Відлік часу до президентських виборів вже пішов, залишився тільки рік... Холдинги й партії, клієнти й патрони збираються на старті... Близьковладні та владні групи визначаються щодо ставок на кандидатів. Йде розробка та репетиція сценаріїв виборів 1999 року. Але найбільш цікаве ховається не тільки в здатності сконцентрувати сили на ключових напрямках. Рішення «поставити на кін» — і стати господарем становища — ніщо без знання поля бою. Можна скільки завгодно доводити, що «аргумент у лоб» виборцеві — обіцяв-зробив — «уб’є» наступ будь-якого противника, але, якщо немає розуміння стратегічних точок, навколо яких розгорнеться боротьба, виборчі інвестиції можуть зазнати серйозної інфляції.

Тому так важливо розставити «прапорці», які визначатимуть шлях виборної гонки. За ними багато в чому і прокладатимуться індивідуальні маршрути кандидатів.

НА СТАРТ

Для того щоб відповісти на запитання про можливу результативність того чи іншого кандидата, нам необхідно спробувати побачити, що має бути «на вході» для того, щоб був результативним і прогнозованим «вихід».

Є два важливих ставлення, що відіграють роль на виборах, — ставлення електорату, фіксоване попередніми опитуваннями громадської думки, і ставлення політичного середовища. Перше, за всіх особливостей у його підрахунку соціологами та політологами відрізняється однією фундаментальною спільністю — громадське ставлення до нинішньої влади має негативний і навіть частково агресивний характер. Можна сперечатися про об’єктивність опитувань, але більшість відповідей говорить за себе — влада має низький рівень підтримки, тобто легітимності. Причина — катастрофічна неефективність державного управління, що призводить до падіння якості життя. Друге ставлення (ставлення політичного середовища) також свідчить про невдоволення умовами свого існування і також не визнає нинішню владу достатньо легітимною. Спираючись на знання такої ситуації, можна прогнозувати, що ключовим моментом перемоги стане здатність кандидатів відповісти на запитання про способи підвищення ефективності влади. Саме тому проблема досягнень політики впиралася у два моменти, що стають ризиковими саме для відповідальної (правлячої) сторони.

Момент перший — здатність дати відповідь на запитання про якісні результати здійснюваної політичної стратегії, інакше кажучи «в чому наші перемоги». При цьому не менш важливо відповісти й на запитання про закономірність «наших поразок». Щоправда, кризовий економічний момент дає деякі шанси на виправдання.

Другий момент — у чому неуспіх політики. Сторона, яка захищається, має продумати традиційні ходи про корупцію і зробити акцент на «нових піснях про головне» — про взаємодію владних корпорацій всередині структур ВР-КМ, замість «старих пісень про головне» — про неефективність взаємодії і неконструктивність всієї ВР стосовно Президента.

Нападаюча сторона, більш численна, варіюватиме свої стратегії, роблячи перманентні обвинувачення, відпрацьовуючи код неефективності нині діючої влади. Акцент буде зводитися частіше за все до персональної відповідальності нині діючого Президента. Будуть пред’являтися як оцінки внутрішньополітичного курсу і його катастрофічних соціальних витрат, так і проводитися наступ на конкретніші моменти й події.

ГРУПИ ПІДТРИМКИ

Очевидно, що ключову роль відіграватимуть високорівневі політичні агенти — партії, групи інтересів. Тому не можна забувати про специфіку взаємин влади та бізнесу. Останні події — серійне створення гільдій і ліг підприємців свідчать про передвиборну консолідацію капіталу, ще не однозначного у своїх перевагах, а швидше за все націленого на «розкладку інвестиційних внесків» у різні кандидатські кошики. Попри загальну «одностайність» відносно вибору кандидата — не варто радіти — приховано йдуть зовсім інші процеси.

При цьому основною лінією напруги, якою проводитимуть свої інтереси ключові гравці виборчого процесу, є ВР. Саме за ситуацією в цій мережі стосунків можна оцінити реальні шанси на виграш того чи іншого кандидата. Дуже багато що залежить від здатності забезпечити внутрішньопарламентську розкладку сил таким чином, щоб закон «Про вибори президента» відповідав найбільш оптимальній формулі виборів, задуманій тим чи іншим кандидатом. Зрозуміло, яка боротьба очікується за «формулу любові» між ВР і кандидатами.

ПРОГРАМУВАННЯ

У ході виборів буде виявлятися міцність конструкційного матеріалу програм кандидатів. За цим переховується досить складне завдання — оцінити необхідний градус і очікуваний курс у повороті стерна — норд-вест чи вест проти норду, так би мовити, новий курс і градус повороту. Основою для такої оцінки можуть служити, з одного боку, оцінка рівня соціального протесту, суспільних очікувань, а також розрахунок рівнодіючої партійних, політичних інтересів еліти. І тут спочатку виникає складність програмування саме для чинного Президента. Оскільки велику роль для нього відіграє здатність визначити необхідну різницю між реально проваджуваною політикою і заявленими змінами. Подібний розрив не повинен бути дуже великим. Якщо, наприклад, рівень недовіри до проваджуваної політики буде більше 60%, це означає, що діапазон можливості попадання вхідних програмних заяв Президента, з якими він піде на вибори-99, різко вужчає. Він не може дозволити собі різкі коректування нового курсу в новій програмі. (А воно, судячи з результатів опитування громадської думки, необхідне.) Тому у Президента постає серйозна дилема — як змінити курс, залишаючись при цьому послідовним політиком.

Можна прогнозувати, що для компенсації негативного чинника програмування Президент буде змушений здійснити щонайменше два моменти: акцентуватися не стільки на політико-емпіричній, скільки на рекламно-презентаційній обкатці програми. І друге — провести певну «дерегуляцію та демонополізацію» умов існування капіталу та партій — через забезпечення на виконавчому рівні системи гарантій для розвитку ділової активності, особливо у великих формах. Тиск на клієнтелу, тобто залежний бізнес, — це навряд чи вдала гра на виборах. І третє. Чинний Президент різниться від суперників тим, що він волею чи мимоволі, але отримуватиме оцінку, тобто підтримку виборців на основі виконання своїх ключових програмних положень 1994 року. А їх-то він і не виконав, причому в головних моментах, тих, що забезпечили йому перемогу на попередніх виборах. Незважаючи на всю забудькуватість електорату — і на високий рівень впливу на останнього демонстраційних заходів, — виплата зарплатні, боргів, стабільність комунальних служб, однак не можна забувати, що «проблемні зони» залишаються не в числі «здобутків» Президента. Це передусім промислова зона Донбасу, російськомовна — Криму тощо. І тут потрібні дуже гнучкі й «далекобійні» виборчі технології. Однак відома хвороба «різновекторності» й синдром «колоди козирних карт» навіть у запопадливої до дій команди Президента може цього разу призвести до летального результату. І це при тому, що тільки один Президент з усіх інших кандидатів має можливість діяти на рівні прийняття ключових рішень. Питання тільки у здатності скористатися цим.

Стосовно інших кандидатів важливою уявляється робота з іміджами не дуже знайомих облич. Тут важливою є робота над образом, який максимально співпадає з очікуваннями виборців. При цьому важливим є вміння не вийти за межі можливого в образотворчості. Радикали й екстремісти в Україні не мають шансів на перемогу. За нашими спостереженнями й за оцінками громадської думки очевидно — на відміну від Росії український виборець все ж таки більш схильний до раціонального вибору — «що нам із цього буде». Тому важливіше закладати в перемогу готовність і здатність кандидата змінити ситуацію. До речі, карта спадковості влади як основи стабільності вже не може бути розіграна. Визначальною лінією виборів, швидше за все, будуть «зміни».

КОМАНДНА ГРА

Що ще може зіграти на виборах? Вочевидь, здатність кандидата зв’язати інтереси якомога більшого числа прихильників й уміння грати в команді. Перемога залежатиме і від здатності кандидата залучити на своє «ім’я», «гру» і свою команду більше зовнішньополітичних вигод для країни, у тому числі інвестицій. Не варто охати з приводу впливу «ворожого» капіталу на процес виборів. Такою є об’єктивна необхідність вписуватися в світовий і регіональний контекст.

Низький рівень циркуляції еліти за нинішнього режиму, слабка проникність влади, передусім виконавчої, ставить завдання зміни кадрового складу апарату. Оскільки це неминуче в умовах зміни правлячих команд, це штовхає зростаючий «другий ешелон» еліти до гри на наступальній стороні. Успішне використання невдоволення, уміння поставити одночасно на старих професіоналів і молодих інтелектуалів може стати для кандидата виграшною тактикою.

ОБ’ЄДНУЮЧА ІДЕЯ

Російський досвід використання ЗМІ в президентських виборах 1996 року продемонстрував перевагу володіння цим ресурсом. Взявши даний досвід за аксіому перемоги, українські кандидати в президенти вже вступили в неминучу на даному етапі гостру конкурентну боротьбу за володіння сегментами інформаційного простору. За активного використання цього ресурсу ідеологічна стійкість успішності кандидатів виявляється не важливою. Навпаки, ортодоксальні у своїй ідеологічній прихильності кандидати приречені на вужчий діапазон здійснення передвиборної стратегії. Однак і відсутність ідеології (акцент на утилітарності програми на збиток ключовій ідеї) за нинішньої ситуації вже грає на мінус, а не на плюс.

Стимульовані утворенням і посиленням партій, суспільними настроями, в умовах розгойдування мас-медіа ідеологічні ресурси можуть несподівано набути провідної ролі. Більш того, криза в Росії, котра послугувала зразком політичних і економічних перетворень ніби ззовні, позбавляє її «нормативної» ролі для України. Треба буде перейти рубікон і спиратися на власний політичний досвід, на власне бачення курсу і сформулювати стратегію його проведення.

Тому можна припустити, що результат виборів залежить не тільки від володіння ресурсами в указаних напрямках, а й від того, чи зможе кандидат виграти ідеологічну боротьбу. Звідси той із кандидатів, який буде здатен нав’язати і затвердити в громадській думці своє бачення українського шляху, української ідеї, хто зможе на цій основі об’єднати більшість виборців, той і виграє. Яким би утопічним не видавалося подібне твердження, але дані різних соціологічних опитувань, які фіксують як суспільні очікування, так і переваги вітчизняного політикуму, показують — Україна дозріла прийняти ідею. Існує втома від поточної, пожежної, утилітарної політики. Безгрунтовність політичного курсу, ситуативного і конфронтаційного внаслідок своєї реактивної природи — «запитали-відповідаємо, трапилося-вживемо заходи», викликає за собою найсерйозніші проколи, якщо не сказати більше. Банально і складно водночас, але для України сьогодні це пошук власного грунту під ногами — поза диктатом Росії чи Заходу.

№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»