Леонід КАДЕНЮК: «Я завжди вірив, що полечу»

Тим, хто малює на карті зоряного неба «квартиру Каденюка» (а що, вони хочуть, аби він до кінця життя жив із сім’єю в готелі?), зовсім невтямки, що Каденюку абсолютно не важливо було стати першим українським космонавтом і купатися у променях слави (що в нашій країні завжди має наслідки). Неважливо, скільки людей літало до нього, адже для кожної людини його перший політ — перший і неповторний. І в цьому його значимість і важливість, у цьому — та у проробленій роботі. Бо «космонавт» — це не лише професія, а спосіб мислення і спосіб життя.

...Батько збудував будинок і біля нього посадив горіх. Горіх виріс високим-високим, а в будинку народилося три сини. Один із них підіймався на саму верхівку і уявляв собі, що він сидить у кабіні винищувача, та намагався дивитися так, аби бачити тільки небо, і розгойдував гілки, імітуючи політ. Потім він у думках робив посадку і тоді дивився вниз на землю...
 
 

«ОБРАЗ МАРЕСЬЄВА ВИЗНАЧИВ МОЄ ЖИТТЯ»

Народився Леонід Каденюк 1951 року на Буковині в селі Клишківці Хотинського району, в родині вчителів. Мати — вчителька молодших класів, батько — вчитель фізкультури та праці, інвалід війни: носив у собі 7 осколків — його поранили наприкінці війни в Будапешті, коли він, полковий розвідник, виносив із засідки пораненого командира. 1973 року його знайшла медаль «За відвагу», а відтак і смерть від осколків.

— У шість років я подивився фільм «Повість про справжню людину», і образ Маресьєва визначив моє майбутнє життя. Уже тоді я знав, що стану льотчиком. А в 1961 році у космос полетів Юрій Гагарін. І я захотів стати космонавтом.

Старший брат Володимир уже навчався в школі, коли мама вирішила віддати туди шестирічних двійнят Льоню та Сергія, аби були при ній. Навчалися діти із задоволенням: Володимир, який став пізніше авіаційним інженером, закінчив школу із «золотою» медаллю, Сергій та Леонід — зі «срібними».

— До льотного училища в ті часи брали з 17 років. Я один із усіх хлопців пройшов медкомісію в Хотині, та мені не вистачало року. Начальник четвертого відділу майор Михеєв, який відповідав за набір курсантів, дуже засмутився, дізнавшись, що мені лише 16. Проте майор виявився людиною дії. Він умовив працівників місцевого ЗАГСу додати абітурієнтові рік, і ті, хоч як це дивно, погодилися. Вмовляючи їх, Михеєв чомусь проронив таку фразу: «Можливо, коли-небудь ви зустрічатимете його на космодромі з квітами», хоча Чернігівське льотне училище космонавтів не готувало.

...Коли мама зайшла в дім із новою метрикою, по телевізору якраз передавали повідомлення про загибель космонавта Комарова. Вона зупинилася на порозі й заголосила: «Ой, навіщо ж я тобі цю метрику привезла...» Леонід швиденько вихопив документи, побоюючись, що мама передумає і не віддасть...

«ЦІКАВІСТЬ ЗАВЖДИ ПЕРЕСИЛЮВАЛА СТРАХ»

...Він ніколи не забуде свого першого самостійного польоту. Озирнувся, бо не вірилося — за спиною немає інструктора. Це враження так і залишилося найсильнішим, навіть після польоту в космос. Учився Леонід добре, і після закінчення навчання його залишили працювати інструктором в училищі.

1976 року був четвертий Всесоюзний набір у загін космонавтів. Із відібраних 254 чоловік залишили тільки дев’ять. З-поміж них — Леоніда Каденюка.

— Нас перевіряли впродовж двох місяців. Комісія була дуже жорстка: лікарі всіх спеціальностей, величезна кількість психологічних тестів. Потім були мандатні комісії: бесіди в Головному Штабі ВПС і в ЦК КПРС. Я так нервував, схуднув на 4 кг. Коли мені зачитали наказ «Стаття така-то, придатний до космічних польотів» і спитали: «А ви знаєте, що це за стаття?», я відповів: «Я лише здогадуюся, що не з Кримінального Кодексу». Всі засміялися, а я тільки в коридорі зрозумів: та я ж пройшов таку комісію!

Група готувалася стати командирами багаторазових космічних кораблів «Буран». На відміну від інших, ці, крім загальнокосмічної підготовки, мали ще освоїти спеціальність льотчика-випробувача першого або другого класу. Крім цього, вони вивчали масу дисциплін: динаміку космічного польоту, принципи роботи бортових систем корабля, бортові системи орбітальних станцій, біологію, астрономію, астрофізику, кольорове фотографування, геологію, медицину... Леонід Каденюк склав сотні іспитів, і це при тому, що «трійка» не була прохідною оцінкою — здавати треба було лиш на «4» і «5». Конструкцію кожної системи корабля, а їх понад 20, складали тому, хто її конструював, і знати її треба було не гірше за конструктора. Леонід Каденюк вивчив усю космічну техніку, яка існувала тоді в СРСР, він став біологом, геологом, медиком і фотографом. На літаках-лабораторіях вони літали над Паміром і Тянь-Шанем — вивчали зоряне небо, парами їх закидали до пустелі, забезпечивши мінімальним запасом води, там вони заривалися глибоко в пісок; за полярне коло, де добу сиділи у збудованому ними із снігових цеглин будинку «іглу»: всередині було все ж таки — 20, а не — 35, як зовні; в глухі ліси. Так їх учили виживати в разі, коли апарат під час спуску приземлиться не там, де призначено. Крім цього, Леонід Каденюк закінчив Московський авіаційний інститут. І продовжував випробовувати літаки.

— Страх? Ні, страху у мене ніколи не було, цікавість долала страх. Почуття небезпеки бувало... Лише один раз було страшнувато: я випробовував літак МІГ-27, на такому перед цим загинув мій найближчий друг Льоня Іванов.

Космонавт Іванов загинув, бо його просто не попередили, що на його літаку відключено систему, яка попереджає зрив літака у штопор. Йому це й на думку не могло спасти — він за чиюсь помилку заплатив життям. У ті часи за необгрунтоване катапультування могли покарати, позбавити роботи. Іванов намагався вивести літак із штопора до останніх секунд. Коли він нарешті прийняв це рішення і хотів сказати: «Я катапультуюся», страшний удар літака об землю перервав його на півслові. Йому не вистачило висоти.

— Це був 81-й рік, ішла війна в Афганістані, і кабіну літака зробили броньованою. Літак став важчим, і мені треба було зняти характеристики його стійкості та керованості. Інженери писали нам завдання — ми їх виконували. Іншого разу виникла ситуація, коли я вже приймав рішення катапультуватися (правильне рішення завжди треба було приймати за лічені секунди), — зупинився двигун, та мені вдалося його завести в останній момент. Різне бувало. Мені дуже шкода, що в нас нічого не знають про льотчиків-випробувачів, із якими я працював, свого часу про них було заборонено писати. Це незвичайні люди незвичайної професії.

Вільного часу майже не було — тільки неділя, однак і цей день часто був заповнений роботою та навчанням. Інколи їздили з родиною до Москви, ходили на виставки, блукали вулицями: хотілося просто рухатися, бути серед людей. Новий рік, свята відзначали всім загоном космонавтів — усього 40 чоловік із родинами. Командир загону Олексій Архипович Леонов знімав новорічне свято на відеокамеру, а о другій ночі показував плівку минулорічну та плівку десятирічної давності. Це стало традицією. Леонід Каденюк переодягався Дідом Морозом і ходив вітати дітлахів.

«СИСТЕМИ «ШАТЛА» ТА «БУРАНА» ПРАКТИЧНО ІДЕНТИЧНІ»

1986 року відбувся перший політ «Бурана» в автоматичному режимі. Наступний планувався через два роки за участю людини, проте настала перебудова... Програму «Буран» закрили.

— Важко передати, що я тоді відчував. Перекреслено роки, десятиріччя роботи. Щоправда, намічалася інша програма: створення і політ «маленьких» двомісних «Буранів». Сьогодні закрито і її.

...Повідомлення про те, що між Україною та США підписано угоду про розвиток космічної співпраці, Леонід Каденюк почув по телевізору. Він написав листа до Українського космічного агентства й незабаром приїхав сам. Із 30 претендентів американці відібрали його як найдосвідченішого та найкраще підготовленого. Це було справедливо.

— Чи можна було уявити собі десять років тому, що український громадянин полетить у космос на американському кораблі? Що вразило вас у Америці?

— Вразили люди. Їхня дружелюбність, усміхненість. Незнайомі люди в ліфті завжди вітаються. Американці розкуті, там немає такого напруження у стосунках начальник — підлеглий, як у нас. Наприклад, підлеглий заходить до начальника з пляшкою кока-коли чи чашкою кави. П’є і обговорює питання. Я уявити до цього не міг, що таке може бути. У нас прийшов до начальника — треба дивитись йому в вічі, стояти струнко або сидіти не ворухнувшись.

— А що ця розкутість дає в кінцевому результаті?

— Спокійну, доброзичливу обстановку. Це впливає і на здоров’я людини, і на результат справи. Людина не боїться здійснити помилку. Люди там не напружені. І в польоті ніхто не був напружений. Коли Кевін, командир корабля, та Кейсі виводили в космос супутник вартістю 10 млн. доларів і впустили його через збій у бортовому комп’ютері, Кевін підплив до мене й повідомив про це з усмішкою. Наша людина насамперед злякалася б покарання... А супутник через три дні впіймали. Такао Дої та Вінстон Скотт вийшли в космос і встановили його вручну...

Потім, у них немає такої жорсткої системи медичної перевірки. Адже коли тебе лікарі перевіряють — обов’язково нервуєш. У нас тиск міряють льотчикам перед кожним польотом, у них льотчика перевіряють лише раз на рік. Американські астронавти не складають такої кількості іспитів, як наші космонавти. Іноді мені здавалося, що колосальне здоров’я нашим космонавтам треба не для того, аби в космос літати, а щоб перенести всю підготовку до польоту. У нас невиправдано жорсткі вимоги.

— З іншого боку, ваші знання допомогли вам у підготовці в НАСА...

— Так, єдине нове, що я там вивчив, це тільки англійська мова. Корабель, як виявилося, я знаю, бо системи «Шатл» і «Буран» практично ідентичні.

— Як таке може бути? «Шатл» було збудовано раніше за «Буран», мимохіть подумаєш про шпигунство...

— Вивчаючи той корабель і «Буран», я дійшов висновку, що вони настільки близькі, наче одні й ті самі люди робили ці кораблі.

— І що ви подумали?

— Ну що я подумав... Те, що ви мені зараз сказали.

— Ви хвилювалися, коли їхали на старт?

— Було таке саме хвилювання, яке буває у льотчика-випробувача, коли він сідає в новий для себе літак. Звичка гнати від себе погані думки виробилася з роками. Звичайно, жива була в пам’яті загибель «Челенджера», а, крім того, незадовго до старту кожного з нас попросили назвати двох людей, які стояли б поруч із дружиною і втішали її в тому випадку, якщо корабель вибухне на старті. Я назвав двох осіб, моя дружина так і не знала, чому ці люди на старті були поруч із нею. На старт нас везли під охороною: поліція попереду, поліція позаду, над нами гелікоптер зі снайперами, позаду запасний автобус на випадок, коли щось станеться з першим. Так у американців заведено відтоді, як психічно хвора людина стріляла по екіпажу.

— Небезпеки починаються на землі... А найнебезпечніша мить?

— Це старт і виведення на орбіту. Працюють усі двигуни на повну потужність. Коли їх увімкнули, я відчув такий вибух, гул унизу, корабель затремтів, завібрував, захитався... Як льотчик-випробувач, я звик прислухатися до машини: що з нею відбувається. Точно так само я прислухався до корабля. Відчув, як корабель підіймається вертикально вгору, розвертається, гул поступово відходить, залишається внизу: швидкість випереджає звук. Перевантаження втиснуло в крісло.

— Довго це триває?

— Вихід на орбіту — 10 хвилин. Під час сильних перевантажень це відчувається, як досить тривалий час. Треба сидіти, вірніше, напівлежати й терпіти...

«БЕЗМЕЖНА КІЛЬКІСТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ У БЕЗМЕЖНОМУ ВСЕСВІТІ»

— Внаслідок польоту чи під час польоту відбуваються певні якісні зміни в свідомості?

— Відбуваються. Коли ми вийшли на орбіту, я відв’язався від свого крісла, зняв скафандр, допоміг зняти скафандри кільком космонавтам, ми ввімкнули ті бортові системи, які вмикаються уже на орбіті, — й швиденько до ілюмінатора. Ми саме були на світлому боці орбіти, і я побачив Землю. Безліч різних фарб, та колір переважно блакитний. Дуже гарна планета. Однак така маленька — один виток корабля навколо Землі — усього півтори години. А довкола — чорна, нескінченна, холодна безодня — ні кінця, ні краю. Глибока така... Особливо, коли постаратися так притулитися до ілюмінатора, щоб не помічати, що ти в кораблі. І уявляти собі, що ти один у цьому Всесвіті... Описати це словами складно: все, з чим стикаєшся там, не схоже ні на що на землі. І спадає думка, що ми так неправильно живемо. Така маленька наша планета, така тендітна... А ми не дбайливо ставимося до неї, не дбайливо ставимося один до одного...

— А хіба раніше не відчували, що ми неправильно живемо?

— Тут, на Землі, це так не відчувається. Напевно, політикам було б корисно літати в космос, аби вони усвідомили, що людям немає чого ділити — берегти треба...

— А ви вірите в те, що десь існує життя, можливо, в іншому вигляді?

— Вірю. Однак десь дуже далеко. Найближча зірка до нас, після Сонця, Альфа Центавра. До неї чотири світлових роки, тобто треба летіти чотири роки зі швидкістю світла. За нашого розвитку космічної техніки — це неможливо. Важко повірити, що колись людство туди дістанеться. Проте таких Сонць, як наше, — мільярди у Всесвіті. І практично всі вони мають планетну систему. Таких планет, як наша, мабуть, теж мільярди і, напевно, там існує життя, цивілізація. Безмежна кількість цивілізацій — адже Всесвіт безмежний. Колись я намагався собі цю безмежність уявити. І вигадав для себе таке визначення Всесвіту — це простір, кожну точку якого можна вважати центром.

— Там не приходила думка про Бога?

— Я не релігійна людина. Колись нас виховували атеїстами. Я вірю, що якісь космічні сили діють на нас, на долю, керують людиною. Це незримі сили. Вірю, що є паралельні світи — там існують якісь свої життя. Адже ми знаємо дуже-дуже мало... Ну, а Бог... Кожна людина повинна сама прийти до Бога. Віруючим людям легше жити і вмирати теж легше. У нашому екіпажі всі астронавти були віруючими. Однак повірити в те, чого не існує у твоїй свідомості — важко.

— Що в перебуванні у космосі радикально відрізняється від перебування на Землі?

— Невагомість. Пояснити, що це таке, неможливо, та, можливо, це можна порівняти з тим відчуттям, коли на великій глибині повністю віддаєшся воді, й настає нульова плавучість.

— Цей стан приємний? Чи ви його просто терпите?

— Для деяких космонавтів це відчуття, особливо спочатку — неприємне. Невагомість діє на вестибулярний апарат і подразнює його — виникає нудота, блювота, дуже сильні головні болі. Потім, до невагомості треба пристосуватися — там немає таких понять, як підлога чи стеля.

— У вас не було відчуття нереальності того, що відбувається?

— Ні. Хоча деякі космонавти кажуть, що таке дійсно буває. Щоправда, вони намагаються не повідомляти про це двом категоріям людей: журналістам і медикам. Мені розповідали, що з кимось таке було: відчуття, що він не тут, а десь там.

— Ви мені казали, що після шістнадцяти діб у невагомості, коли корабель здійснив посадку і з’явилося почуття «вагомості», яке вже сприймалося, як незвичне, ви, одначе, у скафандрі піднялися сходами з однієї палуби на іншу і першим вийшли з корабля. У вас було відчуття, що цим польотом ви собі щось довели чи подолали щось у собі?

— Ні, абсолютно. Я цим польотом нічого ні собі, й нікому не доводив. Просто було виконано цікаву роботу. Можливо, я вже давно собі все довів, набагато раніше...

«ТЕ, ЩО МОЖНА ПОБАЧИТИ З КОСМОСУ, З ЗЕМЛІ НЕ ПОБАЧИШ»

— Леоніде Костянтиновичу, в Україні стільки проблем, навіщо їй космос?

— Для того, аби не було цих проблем. Зверніть увагу: космічні держави — це найрозвинутіші країни в світі: США, Японія, Франція... З космічною промисловістю пов’язана вся людська діяльність на землі, вона розвиває інші галузі промисловості. Я розповім вам на прикладі «Бурана». Здається, стільки грошей вклали в корабель, у підготовку космонавтів, і все марно... Проте вже 300 нових технологій, розроблених для «Бурана», застосовуються на Землі і в інших галузях науки та техніки. І їхнє застосування не лише повністю окупило капіталовкладення в «Буран», а й дало прибуток. Те, що можна побачити з космосу, із Землі не побачиш. Нас учили вивчати розломи, шукати рудники, спостерігати народження річок. Отож космос потрібен Землі.

На сьогоднішній день космічна промисловість у нас дуже розвинена. У Чернігові на радіозаводі виробляється унікальна апаратура для космічної промисловості. Вона у колишньому Радянському Союзі вироблялася тільки там. А в Дніпропетровську на «Південмаші» робляться найсучасніші ракетоносії в світі — «Зеніт», «Циклон», «Дніпро». Там же створюватиметься модуль — для міжнародної орбітальної станції — приміщення для житла та наукових досліджень. Наші вчені уже розробили для цього модуля 250 експериментів: біологічних, медичних, технологічних — аби працювати над ними в космосі. Я хочу створити зараз в Україні загін космонавтів — чоловік шість, бо наші космонавти неодмінно на цю станцію полетять.

Неприємно, що люди, які не розбираються в цьому, кажуть і пишуть приблизно так: кому потрібен космос, навіщо треба було летіти туди... Газета, кореспонденти якої жодного разу зі мною не розмовляли, писала взагалі неймовірні речі, наче двох слів зв’язати українською не можу. Це моя рідна мова, я в дитинстві тільки нею й говорив зі своєю матір’ю, з односельчанами. Я, звичайно, розумію — справа не в мені, мішень інша. Але ж критикувати й ображати — це різні речі. Хамство та демократія — це ж не одне й те саме. Нормальна демократична преса не може керуватися лише чутками.

«ХОЧУ СТВОРИТИ ЗАГІН КОСМОНАВТІВ В УКРАЇНІ»

— Леоніде Костянтиновичу, давайте поговоримо безпосередньо про вас. Ви хто за вдачею, романтик чи прагматик?

— Я, скоріш за все, романтик, якби я не був романтиком, я б не був космонавтом, мабуть, тому, що я стільки не чекав би цього польоту. Проте я завжди вірив, що полечу.

— А були цілі, яких ви не досягли?

— Ні, всього, чого я хотів домогтися у житті, я досяг: став льотчиком-винищувачем, потім льотчиком-випробувачем, потім космонавтом. Усе здійснилося.

— А тепер?

— Хочу літати в космос. Хочу створити загін космонавтів в Україні. Хочу, щоб у синів життя склалося, у мене їх двоє: старший, від першого шлюбу, закінчив Військово-інженерне училище. Я десь у глибині душі хотів, аби він був льотчиком, але так навіть краще — мені було б страшно за нього.

— Цікаво, за себе не страшно...

— Коли сам літаєш — це інша справа. А другий син школяр, йому 13 з половиною років, поки не знає, ким хоче стати. Добре розмовляє англійською: він навчався в американській школі, цікавиться комп’ютерами.

— Хотіли б, аби він навчався за кордоном у вузі?

— Я думаю, у мене не буде таких грошей, щоб його туди відіслати. А наша освіта не гірша. Просто на заході вузи та школи краще оснащені технічно.

— Як на вас діє слава?

— Ніяк. Я яким був, таким залишився. Люди підходять часто на вулицях, автографи просять, просять із ними сфотографуватися. Говорять якісь теплі слова. Мені, звичайно, приємно, та коли цього дуже багато... У мене син високий, я завжди на вулиці стараюся за нього сховатися.

— Ви людина сором’язлива?

— Взагалі-то, сором’язлива (сміється). Досі. Ну, звичайно, не в такій мірі, як колись у юності. Для мене дуже важливий спокій у сім’ї, бо вільного часу, коли я можу побути вдома, з синами, мало. Мій другий шлюб — дуже хороший. Ми обоє спокійні люди, скандалів не буває, я завжди вдома відпочиваю. Моя дружина багато знає, багато вміє — володіє трьома іноземними мовами. Переживає за мене. Загалом, усе так, як і має бути.

— У вас є якісь уподобання в літературі, мистецтві?

— Часу в мене завжди було мало, та я намагаюся читати. Люблю історичну літературу, люблю класику. А зараз намагаюся читати літературу англійською мовою — без практики мову швидко забуваєш.

— Для космонавта здоров’я багато значить. Як підтримуєте форму?

— Ніколи не палив, дуже рідко вживаю спиртне. Останнім часом вельми часто наливають. Якби я все це випив — уже тричі, напевно, помер би. Зараз я за вечір випиваю чарку в декілька прийомів. У США з цією справою, звичайно, зовсім інакше. За рік і два місяці я зустрів лиш одного п’яного на вулиці — і той виявився росіянином.

Що стосується якоїсь особливої дієти, то її немає, взагалі немає такої їжі, яку я не люблю. Проте я вже давно звертаю увагу на жири та вуглеводи. Цьому нас учили в загоні космонавтів. За принципом: менше холестерину — подалі від інфаркту та інсульту. Сплю годин сім-вісім. Лягаю звичайно о пів на одинадцяту, встаю о пів на сьому. Разів чотири на тиждень бігаю по 10 км, а в інші дні йдемо з дружиною гуляти із собакою.

— Із собакою не бігаєте?

— Собака не витримає. У мене боксер Аякс — великий, важкий, йому вже вісім років. Собаку хотіла дружина, а я довго не міг звикнути до думки, що собака житиме в будинку. У нас у Клішковцях собака жила у дворі, в будці. Так сталося, що я пішов вибирати цуценя. Дивлюся: їх там дев’ятеро, вісім мамцю смокчуть, а один такий нещасний, слабенький, ніяк пробитися не може. І мені його жаль стало. Його я й вибрав, хоч мені пропонували іншого, так би мовити, перспективного. А виріс він великим, здоровим, можливо, ті, інші, такими й не виросли.

— Леоніде Костянтиновичу, ще кілька слів про політ. Що для вас було найважчим у ньому?

— Із усієї цієї епопеї, починаючи з від’їзду до США, підготовки до польоту, та й сам політ і посадка, яка мала свої особливості, — так ось, найважчий момент для мене був, коли прилетіли до Києва, у Бориспіль. Відчинилися в літаку двері — дивлюся, там килимова доріжка, море народу, телекамери, і ось треба було пройти по цій килимовій доріжці. Так, це було найважче (зітхнув він). Однак, напевно, все робилося правильно. Коли вже так вийшло, що я став першим космонавтом незалежної України...