, що обидва кандидати були невдалими для України. Тому що один якось дуже не подобається більшій частині країни, а інший надто подобається. Я ж прихильник того, щоб подобалися не люди, а їхні плани та програми. Україна є зараз багатоклановою країною. І завдяки цьому в нас існує певний політичний плюралізм, непередбачуваність результатів виборів і реальна опозиція, на яку треба зважати. Останнє — це досягнення України порівняно з її сусідами по пострадянському простору. І це стало можливим лише завдяки тому, що Україна розвивалася від соціалістичної економіки через багатоклановість. Ми знаємо дуже багато прикладів одноклановості, де президент є керівником одного клану: середньоазіатські країни, Грузія при Шеварнадзе, внаслідок чого країна виявляється позбавленого реального політичного життя та перспективи розвитку. Є інший приклад — Росія, яка від багатокланової еволюціонувала до однокланової: надто сподобався росіянам Володимир Володимирович Путін. І в мене є серйозне побоювання, що, коли в іншій країні дуже сподобається населенню якийсь лідер, то ця країна з багатокланової та хоч трохи перспективної, може еволюціонувати в однокланову, тим самим взагалі втративши здатність еволюціонувати. Ось чому мене не приваблюють ані ненависть, ані надмірна любов. Тому що все-таки в соціально-політичному й економічному житті емоції повинні бути вторинними. Головне — це раціо. Поки ж, за моїми спостереженнями, переважають емоції.

ЦІНА ЗА ЗМІНУ ВЛАДИ

— Як ви оцінюєте роль Росії в цих виборах? І їхні наслідки для неї?

— Звичайно, Росія, як і Захід, могла не так очевидно демонструвати підтримку «свого» кандидата. А тепер, природно, всі шишки перепадатимуть Росії, бо вона програла в цьому змаганні. А переможців — не судять. Слова Заходу про те, що нам однаково, хто виграє, лише б чесно — це, на мій погляд, лише хороша тактика. Росії не вистачило смаку точно так само підтримувати свого кандидата, але не називати його на ім’я.

На цих виборах стався не тільки регіональний розподіл симпатій українців, а й геополітичний. Був кандидат, за яким стоїть увесь цивілізований світ. І був кандидат, за яким стоїть Росія. Таким чином, перемога Ющенка, по суті, означає поразку частини світу. Хто в цьому зацікавлений? Найменше — сама Україна. Тому що кандидат-переможець повинен мати хороші відносини з сусідами з обох сторін. Разом із тим, часи геополітичного лавірування для України закінчені. Тепер із неї вдвічі питатимуть. Річ у тому, що, коли ми підемо до Європи і скажемо, мовляв, ми ж разом із вами здобували цю перемогу, Європа скаже: «Та ні, ми нічого такого не мали на увазі, ми хотіли тільки чесних виборів». Із Росією також не все так просто, ми цілком можемо отримати економічну кризу. Ми і так унаслідок усіх цих подій отримаємо деякий економічний спад порівняно з тим, що могли б мати. Але, можливо, це нормальна ціна за зміну влади. Можливо, прихід нової влади й вартий кількох відсотків ВВП. Адже нова влада — це і новий стимул для розвитку країни, нові ідеї, поштовх до інституційних змін.

Завзяті прихильники Ющенка, напевно, малюють собі таку модель: ми змінимо суспільство, виженемо всіх корупціонерів, припинимо красти, зробимо нормальну економіку, влада служитиме народу, а не своїй кишені, Україна нарешті матиме національну гордість, народ об’єднається, ми перестанемо лавірувати і кожному показуватимемо свою принципову позицію, нас визнає весь світ, і в результаті цього у нас протягом найближчих років відбудеться бурхливий внутрішньо- та зовнішньополітичний розквіт. На мою думку, це утопізм. По-перше, тому що ніхто не перестане красти тільки тому, що люди один раз висловили протест проти того, що в них украли голоси. Якщо мені хтось пояснить, чому ця влада не зможе робити те, що робила попередня, і чому чиновники Ющенка будуть іншими, ніж чиновники Кучми, я, можливо, погоджуся з цією думкою. Поки що всі апелюють до моралі. Звичайно, мораль — прекрасний регулятор поведінки людей, але вся історія людства свідчить, що для того, щоб ця мораль сформувалася, необхідні дуже тривалі підготовчі соціальні процедури. Я їх поки що не бачу. Як не бачу й того громадянського суспільства, яке, на думку багатьох, сформувалося на Майдані.

— Чи реальний експорт помаранчевої революції в Росію чи Білорусь?

— Усе залежить від ситуації в тих країнах. Тут треба розуміти, хто підганяє історію. Історію багато в чому підганяє дрібний і середній бізнес. Так було в Сербії, в Грузії, так було й у нас. Усі захоплювалися фактами, згідно з якими люди на дорогих іномарках підвозили на Майдан їжу, чай, одяг. У таких країнах, як Україна, Росія, Грузія дуже легко вести великий бізнес. Досить було мати початковий капітал (політичний, зв’язки або просто нахабство), щоб трансформувати його у великі капітали. А там, домовившись із владою, мати досить сприятливі можливості для розвитку великого бізнесу. А ось середній і дрібний бізнес — найбільше уразливі в наших країнах. Йому треба відкупитися від усіх джерел тиску, яких у пострадянській державі дуже багато. І якби Ющенку вдалося втілити в життя свою обіцянку зробити бізнес незалежним від пожежників, податківців й інших, — це було б величезним його досягненням.

— А що робити Ющенку з незадоволеним сходом?

— Перська імперія, яка один час була дуже успішною, дотримувалася принципу: обов’язково враховувати традиції та звичаї поневолених народів. Я, звичайно, не розглядаю схід як поневолений регіон, але сам принцип правильний. Якщо десь тебе розглядають як переможця, то насамперед, якщо ти не хочеш, щоб там був бунт і реальний опір, ти повинен зважати на традиції, які там є, і ніколи нічого не нав’язувати. Під традиціями насамперед слід розуміти менталітет, психологію цих громадян. Найголовніше — це не наступити одразу на хворе місце. Кадрові рішення повинні бути рішучими, а ідеологічні — м’якими. Якщо буде навпаки — саме тоді може початися справжня революція. Адже іноді революція не починається через життєво найважливіші речі. І раптом яка-небудь дрібниця, що зачіпає якийсь закуток національної або релігійної гідності, — і народ повстає.

ПОВЕРНУТИСЯ З ПЕРЕДОВОЇ

— Що сталося з соціологією на цих виборах? Інститут соціології, одним із керівників якого ви є, якось залишився осторонь від усіх цих скандалів із рейтингами та екзит-полами. Водночас на одному з «круглих столів» у редакції «Дня» ви говорили про те, що в подібних ситуаціях, коли триває політична гра з великими ставками, регулятивним механізмом соціологічної спільноти повинні стати моральні авторитети в цьому середовищі. Де ці авторитети? Де їхні оцінки?

— У нас нещодавно відбулася вчена рада, на якій ми ухвалили рішення після виборів обговорити цю дуже непросту ситуацію. До цього я на всіх етапах був проти залучення Інституту соціології як академічної установи в цю суперечку та в подібні дослідження. Інша річ, що в цьому процесі брали участь наші колеги, оскільки вони так чи інакше залучені в діяльність низки комерційних соціологічних структур.

Співробітники нашого інституту проводили аудит всіх екзит-полів, і вже після першого туру були виявлені організаційні помилки, які бувають в усіх дослідженнях. Але тут ще частково щось сталося не лише з соціологією, а й із суспільством. Наше суспільство вже 15 років жило без розмежування на «червоних» і «білих», без жорсткої лінії протистояння. І ніколи передвиборні опитування не набували для людей фатального значення. А в цьому випадку соціологи виявилися на передовій. Їх погнали в атаку першими. Але ж кожен під час атаки поводиться по-різному. Крім того, така атакуюча функція не притаманна науці. І ось, коли соціологи повернуться з передової — зі своїми результатами, масивами, — ми це все серйозно обговоримо та зробимо висновки. Для того, щоб говорити про можливу ангажованість того чи іншого центру, треба спочатку виключити всі чинники, що могли вплинути на результат. Аж до того, що визнати: що в умовах такого жорсткого протистояння в принципі проводити екзит-пол було недоцільно. Можливо, той успішний досвід, який був на попередніх виборах, розслабив соціологів, і вони не врахували ані напруження пристрастей, ані складної регіональної ситуації. Адже будь-який інструмент у певних умовах може давати збої. Соціологічний інструмент виміру, яким є екзит-пол, також розрахований на певний діапазон умов, у якому він дає більш-менш точну оцінку. А якщо ці умови зашкалюють, то й оцінка стає непередбачуваною.

Тобто зараз я допускаю вплив трьох чинників на результати окремих екзит-полів: це самовпевненість, про яку я сказав вище; методичні й організаційні помилки та ангажованість. Яка частка внеску кожного з цих трьох чинників у те, що отримали такі результати, я поки що не готовий сказати.