Антижіноче суспільство

— Яка, на вашу думку, причина невідповідності сучасних чоловіків ролі, яку вони повинні відігравати у суспільстві та сім’ї? Які наслідки подальшої фемінізації в Україні ви прогнозуєте?

Валентина БОНДАРОВСЬКА, кандидат психологічних наук, директор Міжнародного гуманітарного центру «Розрада»:

— За роки радянської влади психологічні моделі поведінки чоловіка та жінки в суспільстві та сім’ї зазнали великого тиску та спотворення. Спочатку руйнування сім’ї як оплоту буржуазних моралі та способу життя (20-ті роки): громадянські шлюби, вільна любов; суспільне виховання дітей; проголошення рівних прав чоловіків та жінок аж до роботи жінок на тракторі та на ремонті шляхів; показове квотування участі жінок в органах управління різного рівня. На цьому етапі публічно не йшлося про якусь особливу роль чоловіка у суспільстві та сім’ї. Усі жили для майбутнього, суспільних інтересів, а міщанські ознаки затишку чи просто влаштованого сімейного життя викликали презирство.

Коли виявилося, що ця модель суспільного життя не працює, наприкінці 30-х років сталінський режим почав формувати нову пуританську модель сім’ї, в якій, як відомо, сексу нема. В цих умовах уже почало виникати питання про те, хто є головою сім’ї, хто її забезпечує, а хто відповідальний за домашнє господарство та виховання дітей. Наше суспільство почало повертатися до тоталітарної моделі сім’ї з жорсткими правилами поведінки всіх її членів. У той же час чоловік не міг один забезпечити сім’ю. Тому працювати мали і чоловік, і жінка, але жінка повинна була взяти на себе і всі свої традиційні обов’язки: кухню, дітей…

Великі корективи в наше життя внесла Друга світова війна. Майже всі сім’ї втратили чоловіків. Жінка опинилася в ситуації, коли вона змушена була і гроші заробляти, і всю відповідальність за виживання сім’ї нести, і дітей виховувати, і… Хлопчиків та дівчаток повоєнного покоління виховали ці героїчні жінки. Але вони створили і нову модель сім’ї, де за все відповідає жінка. А потім їхні доньки та внучки взяли цю соціальну естафету та понесли у свої сім’ї.

Що ж ми маємо сьогодні? Як вказував відомий психолог Альфред Адлер, коли хлопчика виховує жінка, все за нього вирішує, дає безліч вказівок, у нього підсвідомо формується негативне ставлення до жінок і це позначається на стосунках у його майбутній сім’ї. Я стверджую, що у нас певною мірою сформувалося антижіноче суспільство, як наслідок зруйнованої повоєнної сім’ї. Чоловіки намагаються відійти і на рівні управління державою, і на всіх інших рівнях від моделі тоталітарної сім’ї на чолі з жінкою, відгородити своє життя від «жіночок». Жінки не можуть вийти з сімейної моделі, де вони правлять бал, не готові на основі рівноправ’я працювати на вищих щаблях влади.

Нам треба усвідомити свої психологічні моделі поведінки, зрозуміти психологічні наслідки як імперського режиму, так і тоталітарного радянського режиму. Тоді ми зможемо зрозуміти, що є дві рівні особи, які створюють сім’ю, беруть участь у житті суспільства. І тоді хай кожний робить те, що в нього краще виходить. У деяких жінок (Мадлен Олбрайт, Маргарет Тетчер, Голда Меїр) добре виходить працювати в уряді (всі вони, до речі, сімейні люди), а деякі чоловіки добре виховують дітей та ведуть домашнє господарства. І це прекрасно! Я не вважаю, що в Україні йде помітна фемінізація. Дійсно, деякий рух у цьому напрямку є. Створено близько 150 жіночих організацій. Але вони ще тільки починають ставати на ноги. Головне — формування нового покоління жінок-лідерів та усвідомлення суспільством, що важливим є не стать людини, а її ділові та людські якості. Я думаю, що через п’ять-сім років дівчата та хлопці нової генерації будуть досить свідомими щодо рівності між чоловіками та жінками.

Ольга СИДОРЕНКО, керівник жіночого клубу «Зонта» (Львів):

— Так, сьогодні статева ідентифікація вкрай необхідна. У повній сім’ї для хлопчика є зразок — батько, партнер матері, котрий має свою позицію, свій принцип взаємин. Коли батька немає, хлопець залишається без солідарності статевої. А в сучасному світі, коли досить багато жінок займаються чоловічими справами, перебирають до жіночих рис поведінки та мислення ще й чоловічі, цей процес значно ускладнюється. Дітям — неважливо якої вони статі — необхідно бачити ставлення і стосунки партнерські — тоді вони мають шанс стати на чийсь бік. Зараз у світі розгортається криза сімейних відносин, і більшість хлопців страждає ще й тому, що не виробляється принцип чоловічої ініціації. Жіноча все ж залишається, бо дівчинка може стати жінкою та матір’ю і пройти це фізіологічне, підсвідоме перетворення, щоб виявити себе в іншому повноцінному образі. А от хлопець дуже часто ініціюється лише насильством в армії, котре дуже відрізняється від ініціації минулих століть. Але в армії підліток дістає лише почуття крайнього приниження від помсти ровесників. Після армії хлопці стають перед вибором: або стати жорстоким, або повернутись до матері в інфантильний, залежний стан. Отак юнаки не хочуть дорослішати. Це відбувається сьогодні в глобальних масштабах, тому суспільство формує нові запити до мужчини — кого ми хочемо в ньому бачити, якщо не супергероя, не суперкоханця, не суперінтелектуала, не суперсім’янина? Те, що жінка може перебрати на себе багато чоловічих функцій і впоратися з ними — людство це знає. А от що може ще робити чоловік поряд з такою жінкою, щоб залишатись її партнером (не насильником, не власником, не утриманцем), над цим треба думати і жінкам також. Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог, доктор філології, викладач Києво-Могилянської академії:

— Чоловік сьогодні у ситуації нинішньої господарчої кризи не має можливості поза своєю енергією, поза своїми автентичними чоловічими можливостями принести до домашнього вогнища те, що належить йому принести. В архаїчні часи він міг щось вполювати за допомогою своїх м’язів. Сьогодні м’язи не дуже допоможуть йому. Не дуже допоможе йому і його інтелектуальний рівень чи навіть емотивний рівень. Йдеться про дуже прості речі: якщо ми входимо в нормальний економічний простір, то ситуація чоловіка в тому суспільстві теж буде нормальною. Так само, як і ситуація жінки. Якщо немає цієї самої норми, то статеві чоловічі — маскулінні — особливості одної статі цю ситуацію не порятують. Я маю на увазі нашу економічну ексцентрику. Декілька днів тому назад український парламент з великими зусиллями, але начебто приймає Земельний кодекс, власне, нову аграрну мізансцену історії. Ми — остання країна в Європі, яка приймає кодекс такого роду — ми дуже запізнилися. Про яку ж норму чоловіка, тим більше чоловіка-землероба, можна говорити в наш час? А з іншого боку, скажімо, вимога, щоб ті, хто будь-що продає, мали касові апарати, засвідчують, що ми входимо в якийсь гротеск, абсолютно протилежний тому самому кодексу. І тут знову таки мускулінні зусилля нас не порятують. Так що ми ненормальність нашої ситуації намагаємось переповісти мовою ситуації тієї чи тієї статі. Чоловікам у нас погано, і жінкам, і старим, і молодим, і не просто дітям, а навіть маленьким дітям. Так що давайте працювати над поновленням норми. І з чоловіками буде все в порядку. Треба берегти не чоловіків, а саме суспільство — тоді усе буде добре.

Сьогодні маємо, на мою думку, глибоко позитивні наслідки фемінізації. Я переконаний в тому, що українська жінка набагато розумніша за мене. Вона глибша, вона і емотивніша. І в цьому розумінні згадую такі постаті: від трагічно загиблої Соломії Павличко до нині діючої Оксани Забужко — вони перекривають мене своїм інтелектом. Для мене — це похідне від української самостійної ситуації останніх десяти років. Не було б 91-го року — не було б покоління цих жінок. Оце для мене найглибший наслідок оцієї так званої фемінізації. А тоді, коли власне починається в Україні фемінізація в якихось нью-йоркських формах на рівні цієї жінки, яка стріляла в Енді Воргола, то, по-моєму, це не для нас, це дурість великого міста, великої цивілізації, яка на своїх жіночих околицях поводить себе ексцентрично. Я маю на увазі саме свою гуманітарну сферу. Я бачу, що в ній десь впродовж останніх десяти років з’явилося близько ста дуже розумних жінок, яких уже мені не догнати. І ось оці марафонки для мене — компонента якоїсь позитивної національної надії.