«Архітектурна битва» за Київ

Архітектор Лариса Скорик для новітньої історії — фігура знакова. Багато хто пам’ятає її як політика, коли Лариса Павлівна була депутатом Верховної Ради перших років незалежності. Пам’ятають, по-перше, тому що ця елегантна жінка всі висловлені ідеї могла подати аргументовано. По-друге — тому що сам факт присутності жінки, як кажуть, не «для галочки» в парламенті в ті часи був справою небаченою. ЇЇ не завжди розуміли, оскільки ідеї Скорик-політика, їх аргументація багато в чому випереджали і громадські настрої, і політграмотність, і самосвідомість. Можна сказати, що ідеї Скорик-архітектора також багато в чому випереджають час. Вона однією з перших звернула увагу громадськості на недоліки столичної містобудівної політики: майдан Незалежності, фітнес-центр під стінами Софії — прикладів не злічити. Майдан, звичайно, все-таки відбудували, але вже Софію вдалося відвоювати. Але до Лариси Скорик, втім, прислухаються. Робота Комітету громадянської непокори (до створення якого Лариса Павлівна має найбезпосередніший стосунок), численні масові пікети, організовані за її участі, — це яскравий приклад того, що її протест проти містобудівних нонсенсів уже не є голосом волаючого в міській пустелі. Так сталося, що нинішнього року ювілей Лариси Павлівни збігся зі святкуванням Всесвітнього дня архітектури, який відзначається в перший понеділок жовтня. У цьому, однак, є глибинний сенс. Архітектура — це те, чим Лариса Скорик живе і дихає. І, як показує практика, в ній, архітектурі, тендітна мініатюрна жінка може багато чого змінити. Невипадково одна з її подруг, директор театру «Браво» Любов Титаренко, назвала Ларису Павлівну Едіт Піаф від політики: маленька жінка з дуже могутнім голосом. Ми раді, що Лариса Павлівна є давнім другом «Дня». Ми — перші і єдині, хто разом із нею організував «Прогулянки містом»: наочно пересвідчитися в тому, що не все нове — на користь столиці. Втім, святкову бесіду хотілося зробити приватною: поговорити про її учнів (професор Лариса Скорик викладає в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури), про реалізовані проекти, про плани на майбутнє. Однак без розмов про нинішній вигляд столиці, про містобудівні проблеми не обійшлося. Це, однак, і недивно: всю себе Лариса Павлівна присвячує охороні Києва від архітектурного варварства.

— Пані Ларисо, ви — архітектор, що активно практикує. Які з реалізованих вами проектів приносять вам найбільшу радість? Ви також викладач. Про яких із ваших студентів та про які їхні проекти можна сказати, що час, витрачений на їхнє навчання, не змарнований?

— На жаль, виходять зі стін Академії й такі «професіонали», що йдуть на все, аби реалізуватись — навіть на домовленість із власним сумлінням. І коли я кажу, що Київ паскудиться великою мірою завдяки архітекторам (а не тільки чиновникам і інвесторам, що рахують бариші), то це є абсолютна правда. Хоча завжди намагаєшся донести студентам ідею про те, що головне — зробити щось заради архітектури, заради естетики.

Тобто є ті, хто поступає з Божим даром, а є й інші. Мусиш тягти всіх. Однак відразу знаєш, що один буде блискучим спеціалістом з високим моральним кредо, а з когось вийде чиновник — і більш нічого. Бувають випадки, коли бачиш, що людина в архітектурному плані — невисокого польоту, але має смак, працьовита, може відрізнити добре від поганого. Але ж не всім зірки з неба знімати. Зате з таких людей виходять прекрасні реставратори. Я їм відверто кажу про їхню царину. Тим більше, що реставратори теж потрібні. Не фальсифікатори, бо таких розвелось повно — ігнорантів від реставрації, які поводять себе вульгарно з авторською роботою, як-от сталося з Будинком з химерами Городецького. Тим більше, що автор, в силу об’єктивних причин, не може часом захистити свого твору, бо його вже нема в живих: і це доказ абсолютної людської безкультурності й аморальності. Тому тактовний, високоосвічений реставратор — це велика справа, особливо коли архітектурний твір чекає дбайливої руки. Трапляються з ними й насправді трагічні моменти. Один із моїх студентів, дуже талановитий автор Валерій Овсянніков зробив був пречудовий проект будинку на Десятинній, який, на жаль, зараз постав зовсім не в тому вигляді. Вісім років йому викручували руки, щоб він зробив його в іншій стилістиці. І те, що зараз постало, Валєру мало до інфаркту не довело. Замовник сказав: я більше не можу чекати. І людина пішла на компроміс, хоча він зізнається: мені соромно, що нашій майстерні довелось погодитись на такий жах.

Але про позитивне. Брали наші випускники участь і в творенні столичного Південного вокзалу. Багато їх по київських проектних інститутах. Практикують по всьому світу: У Ізраїлі, Америці, Німеччині, Москві — вже закінчили магістратуру та стали на ноги. Вони працюють і по персональних творчих майстернях, а багато хто має власні. І проекти, які ними реалізуються, є дуже пристойними. Один наш випускник отримав зі своєю групою за реставрацію Маріїнського палацу Шевченківську премію. До речі, це було не так давно здійснено, і я не можу зрозуміти, з якого дива палац знову поставили на реконструкцію.

Необов’язково реалізуватися в Києві, в потужних будинках, бо є ж різні жанри архітектурної практики. Один із випускників був головним архітектором міста Обухова, а потім створив персональну майстерню. Будує гарні, сучасні, елегантні будинки на замовлення. Це вам не псевдозамки з «башенками-перебашенками» й «витребеньками», на які дивитись страшно: щось середнє між прикажчицьким і цирковим стилем — таких у нас повно. На щастя, є вже чимало багатих людей, що не мають поганого смаку: поїздили по світу й хочуть мати щось подібне до Європи.

Тобто я не можу сказати, що ті, які хотіли творити архітектуру, не реалізувалися. Був, звичайно, такий період при попередньому головному архітекторі, коли всі нормальні замовлення йшли в його «гурт». Тоді було справді складно: треба було думати, як його бути, куди дотулитись, чи йти на компроміс із совістю й просто заробляти гроші. Але дехто зробив нормальний вибір і пішов туди, де йому було до вподоби, а нині вже створив персональну майстерню.

Але є одна велика проблема — несмак. Сьогоднішнє зростання кількості потужних житлових і офісних комплексів не може не впливати на молоду незіпсовану архітектурну душу. У Києві зараз є два хибних напрямки. Перший з них — епатаж: таке враження, що понадирали ідей з різних міст світу. Ніби увійшли в інтернет, надивилися на те, де що відбувається, зліпили докупи, й вийшла так звана сучасна київська архітектура. А другий варіант — підробка під давнину. Це навіть не колаж, не намагання ввести в сучасну архітектуру якісь фрагменти зі старого. І молода людина, що приходить у велику архітектуру, або відсахнеться від цього, або це приманить її великими баришами, й вона заплющуватиме на дещо очі. І це найсумніше. Адже не в останню чергу все залежить від моральних якостей спеціаліста: чи не проміняв він архітектуру на дзвінку монету. Якщо моральність присутня, буде все нормально: буде в нього й хліб, і до хліба, й архітектура буде. Не треба дуже багато хотіти: треба хотіти рівно стільки, скільки має право хотіти творець за розкіш творити. Якщо ти дійсно творець, ти не будеш у першу чергу думати про гонорари: лише про те, що тобі подарований шанс створити прекрасну річ.

ПРО СЕБЕ

Зазвичай, найдорожче те, що «живе» ще в комп’ютері чи на креслярській дошці — здається, що саме це буде найкращим. А якщо серйозно... На початку своєї архітектурної кар’єри я була головним автором творення Шевченківського гаю у Львові. Потім цим проектом займались інші, але приємно те, що я була першовідкривачем цієї ідеї та автором першої розробки. Дуже приємно було й тоді, коли мій проект реконструкції Івано-Франківська отримав першу нагороду та право на подальше втілення. Згадую враження журі: проект проникнутий духом міста, й водночас він дуже сучасний. Львів, 83-й рік: проект генеральної реконструкції центральної частини міста. Хоч би що я робила, все воно зав’язане на історичному середовищі. Завжди була прихильником сучасної архітектури. Але мені подобається вписувати її саме в вищезгадане історичне ядро. Вважаю, що коли подібне добре виходить — це найвищий пілотаж. Не так давно мені довелось працювати над церквою Святого Василя, що постала на столичній вулиці Смирнова-Ласточкіна, і я дуже люблю цю свою роботу. Мені тоді ще казали: навіщо ти возишся з цим дрібним масштабом? А я вважаю, що там треба було зробити саме такий масштаб, який превалював колись у цій частині міста. Що з того, що колись там припустилися великої помилки й встигли всунути дві висотні лікарні?

З приємністю згадую результат праці над церквою Кирила й Мефодія в Черкасах. Засмутилася, побачивши, що зробили з моєю церквою в Борисполі. Місцеві священики вирішили виявити своє творче начало. Я тоді була депутатом, і мені було ніколи весь час спостерігати за процесом. От її і встигли «пом’яти»: поробити якісь барочні куполки, де мали бути напівсфери. Але найстрашніше сталось зараз: мідні куполи цієї церковці помалювали в різні кольори! Ви знаєте, дуже патріотично вийшло: середній купол — жовтий, чотири зовнішні — сині, а на тій нещасній дзвіниці, яку я взагалі не проектувала — зелений. Треба додати, що сама вона — з червоної цегли. Можете собі це уявити?

Зараз працюю над проектом православного монастиря в Києві. Де він постане — поки що сказати не можу: перехоплять ділянку (сміється). Думаю, що дійде в наступному році до будівництва церкви Святого Федора Тирона. Цей проект, котрий мені теж дорогий, має здійснитися в кварталі між Великою Житомирською, Десятинною і Володимирською. Останнім часом знову закохалась у Поділ, зараз роблю дуже велику роботу, це п’ять кварталів над лінією метро — Глибочицька, Смирнова-Ласточкіна, Петрівка, Нижній Вал. Цим нині й живу. Вже існують передпроектні пропозиції, за два тижні виставлятиму цей проект на Містобудівну раду.

ШВИДКА АРХІТЕКТУРНА ДОПОМОГА

— А тепер про речі, яким ви присвячуєте дуже багато часу: містобудівна політика в столиці. З приходом нового головного архітектора Києва відбулись, безумовно, позитивні зміни. Однак чому все ще мають місце нонсенси, як-от будівництво 60-поверхового будинку біля Жовтневої лікарні, де й без того існує транспортна проблема?

— Це спадщина минулих часів, коли все в місті вирішувала одна людина й підвладні їй майстерні. Якби ж то міська влада в свій час сказала б: ні, хлопці, так не можна... Бессарабка — ще одна велика дуристика. Про Майдан Незалежності взагалі нічого говорити — дурний тон. Це не архітектура, це якась оперетка, дешева за змістом і коштовна за декораціями. Повернути цей процес у інший бік на багатьох ділянках уже неможливо: земля відведена, проплачені — офіційно й неофіційно — кошти, десь будівництво розпочалось ще до приходу нинішнього головного. Але біля тієї ж Жовтневої лікарні дещо змінити ще не пізно. Там мають постати два жахливих паралелепіпеди: один лежачий, а другий — стоячий. Один із цих об’єктів хоч і не має ніякого стосунку до лікарні, захопить значну частину її території. Тому хочеться спитати керівництво лікарні: кому й за скільки вони віддали цю землю? Йшла якось туди провідати свою подругу, назустріч мені лікарі: «Пані Ларисо, рятуйте нашу лікарню!» Думаю, що її вже там не буде. Бо постановка питання була така: ми побудуємо житло, офісний комплекс, а на решті території функціонуватиме лікарня. Де ж там функціонувати?! От вам традиції та історія, й мораль. Ясна річ: як не поставити будинок на такому ласому шматочку на схилах, мешканці якого матимуть «красівий» вид із вікна? Такий же, як, наприклад, з вікон будинку на Грушевського, 9а, який геть спаскудив Дніпровський схил: за метр квадратний там беруть шалені гроші! Мало того, що там вже є: нещодавно інвестори приходили й просили дозволу на добудову ще й по горизонталі (аж до Петрівської алеї) плюс ще шість чи сім поверхів угору. Добре, що поки Містобудівна рада на чолі з паном Присяжнюком з цим не погодилась. Але ж варто чекати репету й «подковерных зигзагов». Вже нині деякі архітектори намагались нам довести, як це буде гарно. Мушу віддати належне пану Миргородському, який сказав: я депутат від цього округу в Київраді, і я не можу з цим погодитись. Думаю, що виборці взагалі не погоджувались з тим, що там поставили, бо вони чотири роки боролись з цим проектом. Маємо зараз проблему того, чи усвідомлює суспільство, як його «взувають».

— Саме про це наступне запитання. Наскільки активна в нас громадськість? Чи має вона розуміння того, що на рішення чиновництва можна й треба впливати?

— Ми вже говорили про Майдан, Бессарабку, про те, що буде біля Жовтневої лікарні, про знищення площі перед Палацом спорту величезними монстрами, які тут — ні до місця, ні до часу. Про підземні торговельні території в центрі взагалі нічого говорити: не може людина перебувати під землею впродовж цілого дня, в закритому приміщенні, не бачачи неба й сонця. Я розумію, коли машини паркують, але коли люди «припарковані»... До того ж, ця безглузда річ остаточно поруйнувала можливість вирішити транспортну проблему в центрі міста. Довершить проблему Європейська площа, якщо її «задовбають» підземними ярусами, які не дадуть можливості зайти під землю потокам машин: маю на увазі паркінги. Згадайте решту безглуздих речей: наприклад, вулицю Богдана Хмельницького, де постав незграбний будинок. Не розумію, під що він зроблений: чи то під старовину, чи то під каземат. Соромно дивитись. І це в той час, який у всьому світі позначений розвитком сучасної архітектури. Потім подивіться, що відбувається з мансардами. Наприклад, на будинку за Оперним театром є ця дурня, з куполками-прибамбасами. Попаскуджені будинки на розі Іринінської й Великої Васильківської: теж якісь «рюші», вічні арочки, вазочки поставили, яких там ніколи не було. Це якась пошесть: ліплять під старину щось неймовірне й розказують, що вони відроджують історичний дух території. Хочеться відповісти класичною для одеської черги в магазині фразою: «Вас тут нє стояло». Безглузді, бездарні, неестетичні речі, які ображають справжню стару архітектуру й нічого не додають, щоб сказати, що Україна здатна на архітектуру сучасну. Хоча талановитих архітекторів у нас чимало.

Так от, про громадськість. Вона, безперечно, відчуває, що може щось змінити, але, на превеликий жаль, нерідко починає усвідомлювати це лише тоді, коли її безпосередньо це торкнеться. Коли ми закликали не допустити будівництво фітнес-центру біля Софії, приєдналося чимало людей. Однак не стільки, скільки б зібралося, якби щось загрожувало паризькому Нотр-Даму або, приміром, Кельнському собору в Німеччині.

ГРОМАДСЬКІСТЬ БАЖАЄ ЗНАТИ

— Може, реалізувати свої законні права громадськості щось заважає?

— На превеликий жаль, один із головних болів — це суд і прокуратура. Не з їхньої вини, до речі. Бо, наприклад, рішення другої з цих інстанцій про неправомірність певної забудови... можна, виявилось, відмінити рішенням Київради! От вам приклад. На вулиці Підвисоцького, впритул до лікарні та житлового будинку, вирішили поставити ще одну будівлю. На початку будівництва абсолютно неправомірно (хоча про те, як у нас вирішуються подібні питання, говорити зайвий раз не треба) вирубали купу дерев, які були «буфером» між будинком і лікарнею. Не варто забувати хоча б про те, що існують елементарні правила: від краю лікарняної території до найближчої житлової забудови не може бути менше, ніж кілька десятків метрів. Стосовно погоджень усіляких вирубок я взагалі не кажу. Що ви думаєте? Дійшло до того, що інвестори подали в суд на мешканців існуючого будинку, бо останні знов насадили сквер. Перші, бачте, понесли збитки. Може, воно й так, але навіщо йти неправовими шляхами: й інвесторам, і чиновникам, які погоджують такі місця? Якби ці чиновники діяли за законом, вони б сказали інвестору: слухай, дорогенький, іди до цих мешканців і погодь з ними, бо вони перші, хто може від цього постраждати. Нині чергова жертва — Павлівський садочок (в районі вулиць Гоголівської та Павлівської), старовинний, історичний, де вже запроектований величезний будинок. Доводилось чути від людей, які давно не були в столиці: що сталося з Києвом, куди щезає зелень? А якщо ще візьмуться за схили Дніпра — давно існує й така ідея?!

Так уже влаштовано наше суспільство, ще не скоро чиновницькі місця перестануть бути «доходними місцями». Тому й у архітектурному законодавстві — повний бедлам, бо комусь дуже невигідно ухвалювати певні документи. Але громадськість все ж таки розуміє ситуацію. І, мушу сказати, хоч як би ми були потомлені, але якщо дійде (не доведи Господи!) до намагання забудувати кручі Дніпра та його Набережну, думаю, народ організувати вдасться. Якщо не можна буде вирішити це питання мирним шляхом — вийдемо на пікети й демонстрації...

Мені також дуже приємно, що до громадськості часом все ж дослухаються. Яскравий приклад — Десятинна церква. Деякі зацікавлені архітектори переконали свого часу один патріархат у необхідності її відбудувати, зараз — інший патріархат. Навіть пішов відповідний лист на ім’я Президента. Однак нам вдалося зорганізувати пам’яткоохоронну громадськість, археологів і довести, що паскудити ці унікальні фундаменти не можна ні в якому разі. Це ж просто наруга: ніхто навіть не знає, як Десятинна виглядала! Єдине, що можна там зробити, — поставити маленьку капличку, в пам’ять про святиню. А самі фундаменти — музеєфікувати. Можна навіть створити підземний музей, закривши фундаменти, де розмістити всі раритети, що збереглись від Десятинки, виставити макети тих домислів про її вигляд: їх як мінімум є сім. Мушу сказати, подіяло: вийшло рішення Президента про відміну попереднього розпорядження, в якому чітко написано, що найбільша цінність, підмурки, мають бути збереженими. Так що не все безнадійно, треба просто стукати в усі двері. Головне — робити це вчасно. А найстрашніше — це байдужість. Нічого не відбудеться, якщо хтось задумає перечекати.

— Кожний день народження — це етап підбиття певних підсумків. Можливо, це прозвучить трохи пафосно, але як вам здається сьогодні: «архітектурна битва» за столицю виграна чи навпаки?

— Остаточно не виграна, але ж і не програна, що мене й обнадіює. Вважаю, що до виграшу ще далеко, до того ж є в Києві місця, які остаточно зіпсовані. Не можна виграти в ситуації з будівництвом багатоповерхового «елітного» будинку на Грушевського 9а. Хіба що заборонити зараз підіймати цю будівлю вище, але ж це одоробло на філігранних схилах у будь-якому разі вже існує! Не виграна битва на Бессарабці, не виграна на Майдані, хоча останній ще можна переробити, причому здійснити це невеликою кров’ю. Вона програна в тих понищених скверах, які вже забудовані, у тих шкільних дворах, які ними перестали бути й перетворились на ділянки комерційної висотної забудови (Круглоуніверситетська, Лютеранська, Прорізна). Мене страшенно гнітить те, як виглядає Царське Село. Здавалося б, що до того іноземцям? Але коли ми були якось у гостях у колишнього посла Ізраїлю Анни Азарі, вона поставила риторичне запитання: як можна було так спаскудити цей прекрасний куточок Києва?

— Наостанок — традиційне запитання: щоб ви самі собі побажали у власний день народження?

— Щоб мої близькі завжди були здорові. А також — більше часу.

Колектив «Дня» вітає Ларису Павлівну з ювілеєм. Бажає їй здоров’я, радощів, натхнення, побільше цікавих реалізованих проектів — власних і чужих.

І — надаємо слово колегам Лариси Павлівни.

КОЛЕГИ ПОЗДОРОВЛЯЮТЬ

Василь ПРИСЯЖНЮК, заступник київського міського голови, головний архітектор м. Києва:

— Лариса Павлівна Скорик у сучасній архітектурі — особа унікальна. У нашій сьогоднішній містобудівній політиці ми тільки намагаємось гармонійно поєднати сучасність та старовинні традиції. А в діяльності Лариси Павлівни все поєднується гармонійно: робота по збереженню культурної спадщини та робота з молоддю, творча діяльність. Громадсько-політична діяльність дозволяє їй об’єктивно бачити сьогоденні процеси в містобудуванні та архітектурі, виділяти головне, активно та голосно відстоювати свою принципову позицію. Ми щиро вітаємо Ларису Павлівну з ювілеєм та зичимо їй подальшого оптимізму, натхнення та творчих успіхів.

Олена ТИТОВА, вчений секретар Всеукраїнського товариства охорони пам’ятників історії та культури:

— Для фахівців пам’ятникоохоронних організацій Лариса Павлівна — самовідданий борець, який чудово знає історію архітектури, закоханий в архітектуру столиці. І здається, з кожним роком та енергія, з якою вона відстоює вигляд Києва, тільки подвоюється. Пригадати хоча б ту старанність, з якою було організовано акцію із захисту Софії Київської: «на ноги» тоді підняли не тільки українську, а й світову громадськість. Хотілося б побажати Ларисі Павлівні невичерпної бадьорості духу і постійних перемог у битві з містобудівними нонсенсами.

Любов ТИТАРЕНКО, директор театру «Браво»:

— Незважаючи на свої сильні якості політика (я думаю, по розуму і енергії вона сміливо може замінити половину нашого парламенту), у Лариси все-таки — ніжна і вразлива душа. Вірний і грамотний друг з великим естетичним смаком. Мені, щоправда, іноді шкода, що дехто з тих, із ким я тісно спілкуюся, ніколи не стануть її близькими знайомими. Але так воно є: в позиції з деяких питань Лариса — безкомпромісна.

У своєму театрі в одній із вистав я зараз граю Едіт Піаф. У якийсь момент подумалося, що Лариса — це маленька Едіт Піаф у політиці.