«...людям дав я «Кобзаря»

Переді мною цікавий документ — рукописний щоденник початку минулого століття Федора Клизуба, селянина із села Ямного (крайній південний схід Сумської області, поряд — російськомовні села), написаний за часів його служби писарем у Севастополі в канцелярії штабу Чорноморського флоту. До того села я приїздив на початку 70-х років студентом історичного факультету Харківського університету. Заходив до зігнутої навпіл бабці Катерини Клизуб (господаря вже не було в живих, а діти загинули в минуле лихоліття), читав старенькій Шевченкову «Катерину», слухав розповіді про її чоловіка, про те, як він читав той твір своїй молодій коханій, і що в їхній хатині під соломою рукопис «Кобзаря» зберігався на покутті, за іконами...

Рік тому, переглядаючи подарований мені колись щоденник, серед специфічних текстів автора, окрашених українською тугою і думками про долю власну та всього людства, я прочитав під датою 14 грудня 1911 року: «В цій книжці (в «Кобзарі»; тут і далі мова та стиль оригіналу. — О.К. ) плаче Шевченко за своєю Україною. А тепер якби він устав..., що робиться з нашою Вкраїною. Ще б дужче заплакав. Яка таки й доля наша несчасна. Горе наше, Україно! Які несчасні діти в тебе». З якими лицарями честі — російськими офіцерами спілкувався юнаком у Севастополі Клизуб Федір, якщо й під солом’яним дахом своєю хатини на все життя зберіг здатність не плутати свободу з колгоспним пайком? Ось інші його ж записи 50-х років: «После заключения договора Германия пошла войной на Польшу, а затем и Россия, раздавив Польшу». Або про Голодомор: «...по всем городам открыли «Торгсины» — из мертвых людей выкачивать золото. А партия плещет в ладоши: «Мудрый Сталин!» ...Партия забрала и будет в дальнейшем забирать все труды крестьянина, а ему не даст совсем жить» і т.д. Надзвичайно цікаво зазначити, що в селі знали про записи Клизуба, але ніхто його не видав. Такі свідчення тих давно минулих часів з далекого села допомагають нам сьогодні зрозуміти, що було завжди в основі духу народу, до яких істин ми тільки повертаємося.

Ось на цьому тлі селянського розуміння правди і свободи, місця Шевченка в духовному житті народу спробуємо розібратися, в чому ж суть сучасної нам переоцінки національного пророка. Чи не кривимо ми душею, коли виправдовуємося, що в радянський час з нього зробили ідола, а тепер маємо повернути його на землю? Що така тема актуальна, свідчать численні публікації найрізноманітнішого ґатунку — від ґрунтовних дослідницьких до герострато-іудівських з яскравим бажанням слави та срібляника.

Як же Шевченка «оживити»? — запитує на сторінках «Дзеркала тижня» Галина Клочковська (стаття «Український міф про Шевченка...»). Дослідникам- міфознавцям тепер так подобається ставити слово «міф» поряд з іменем Шевченка, що й Оксана Забужко («Шевченків міф України», Київ, 2006) в преамбулі до своєї книжки (за складністю написаної далеко не для широкого читача) пише: «На який образ-себе запрограмував він Україну своїм міфом, у культурі Нового Часу типологічно найближчим до дантівського?» Пригадується анекдот, в якому молодий чоловік запитує у немічного професора зі страхом: а що, професоре, старий спосіб робити дітей вже відмінили? Аналогічно запитаємо: а що, вже не можна просто сказати: Шевченко з такою силою вірив у вільне майбутнє народу, ненавидів рабство та рабів, що, його слово і сьогодні піднімає нас, українців, з колін, наша історія може бути прикладом для багатьох народів?

В цей же рік, що й Забужко, видає вельми цікаву і корисну книжку («Тарас Шевченко: геній в самотності», Одеса, 2006) Богдан Сушинський, проте пише протилежне: «Що Шевченко своїм генієм сотворив український народ, — це, звичайно ж, міф історії; не міф у цій історії лише те, що український народ сотворив собі геніальний міф... про Шевченка!» З цього приводу можна сказати тільки одне: заплутались ви, панове, у двох соснах.

А ось Галина Клочковська досить конкретно підходить до питання, яке сама поставила, і закономірно вказує на потребу новітніх академічних досліджень, обговорень, шкільних програм і т.п., щоб показати глибину, непостійність та парадоксальність пророка. Зазначимо, що такі пропозиції актуальні, проте вони з розряду кількісних чинників, що вже, як знаємо, було. Якісний, найголовніший параметр залежить від розуміння духовності національного творення. І тут ми натикаємося на спотворене розуміння цінності загалом етнічного в політологічному дискурсі останніх десятиліть. Оскільки політологам із Заходу донедавна здавалося, що всі етнонаціональні проблеми у них вирішені, то й зародилася концепція «політичної нації», в рамках якої чуже, етнонаціональне (проте історично таке, котре ще здатне до розвитку) потрібне лише як фактор постачання дешевої робочої сили. Підкреслю ще раз те, про що вже неодноразово писав як в публіцистичних, так і в наукових своїх працях: сучасна концепція політичної нації годиться найбільш не для міжетнічного миру і спокою, а для того, щоб перекреслити волю до свободи не тільки, наприклад, кримських татар як не зовсім «політично розвинених», а й українців, а в майбутньому росіян та ін., бо в державі «політичної нації» право на державу має найбільш «розвинений» етнос. Шевченко вирішував цю проблему як демократ, християнин, пророк майбутнього: маємо допомогти «найменшому брату» («І мертвим, і живим...»), бо тільки так не зупиниться розвиток, тільки так лозунг свободи не стає облудою псевдодемократії.

Можна довго клястись і хреститися у своїй здатності до християнської самопожертви, але останнім аргументом завжди залишається: не віддамо, бо колись завоювали; ті, кого завоювали, мають нижчу, недемократичну, непотрібну для великих завдань майбутнього культуру. Чого наші співвітчизники мають страждати на цій завойованій нами землі, забувати рідну мову? Хай краще завойовані забудуть, вони ж недостойні бути державним народом. Ви спитаєте, хто сьогодні послуговується такими ідеями? Ну, наприклад, сучасні адепти геополітика М. Данилевського (1822—1885), який пояснював, маючи на увазі кримськотатарський народ: «Можна, м абуть, погодитись, що тут була завойована держава, позбавлена своєї самостійності народність; але яка держава, яка народність? Якщо я назвав усяке взагалі завоювання національним вбивством, то у цьому випадку це було таке вбивство, яке допускається і божеськими, і людськими законами, — вбивство, зроблене в стані необхідної оборони і разом у вигляді справедливої страти». Порівняємо з Шевченковим гаслом свободи для кожного незалежно від рівня розвитку: «Чурек і сакля (із тюркської: хліб та хата. — О.К. ) — все твоє; воно не прошене, не дане, ніхто не візьме за своє, не поведе тебе в кайданах. А в нас... На те письменні ми, читаєм божії глаголи!.. І од глибокої тюрми та до високого престола — усі ми в золоті та голі. До нас в науку! ми навчим, почому хліб і сіль почім! Ми християне; ...сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас не нами дана; чом ми вам чурек же ваш та й вам не кинем, як ті й собаці!».

Намалювавши пекло на землі в поемі «Гайдамаки», Шевченко робить висновок: «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами». Важко знайти щось простіше і краще в світовій конфліктологічній науці. Отже, висновок з Шевченкових слів стосовно нашої сучасності: народ, який не має своєї державності за кордонами України, чия історія пов’язана з територією України, має превентивне право розвивати тут свою державність, мову, культуру. Окремі представники інших народів не повинні від цього потерпати, проте повинні розуміти, що мова йде про необхідне у сучасному глобалізаційному світі культурне різноманіття, без цього не буде розвитку ніде. Суперечки минулого потрібно полишити минулому, минуле потрібно знати, проте вирішувати сучасні проблеми з позицій етнотолерантності.

Ці тези потрібно ввести в скарбницю української духовності, приводячи для порівняння приклади світової історії. Ніде, ніколи етноси не розвивались безконфліктно. Провідні світові релігії засновані на історичній потребі розвитку конкретного етносу (а найдавніші — на ненависті до інших, на прокламації власної національної винятковості), і лише потім вони ставали більш «духовними», толерантними до інших, бо така була потреба розвитку, відображена навіть у Біблії: «А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми...; І винищиш всі ті народи...; і отримаєш «Край, що над ним ти не трудився» (Числа, 31:17; Повт. закону 7:16; Іс. Навін, 24:13). Навіть новий месія, Ісус, не дивлячись на благання багатьох, відмовляється уздоровити дочку хананеянки, мотивуючи тим, що посланий тільки до ізраїльтян, тому негоже «взяти хліб у дітей і кинути щенятам» і т.д. Проте врешті-решт Ісус погоджується допомогти (Матвія, 15:22,28). Цей величний, зафіксований навічно досвід етнотолерантності ніскільки не принижує ні Святе письмо, ні віру.

То чому ж ми не хочемо до того світового досвіду додати свої духовні скарби, чому тиняємося і опускаємо очі, коли йде мова про Шевченкову віру? Бо не вистачає концептуального бачення цілісності його віри і духовності. А ще декому хотілося б залишатись на рівні середньовічного розуміння духовності і до цього принизити Шевченка. До його розуміння Бога («...Бог карать і миловать не буде, ми не раби його, ми — люде!») світ обов’язково повернеться, адже саме в такому напрямку розвиваються тисячолітні релігійні, філософські студії. Звісно, Шевченко добре бачив, якою ницою може бути людина, осмислював це явище (його вірш «Пророк» та ін.). Але для нього, як для пророка свого часу, котрий ненавидів рабство, людина, найперше, є потенціальною можливістю реалізації Божої свободи до творчості та правди. Синами, а не рабами Божими вважав людей Ісус. Сучасний дослідник Р. Безертінов у своїй талановитій книзі «Тенгріанство — релігія тюрків і монголів» (Набережні Челни, 2000) особливо підкреслив: «...стародавні тюрки та монголи вважали себе синами Неба, а не рабами бога». Інше розуміння людини — це тільки результат тимчасового впливу ранніх та середньовічних світових держав на духовність, спотворення істини.

Богдан Сушинський зі смаком перебираючи різні казуси із життя Шевченка (подібно до того, як у XIX столітті французький письменник Лео Таксіль в’їдливо критикував тексти Біблії), дивується, що той у своїх щоденниках, листах немов би напоказ виставляє негативи свого характеру, чого не робили інші передові люди XIX століття. Хто уважно читав Біблію, особливо історії життя перших патріархів, не міг не питати себе про подібне: чому для нас у цьому найвищому джерелі істини збережені усі перекази негарних вчинків патріархів? Невже для того, щоб хтось міг зневажити це джерело, чи для того, щоб тисячі років біблійні тексти приховували від простих людей, а істину подавали завуальовано, незрозуміло? Ні, перш за все, для того, щоб кожен на шляху до істини знав: і негожий кочовик-грабіжник з пустелі, і останній єгипетський раб можуть бути возвеличені. «Возвеличу рабів отих...» — писав Шевченко. Стосовно української ментальності зізнаємося, що в нас ще так багато рабського, що наша національна вдача така, м’яко скажемо, своєрідна. Звісно, це не завжди погано... Наприклад, український селянський гумор у роки моєї студентської юності здавався занадто тупуватим. А тепер недалеким і примітивним здається і мені, і моєму сину-старшокласнику гумор, що лине у необмеженій кількості з екранів телебачення. Але як би ми розпізнавали себе, навчалися відокремлювати рабське від величного, якби не творчість нашого пророка?

Павло Мовчан у передмові до нового видання «Кобзаря» (Київ, ВЦ «Просвіта», 2003) розповідає, як у київській школі запитали його учні, чому у Шевченка так багато сліз. Нам, — говорили вони, — це не зрозуміло, бо зараз люди не такі сльозливі, як колись. Ось, здається, чудова ситуація, щоб навчити молодих сучасників не звертати надмірну увагу на форму, а бачити високий смисл. Що робить Мовчан? «...я розгубився і почав щось молоти про долю, несправедливість, жорстокість віку». А потім, вже обдумавши питання, що відповів у передмові? На декількох сторінках — теж самісіньке, про власну долю, свої сльози, про байстрюків та ще й з прямим докором учням, що «ми переродились», а мораль ніколи не старіє. Важливо відповісти і тим учням, і ще багатьом, хто так часто пише про цей «недолік» Шевченка. По-перше, треба визнати без зайвого стиду, що у Шевченка має місце потрібна для поета надмірна творча екзальтація (Пушкін це називає «поетичними сльозами»), накладена на своєрідність національного характеру з урахуванням тематики віршів. А по-друге, — і це головне — завданням кобзаря-трубадура (вислів Шевченка), що вийшов з селянської хати, а не з палаців- турнірів, є не «клеїти» з себе героя, а показати, що самий «низький» має дух та силу стати самим «високим»; хоча й співчувати людям, але підняти їх з колін.

Ні, проблема місця Шевченка у нашій духовності це не тільки проблема того, як його подавала офіційна пропаганда в радянський час. Це проблема нас самих, коли ми стидаємося побачити істину. Не знаю, що розказували про Шевченка в школі іншим, нам школярам в українському селі 1960-х, де люди мали працювати з ранку до ночі, розказували, як Шевченко розумів простих людей, як ненавидів гнобителів. Тому мені, наприклад, дивно читати бідкання Сушинського, що Шевченко не дотримувався норм «вищого світу» навіть у дворянських салонах. Саме тому, що він не дотримувався таких норм, що його дух не приймав ні з боку церкви, ні з боку влади непотрібне для іс тини, для свободи народу, його розуміли і йому допомагали ті, хто через нього спасав свою душу — і княжна Рєпніна, і брати Лазаревські, і друзі: поляки, росіяни, татарка Забаржада, і навіть Велика княгиня Марія, сестра царя. Він міг мати ще з молоду сім’ю (сім’я для нього була святинею, в останньому вірші він відмовляється від «слави святої, молодої, безвічної», проте зі своєю Долею хоче мати над Стіксом, немов над Дніпром, хатину), але у вирішальний момент Олексій Капніст просить Варвару Рєпніну відмовитись від того, «що приносило вам насолоду» (із листа Рєпніної). Мабуть, Капніст зрозумів, княжна зі своєї щирою вірою у геній поета обтеше ту «дику брилу» його самобутності до стану простого національного поета. В Петербурзі в юності він був за крок від богемного життя, від слави визнаного художника української тематики, потім у Києві він був поряд з можливістю писати прокламації, статті, агітувати людей. Проте доля дала йому дійсно рідкісний дар, дар кожного пророка свого часу — спілкуватися з народом тими засобами, які тоді були найбільш зрозумілими найбільшій кількості людей. Як і кожен з посланих до людей пророків, Шевченко своє завдання виконав.